Раді Вас бачити!

Я вийшов із ринку з порожніми руками, але з головою, повною думок.

У кишені — ключ від кімнати, у сумці — кілька золотих, і все.

З такими запасами в місті надовго не затримаєшся.

Папір, фарба, їжа, нові інструменти — усе це жере гроші швидше, ніж вовки мандрівників на тракті.

Потрібен заробіток.

Питання лише — де і як?

Система підкинула підказки, підсвітивши можливості:

Квести гільдій.

Місто велике, напевно є мисливська гільдія, магічна контора чи навіть гільдія ремісників.

У них завжди знайдеться робота: зачищення, доставка, пошук рідкісних інгредієнтів.

Платять стабільно — плюс досвід.

Ремесло.

Хмм. Тут у мене вже є навички й ідеї.

Якщо налагодити виробництво паперу, фарб, а згодом і талісманів — попит буде.

Але потрібні час і вкладення.

Ринок.

Торгівля ресурсами: квіти, ягоди, очерет.

Не надто прибутково, зате безпечно.

Чорний ринок.

Я помітив кількох підозрілих типів біля провулків.

Напевно, там є нелегальні замовлення, де платять швидко й щедро.

Але ризик — відповідний.

Оренда послуг.

Гравців наймають у компаньйони: провідниками, охоронцями, найманцями.

Репутація вирішує все.

Я зупинився біля стіни, спостерігаючи, як повз проходять люди: купці, підмайстри, солдати, жебраки.

Кожен щось уміє, кожен має своє місце.

А я — ніби й можу багато, але шляху поки не бачу.

«Отже, почну з простого, — вирішив я. — А там побачимо, куди виведе.»

У кишені дзвеніли монети — близько шести золотих.

Небагато, але поки вистачить.

На в’їзді з мене не взяли мита — уже в плюс.

Прийшов я у місто з дев’ятьма золотими.

Кімната в таверні обійшлася у два золотих за дві доби з харчами.

Пензлі — ще в мідяки.

Гроші танули, а попереду — десятки речей, які хотілося купити.

Я зазирнув до крамниці травниці й виклав на прилавок пучок трав, зібраних дорогою.

Але жінка навіть не торкнулася їх.

— Ліцензія є? — байдуже запитала вона.

— Яка ще ліцензія? — здивувався я.

— На травозбір. Без неї ми нічого не приймаємо. Ціна ліцензії в гільдії — двадцять золотих.

Я ледве не присвиснув.

Оце так «свобода ремесла».

Схоже, гра сама штовхає до обхідних шляхів.

Добре. Якщо трави не куплять — зілля візьмуть прямо з рук.

Я вмію варити антидот, перевірений рецепт.

Тож у номері таверни поставлю все на ремісничий стіл.

На десять пляшечок ресурсів вистачить.

Поки я тут, треба дізнатися, скільки подібне коштує на ринку.

І ще питання — як продавати.

Крамниці немає, ліцензії теж.

Але є навички художника й бажання виділитися.

План народився сам собою:

купити простий мольберт, папір і влаштувати маленьку точку просто на вулиці.

Намалювати яскравий плакат:

«Антидот від отрути! Перевірено в бою!»

І заодно прямо там малювати щось іще.

Показати людям, що я не просто знахар, а майстер.

Я вже прикинув ціни:

стос дешевого паперу — пів срібла, варто взяти кілька.

У одного коваля знайшовся навіть каркас для виготовлення паперу — залізний з сіткою.

Недешево, але куди надійніше, ніж моя саморобка.

Записав ціну й відмітив точку на карті — стане у пригоді, коли з’являться зайві гроші.

З мольбертом і папером питання стояло гостріше: якщо хочу рекламувати себе, потрібен хоча б базовий набір.

Я притис до грудей пензлі, згадав колби з антидотом в інвентарі — й усміхнувся.

«Ну що, Оліксе, час відкривати свій перший бізнес. Навіть якщо він — вуличний.»

Усе минуло, як я й запланував.

У сумці тихо дзенькали десять пляшечок із густим зеленим настоєм.

Подібних антидотів на ринку я не бачив — чи рецепт рідкісний, чи алхіміки тримають ціни високо.

Середні зілля коштували по півтора-два золотих, навіть прості відновлювальні — майже по золотому.

Я вирішив: моє зілля можна ставити по золотому за пляшку.

А якщо застосувати трохи маркетингу з реального світу — то й зовсім зробити ціну «зі знижкою»:

дев’ять срібних і дев’ять мідяків.

Система все одно округлить, зате психологічний ефект залишиться.

Залишалося вибрати місце.

На центральній площі — забагато варти й кликунів від гільдій, штрафи не потрібні.

У глибині рядів — малолюдно, там ніхто не побачить.

Я обійшов кілька вуличок і зупинився біля кутка торгових рядів поруч із водяною колонкою.

Народ тут ходив постійно: хто по воду, хто за овочами, хто за ремісницькою дрібнотою.

Люди зупинялися, перемовлялися, відпочивали на лавці.

Ідеальна точка — видно з усіх боків.

Я розклав мольберт, дістав аркуш паперу й почав виводити яскраві літери:

«Антидот від отрути — порятунок у бою!»

Збоку домалював кілька загрозливих іклів і стрілу, що пробиває змію.

Пензель слухався не надто добре, зате виглядало ефектно.

Поки я вовтузився, повз проходили торговки з кошиками — почали коситися на мене й перешіптуватися.

Хтось хмикнув:

— Художник-знахар… ще один дивак.

Я лише всміхнувся. Нехай думають, що хочуть.

Головне — привернути увагу.

Я тільки прикріпив плакат до мольберта, як перший зацікавлений підійшов — чоловік із в’язкою лози за плечима. Довго дивився на малюнок, потім пирхнув:

— Антидот, кажеш? А від якого звіра так травитися можна?

— Від будь-якого укусу чи отрути, — спокійно відповів я. — Змії, павуки, щури. Перевірено в бою, діє швидко.

Чоловік почухав щоку, але лише махнув рукою:

— Та куди воно мені… У мене корови та город.

І пішов далі. Ну й добре — на випадкових глядачів я й не розраховував.

Другим підійшов солдат у кольчузі.

Видно, ішов від караулу до колонки за водою, але зупинився. Уважно подивився на плакат, потім — на столик, де я вже виставив пляшечки.

— Скільки? — коротко спитав він.

— Дев’ять срібних і дев’ять мідяків, — усміхнувся я.

Солдат присвиснув:

— За одну? Та в нас за такі гроші майже тижнева платня виходить!

Я витримав паузу:

— А твоє життя скільки коштує? Уяви — отрута в рані, і вибору немає.

Солдат прижмурився. Було видно — задумався. Але грошей, певно, не мав, тож просто пішов, кинувши на прощання:

— Якщо ще тут будеш — може, повернусь.

Третім виявився справжній клієнт — торговець із животиком, у дорогому жупані, з перснями на пальцях. Підійшов повільно, як до чогось сумнівного, й одразу скривився:

— Зілля продаєш? Та в мене брат алхімік! Його хоча б гільдія визнає, а ти хто такий? Сидиш тут, малюєш папірці…

— Я той, хто може продати дешевше, ніж твій брат, — відрізав я. — Дев’ять срібних і дев’ять мідяків за штуку.

— Дев’ять? — здивовано підняв брови торговець. — Та за три я в брата візьму!

— Ну то йди до брата, — знизав я плечима й повернувся до плаката.

Торговець явно не чекав такої відповіді. Повозився, кашлянув, потім удав, що оцінює пляшечку:

— П’ять срібних, і беру три.

— Не менше восьми за штуку, — твердо сказав я. — І тільки тому, що беру з тебе за рекламу.

Ми ще трохи поторгувались, і врешті він віддав двадцять чотири срібла за три зілля.

У кишені приємно задзвеніло.

Я посміхнувся сам до себе — перший справжній прибуток у цьому місті.

А почався день із порожніх рук.

Система мигнула:

+1 до навички [Торгівля]

⚠ Продаж алхімічних препаратів без ліцензії може зацікавити міську варту.

Я швидко прибрав віконце повідомлення.

Нічого, десять флаконів — не така вже й партія. Розійдуться — і все.

Люди підходили обережно: то селянин з околиці, то пара ополченців, то молода дівчина в дорожньому плащі, схоже, не місцева.

Я пояснював, що й до чого, іноді поступався в ціні, іноді тримався твердо.

На продаж пішло понад половини дня.

Коли залишилися останні дві, я помітив, як на мене косо поглядає вартовий біля воріт торгових рядів.

Він кілька разів перешіптувався з напарником, але так і не рушив.

Видно було — не впевнений: чи я художник, чи підпільний аптекар.

Я нарочито удав, що зайнятий плакатом — яскраво-зеленою фарбою вивів пляшечку зілля, підписав закрутисто «Антидот» і залишив її поруч із мольбертом, нібито для краси.

А флакончики стояли під рукою — «випадково».

— Ну що, добрі громадяни, — гукнув я голосніше, щоб чули й вартові, — якщо когось зацікавлять малюнки, вивіски чи оголошення — малюю швидко й недорого! Можу й щит прикрасити, і лавку розписати.

Кілька торговців справді пожвавилися.

Один м’ясник ткнув пальцем у мій плакат і сказав:

— А зроби мені таку вивіску, тільки щоб там нога баранця була намальована. Смачна така, з кісточкою!

Я кивнув:

— Домовились. Завтра принесу.

Вартовий знову поглянув на мене, але вже не так пильно: виходить, більше художник, ніж алхімік. Я внутрішньо видихнув.

[Завдання оновлено]:«Знайди джерело заробітку». Варіанти: квести, професія (алхімія/живопис), торгівля.

Я склав останні монети в кишеню й зупинився, щоб перевірити. Руки трохи тремтіли від легкого хвилювання: перший вуличний торговий день — і вже результат.

Три пляшечки я продав по 8 срібних. Це трохи менше, ніж планував, але швидко — торговці поспішали повз, а ярка картинка приваблювала. Решта сім розійшлися майже за повною ціною: 9 срібних і 9 мідяків за штуку. Торгівля йшла неспішно, але впевнено.

Я склав усе. У сумі вийшло 9 золотих і кілька мідяків. Несподівано пристойно. Практично стільки ж, скільки я заробив на квестах у сільській місцевості. Ось що значить місто та цивілізація!

Віднімаю витрати: кімната та їжа — 2 золотих, пензлі та папір — приблизно 1 золотий. Разом: витратив 3 золотих.

На руках залишилося понад 15 золотих монет.

Я усміхнувся і потряс кишенями. Дзвін монет приємно перекликався з шумом вулиці. Перша вулична справа принесла не лише дохід, а й упевненість.

— Ну що, Оліксе… — пробурмотів я, — схоже, торгівля тобі вдається. Наступного разу можна підняти ціну або… додати ще товар.

В голові вже будувався план: малювати вивіски, брати замовлення на таблички, шукати роботодавців на торгових рядах. Сьогодні я не просто продав зілля — я почав будувати свій маленький бізнес.

Я уявляв, які фарби в мене є для зображення найсмачнішої баранини, яку бачив у місті.

Але перед тим вирішив залишитися на місці ще трохи й спробувати малювати місцеві визначні місця. Можливо, крім власника м’ясної лавки з’являться ще клієнти.

Я розташувався на кутку торгових рядів. Розклав мольберт, розсортував пензлі, на колінах — стопку дешевого паперу. Глибоко вдихнув, змочив пензель і почав накидати простий ескіз: колону, шумний кут ринку, кількох перехожих. Лінії виходили грубуваті, майже графічні, але в цьому було своє чарівництво — ескіз жив, як і життя навколо.

Спочатку перехожі йшли повз. Хтось кидав швидкий погляд, хтось поспішно відвертався. Я навіть не чекав особливого інтересу — все-таки я торгував не картиною, а своєю роботою та ідеєю.

За десять хвилин хтось зупинився. Жінка з кошиком яблук, потім літній торговець, потім кілька дітей. Вони затримувалися, питали, що я малюю. Я усміхався, пояснюючи:

— Це ескіз ринку Крегстона.

Один торговець підійшов ближче, заглянув через плече.

— Непогано, хлопче, — сказав він, гладячи підборіддя.

— Поки що ескіз, — відповів я. — Але можу зробити для вас вивіску.

Він усміхнувся і відійшов, але я помітив, що ще хтось із перехожих почав затримуватися довше. Люди почали цікавитися, ставити питання. Хтось підходив, хтось просто зупинявся, щоб подивитися.

Поступово навколо мене зібралася невелика група, і шум ринку, наче підтримуючи мене, ставав фоном для мого першого вуличного художнього дня.

Я тримав пензель, усміхався перехожим і думав:

— Ось так починається робота. Ось так народжується маленький бізнес.

Поки я працював над ескізом, навколо збільшувався невеликий натовп. Люди зупинялися, переглядалися, обговорювали мою роботу. Один перехожий, кремезний чоловік з кошиком фруктів, спитав:

— А можна замовити щось серйозніше, ніж цей ескіз?

— Наприклад? — спитав я, не відриваючись від малюнка.

Він усміхнувся і махнув рукою в сторону сусіднього ряду, де виднілася вивіска зі вицвілими літерами.

— Вивіска. Реклама. Щоб товар твій запам’ятали. Думаю, тобі знайдеться немало клієнтів.

Слово за слово, до нас підійшла жіночка, що торгувала тканинами.

— Мені б табличку, та таку, щоб навіть з іншого кінця ряду бачили, — сказала вона, склавши руки на грудях.

Я усміхнувся — саме цього й очікував.

— Ну що ж, — сказав я, прибираючи пензель у пенал. — Значить, доведеться не лише торгувати, а й творити.

Навколо почали збиратися ще люди, хтось із цікавістю питав ціни, хтось просто усміхався й ішов. Але я вже знав: торгові ряди стали моїм новим ательє, а я — художником і рекламщиком, який тільки почав свою маленьку справу.

Я взяв перо і знову поринув у роботу, а м’ясник і торговка стояли поруч, спостерігаючи. Через кілька хвилин я відклала пензлі й подивився на них.

— Знаєте, щоб вивіска була справді помітною, потрібні особливі фарби — яскраві, стійкі. Моєї зараз вистачить лише на ескіз. Справжню роботу доведеться робити з якісними пігментами. Вони дорожчі, але ефект буде зовсім інший.

Торговка кивнула.

— Думаю, ти правий. Ну що ж, — сказала вона. — Зроби ескіз до завтрашнього дня, тоді вирішимо, чи варто замовляти у тебе.

Я усміхнувся і відзначив про себе у блокноті: завтра — ескіз. І тихо додав: «Ну й ціни оцінити».

Я подивився на м’ясника, той почухав потилицю і спитав:

— А що там за слова будуть? Що писати?

Я знизав плечима:

— Тут питання складніше, ніж здається. Потрібно, щоб було красиво і зрозуміло, але й щоб текст привертав увагу. Я сам поки не вирішив, що саме писати.

Торговка, що стояла поруч, усміхнулася:

— Слова — це, звичайно, важливо, але далеко не всі вміють читати. І не кожен буде вчитуватися. Головне — гарна тканина, яскравий малюнок і образ, що притягне погляд. Слова прийдуть самі.

Я кивнув. Її слова були прості, але правдиві. Це точно варто було врахувати.

— Значить, завтра я принесу вам ескіз, — сказав я, збираючи інструменти. — І будемо вирішувати, як діяти далі.

Натовп поступово розійшовся, а я залишився стояти на кутку торгових рядів, прислухаючись до шуму міста і відчуваючи, що попереду на мене чекає новий етап — не тільки торгівля, а й створення власного бренду.

Сонце вже хилилося до заходу, коли я нарешті звернув з шумного перехрестя в вузький провулок до таверни. Кімната чекала на мене, м’яке світло лампи зігрівало куточок, де стояв мій імпровізований стіл. На ньому — кілька аркушів паперу, пензлі та пляшечки з фарбами.

Я дістав ескіз першої вивіски — м’ясної лавки — і почав доводити його до ладу. Простий начерк уже жив своїм життям: соковиті кольори, натяки на жарке й аромат свіжої баранини. Але поруч лежав другий ескіз — для лавки тканин. Він вимагав більшої майстерності. Тут не можна було просто написати назву. Потрібно було, щоб вивіска кричала: «Тут продаються тканини! І не просто тканини, а унікальні!»

Я зробив перший варіант — абстрактні плями кольору. Другий — геометричні узори. Обидва здалися мені надто простими. Я зітхнув, набрав води та знову поринув у роботу.

Третій варіант дався нелегко. Я закрив очі та згадав дорогу до Лісового, павучиху на трасі, тих врятованих людей і ті тканини, що були в обозі. У голові виник яскравий образ — полонена дівчина в павучому шовку, що стоїть на фоні світанку, а навколо неї розвіваються шматки різнокольорових тканин. Полон і визволення, краса і небезпека, життя і воля — все це злилося в одну картину.

Я відкрив очі та почав переносити образ на папір. Спочатку ескіз, потім шар за шаром — яскраві прямокутники тканини, що плавно переходять в тонкі, переливчасті відтінки. Здалеку це виглядало як магічний знак, який неможливо не помітити.

— Ось воно… — пробурмотів я, відступивши на крок. — Приверне увагу.

У таверні за стіною вже задзвеніли келихи, заглушаючи шум вулиці. Я прибрав пензлі та подивився на свої ескізи. На столі лежали два малюнки: бараняча нога і тканина з павучого шовку. У голові вже зріло рішення — завтра представити обидва ескізи та дізнатися, чи замовлять.

Я обережно зібрав папери з ескізами, поклав їх у захисний сувій і приготувався до виходу. Але розумів: завтра важливий день, і підходити до нього варто максимально зосереджено.

У грі з’явилося м’яке світіння інтерфейсу:

Вихід зі світу «Альфа».

Ваше тіло поміщене в безпечну зону таверни.

Вхід можливий через 3 години (ігровий час).

Я зробив крок уперед. Світ зник у м’якому спалаху світла.