Раді Вас бачити!

Із завмиранням серця я спостерігала, як високі масивні білі двері з позолотою відчинялися. Як під музику, що заграла, поверталися обличчя в мій бік. Але одні очі притягали сильніше за інших.

Чоловік біля вівтаря. Не священик. Той, що наречений. І чого він мене так очима їсть? Невже подумки вже готується до шлюбної ночі? Зузьки тобі!

Ох, зараз як ніколи складно зберігати байдуже обличчя та розсіювати погляд перед собою.

Тато повів мене вперед блакитною килимовою доріжкою. З кожним кроком магічні світильники спалахували перед нами, і опускалися зі стелі чарівні пелюстки.

Все виглядало так казково. Невеликі світильнички переливалися, величезні й менші квіти звисали зі стелі, а в них засіли різні маленькі пухнастики. З моєю появою все це ніби ожило і почало м'яко рухатися, видавати приємні аромати.

Біля лопатки щось залоскотало і я, захопившись чарівним дійством, інстинктивно смикнула плечем.

– Все гаразд, Шейлі, це пелюстки літають, – відреагував одразу тато, прошепотівши мені на вушко.

– Я відчуваю. Запах. Він чудовий, – усміхнулася я.

– Радий, що тобі подобається.

Повільно, неквапливо ми підійшли до вівтаря. Музиканти, що перебували у протилежному кінці зали на невеликому піднесенні, замовкли. У дзвінкій тиші тато передав мене Дейкерові і пішов на місце в першому ряду біля Анджі.

Наречений взяв мої долоні. Його руки виявилися надзвичайно теплими, і це тепло почало розливатись по тілу, доходячи до самого серця. Що відбувається?

На мить охопила паніка: а раптом якесь закляття, і він уже готується мене усунути? Але одразу ж прилетіла інша думка: «При татові ризикувати точно не стане».

Може, я хворію? Хоча нянюшка Файні сказала б, це тому, що я жодних хлопців, крім слуг, не... Гаразд, вона б так не сказала, але точно подумала б.

До речі, мої хлопці теж десь тут мають бути, певно потайки стежать. Напружила бічний зір і спробувала знайти.

Помітила Раяна. У відображенні під стелею. Сам він сидів у вентиляційному люку навпроти, десь за мною ліворуч. І, здавалося, щось дуже хотів мені донести.

Навіщо він махає на свою шию? Може, йому теж павук упав? Хоча ні, на повну активно сигналізує.

От закручений пупок! Не розумію! І це ж ще треба себе не видати.

– Шейлі? – схоже, не вперше пошепки кликав мене наречений.

– А, так, вибачте, задумалася, як ми виглядаємо збоку, – швидко знайшлася з відповіддю.

– Це я вам і описував, – м'яко посміхнувся Дейкер. – Ви найпрекрасніша наречена, яку я коли-небудь зустрічав.

Так і підмивало дізнатися, чи багато таких нещасних було ним зустріто, і чи всі біля вівтаря. Але тісному смиренному образу вкотре довелося стримувати мій характер.

Та й щирість у погляді нареченого бентежила. Тому:

– Дякую, впевнена, ви так само чудові.

– Треба ж відповідати, коли поряд настільки вродлива дівчина, – ух, бабський улесник! Знає, як зробити приємно. Здається, навіть рум'янець проступив.

– Ну що ж, почнемо? – прокашлявся священик, звертаючись до нас.

– Так, – відповів за нас Дейкер.

І почався довгий монолог із повчаннями та побажаннями, який я успішно прослухала, намагаючись зрозуміти, чого там від мене хоче Раян. Може, сукня розщібнулася? Чи зачіска розпалася? Пелюсток застряг? Сам Раян застряг?

Та й взагалі, де Танза з Бейном?

Зрозуміла, що хотів сказати друг, тільки коли пролунало грізне питання священика:

– Якщо в залі є хтось, хто знає причини, з яких цей союз не повинен бути укладений, хай скаже зараз чи замовкне навіки!

Навколо повисла мертва тиша. Зате подав знак той самий кудлатий чорний павук, який, мабуть, не впав разом із моєю шаллю. І тепер активно ліз униз по плечу.

До чого ж лоскітно!

М-м-м.

Уп-с, здається, останнє було вголос.

– Наречена, вам є що сказати? – спантеличено промовив священик.

Дейкер теж напружився, уважно мене розглядаючи:

– Шейлі, все гаразд?

– Мг-м, – кивнула я. – Не терпиться вже закінчити, – прошепотіла, щоб тільки він та священик почули.

І судячи з облич, кожен із чоловіків сприйняв це по-своєму. Якщо Дейкер з розумінням кивнув, то у пастиря в очах зовсім не святі думки пішли. Як сказала б моя Міллі: «Фі, як некультурно!».

Завершення присяг та обміну кільцями я чекала, немов порятунку. Невгамовний паучара постійно лазив вгору-вниз по моїй спині і шиї, викликаючи мимовільне бажання смикнутися.

Священик дивно на мене косився, а ось Дейкер ніби зовсім нічого не помічав. Настільки потрібні мої землі, що навіть сліпою нареченою з тиком не гидує?

Коли Дейкер одягав на мене каблучку, паучара заліз на самісінький верх шиї, і одна його лапка полоскотала ніжну шкіру за вухом. Втриматися від легкого нервового смішку було неймовірно складно.

– Не хвилюйтеся, прекрасна Шейлі, обручка ідеально підходить вашим витонченим пальчикам, – м'яко промовив Дейкер, вкладаючи мені в руку кільце для себе.

Здається, я знову залилася фарбою. Упир прямоходячий цей женишок. Неможна негідникам бути такими галантними. Це має бути заборонено на законодавчому рівні.

Пихкаючи, я намагалася не видати всю гаму емоцій. Але ця його м'яка посмішка, зовсім не жаліслива, навпаки, захоплена, змусила нервувати навіть сильніше, ніж бешкетник-павучара під волоссям!

Наречений направив мою руку, допомагаючи начепити атрибут одруженого життя на свій палець.

Фух! Нарешті це катування кільцями закінчилося. Тепер якнайшвидше звідси піти і зняти павука!

– Можете поцілувати один одного, – перервав політ моєї фантазії священик.

Що? Які ще поцілунки?

Дейкер обережно підняв вуаль від фати, відкинувши її назад. Його рука так само м'яко, ледь відчутно торкаючись мене, піднялася до шиї.

Павук, тяпни його за палець, га?

Дейкер нахилився і легко торкнувся вустами моїх вуст. Ой-йой. Здається, павук розбешкетувався і переповз мені кудись у район грудної клітки. Інакше ці дивні лоскотливі відчуття я не можу пояснити.

Кандець! Як я могла забути про обов'язковий поцілунок? А якщо гості на банкеті почнуть кричати «гірко»? Адже вони точно почнуть...

Хоча, більше за поцілунок мене лякало те, що він мені сподобався. І дотики нареченого зовсім не огидні.

У-у! Упир.

Дейкер ледь помітно посміхнувся і відсторонився, зробивши дивний, майже невловимий жест.

Боковий зір явив мені павука, що летиів у бік священика, хоча дотику я навіть не відчула.

То ось навіщо він руку підіймав! Цікаво, як давно помітив третього зайвого на нашій урочистості?

Закусивши губу, я дуже намагалася не видати, що наречений помічений за пулянням членистоногих. Тим же займався і священик, який, витріщивши очі, марно стримував мукання, що рветься з горла. Прямо як я нещодавно. Так і підмивало запитати: «Вам є що сказати, святий отець?».

Схоже, мешканцю потайного ходу сподобалося бути ближче до людей. І разом зі своїм павутинням він гепнувся священикові на рясу.

Ну не міг же Дейкер спеціально його туди направити?

Священик здавлено крекнув. Павук бадьоренько шмигнув у складки ряси.

– Ходімо до гостей, люба дружино, – чоловік зігнув руку в лікті, поклав зверху мою, і ми рушили на вихід з церемоніальної зали в банкетну, під хор привітань з усіх боків.

Як добре, що за двох доводилося віддуватися Дейкерові. Адже я нічого не бачу, а отже, достатньо просто мило посміхатися.

Шлях до банкетного залу лежав через залу для танців. Вони з'єднувалися кількома арками, зазвичай перекритими – але зараз усі розгородки забрали, об'єднавши простір.

Його й наповнювали більше сотні запрошених.

Ми з Дейкером повільно просувалися вперед, приймаючи компліменти та привітання. Всі поспішали привітати першими, але зрештою потік почав потроху рідшати. Дехто потягнувся до фуршетних столів, хоча банкет офіційно ще не був відкритий. Інші переминалися в бальному залі, чекаючи на наш перший танок.

Твою ж! Бейн! Серед гостей!

Добре, що на моїх очах магічна ілюзія – так і захотілося поморгати та протерти їх. Що він тут робить?