Раді Вас бачити!

У костюмі некроманта, як належить за законом. Довгий чорний сюртук із золотими нитками візерунків та такі ж штани. Без цього костюма у володарі світлих локонів та блакитних очей запідозрити представника настільки похмурої професії було практично неможливо!

Зайшовши в зал, Бейн попрямував до нас із Дейкером. Я навіть на мить запідозрила, що зараз вирішить набити морду моєму нар... тобто вже чоловіку.

Дейкер ледь вловимо хмурився, намагаючись розпізнати гостя – втім, усіма силами утримуючи на обличчі щиру усмішку. Підозрюю, він тут не знав більше половини. І все-таки, що Бейн собі думав?!

– Дозвольте привітати вас із такою визначною подією, – промовив Бейн, галантно вклонившись.

– А ви... перепрошую... – натякнув Дейкер, що гостю не завадило б представитися. – З боку нареченої?

– Я з третього боку, – озвався Бейн, ще й підняв очі вгору, немов він представник самого господа бога на нашому святі життя.

Дейкер заломив брову, але чемно промовчав. А мені от хотілося запитати, чи не послали за нами з того світу. Але роль сумирної Шейлі цього не дозволяла, на жаль. Нічого, я потім йому все висловлю! І як тільки Танза з Раяном відпустили!

– Бачите, присутність на весіллі трунаря вважається поганим знаком, тому батько послав замість себе мене, – Бейн говорив таким тоном, ніби це мало все пояснити.

– Шейлі, мила, ми запросили на весілля трунаря? – поцікавився чоловік.

– Його завжди запрошують на весілля, – намагаючись не корчити Бейну вбивчих гримас, невинно озвалася я. – У нас у Ведемару традиція така. Без нього жодне свято не обходиться.

– Знущання якесь над людиною, – я так і не зрозуміла, чи серйозно Дейкер поспівчував бідоласі, чи в його фразі пролунала частка сарказму. – Запрошувати туди, куди він не може прийти. А що ж, його сина це не стосується? – Дейкер знову глянув на Бейна.

– Я не пішов стопами батька. Точніше, пішов. Але зайшов набагато далі.

– Ви мене лякаєте, – пробурмотіла я.

– Не бійтеся, я всього лише став некромантом, тому всі свята для мене відкриті. Особливо ті, де можуть чудити небіжчики. Ну або їхні привиди.

– А тут можуть чудити небіжчики? – зацікавився Дейкер.

– Можуть і не чудити, – заспокоїв Бейн. – Так, трохи побалуватись, – завжди вражалася його вмінню відчебучувати фразочки з зовсім непохитним обличчям.

– Некромант, отже, – Дейкер окинув Бейна оцінюючим поглядом, схоже, вирішивши, що знайомство буде йому корисним.

– Бейн Ладгер, до ваших послуг, – друг ще й жестом фокусника витяг звідкись із невидимих кишень візитну картку і простяг моєму чоловікові.

Той, кивнувши, забрав її і опустив у свою цілком видиму кишеню. Але руку некромантові все ж потиснути не запропонував.

– До речі, я маю для вас подарунок, – не поспішав відходити від нас Бейн.

– Труни? – щоб не видавати єхідство, що так і сочилося, я промовила це максимально трепетним тоном. Дейкер навіть стиснув мої пальці у спробі заспокоїти.

– Що ви, – посміхнувся Бейн скупою усмішкою некроманта. – Труни тільки на замовлення та по передоплаті.

Дейкер, не втримавшись, хмикнув. Здається, швидше схвально, ніж обурено.

Бейн же сунув руку за пазуху і вивудив прозору пірамідку з гірського кришталю.

– Це ж... – вражено пробурмотів чоловік, проявляючи пізнання в артефакториці.

– Артефакт лайджі, – улещено кивнув Бейн. – Неодмінно вкаже, якщо до вас заявиться привид.

– Попрошу служницю віднести до моєї кімнати, – промовила я.

От зовсім не впевнена я у цьому артефакті! Спочатку випитаю у друга, що це він надумав нам дарувати.

Спритна Міллі, яка не зводила з нас очей з-за найближчої колони, одразу ж поспішила підхопити підношення.

– Краще в мою кімнату, – промовив Дейкер. Начебто з посмішкою, та сперечатися служниці з таким тоном було б складно.

Міллі могла, звісно. Але я ледь вловимо хитнула головою – не треба даремно суперечити, привертати увагу.

Судячи з погляда Бейна, наш некромант залишився задоволеним таким поворотом.

Міллі поспішила нагору. Чоловікові відвели кімнати зовсім поруч із моїми, бо переїжджати я відмовилася.

– Кажуть, є таке повір’я, – раптом промовив Дейкер, – що некромант на весіллі має станцювати другий танець. Одразу після нареченого та нареченої. Тим самим відганяючи злих духів та всякі напасті від сімейного життя.

Я дозволила подиву проявитися на обличчі. Ніколи ні про що подібне не чула!

На ще більший мій подив, Бейн кивнув:

– Справді, раніше без ритуального танцю некроманта не обходилася жодна церемонія. Будь то весілля, народження, або що завгодно. Але цього давно вже ніхто не дотримується.

Недаремно ми з хлопцями відправили його вчитися. Гроші назбирали, коли у підлітковому віці його сила почала вириватися з-під контролю. Все-таки він багацько встиг вивчити.

– Будемо раді вашому ритуальному танцю, – не втрималася я. І, звісно, ані грама сарказму!

– Боюся, ці стародавні знання вже загублені, – скорчив скорботну міну Бейн у спробі відмовитися.

Угу, боюся, з тебе і не ті знання можна витрусити!

– Будемо раді будь-якому, навіть звичайнісінькому танцю, – підтримав мене Дейкер.

Бейн нарешті вклонився, відступаючи, щоб передати нас іншим гостям.

Так повільно ми просувалися у бік фуршетних столів, коли я помітила ще одного з хлопців. Мимоволі стиснула руку Дейкера і одразу поспішила оступитися, щоб він мене підхопив і не зрозумів, що сталося.

Твою ж, Танза! А цей що тут робить?! У формі офіціанта, не здивуюся, якщо за допомогою нянечки Файні цілком офіційно влаштувався. Під вигаданим ім'ям, звісно.

Наблизившись, Танза чемно запропонував тацю з келихами.

– Ми знайомі? – зненацька поцікавився Дейкер.

Кандець, а раптом він його впізнає? Ну чим цей нестримний Танза собі думає! Мене аж у холод кинуло!

– Звичайно, я ж ваша дружина, – посміхнулася я: все ж таки десять років зображення сліпої за плечима. І жодного разу ніхто не запідозрив!

– Вибачте, люба, я не вам...

На обличчі Дейкера проступив ледь помітний слід збентеження! Мені ж не здалося?

– Ой, а до нас підійшов ще хтось?

– Так, офіціант, – на підтвердження своїх слів Дейкер взяв з підноса келих і м'яко вклав у мою руку. Другий підняв сам.

– Ви знаєте в обличчя всіх офіціантів? – зобразила я щире наївне здивування.

– Поки тільки знайомлюся, – посміхнувся Дейкер, дивлячись, як Танза віддаляється.

Так, треба покінчити з цим і з'ясувати, що хлопці таке взнали, що настільки активізувалися! Не просто ж наглядають за мною?

– Які у вас вже чудові знайомства в нашому маленькому містечку, – відповіла я, продовжуючи розмову.

– Гарні знайомства, – не замислюючись підтакнув Дейкер.

Угу. Не встиг з'явитися, вже знаєш некроманта, офіціанта та заочно трунаря. Буде кому подати склянку води на смертному одрі. І кому довести до цього одра. І далі!

Цієї миті Дейкер раптом напружився. Ні, якби я насправді була сліпою – навряд чи помітила б. Але зараз потай простежила за його поглядом.

І виявила молоду дівчину з копицею хвилястого рудого волосся.

Ніколи її раніше не бачила! Ні у Ведемару, ні тим більше тут, у себе вдома!

Дівчина нечутно йшла до нас. Дейкер стежив за нею, я мовчки дивилася в одну точку, не видаючи цікавості. Потроху відпивала вино.

Наблизившись, вона зробила таку невдоволену гримасу – добре, я давно навчилася не показувати своїх реакцій на картини, що постають погляду.

Сердито звузивши сірі очі, дівчина одними губами прожестикулювала:

«Ти одружуєшся?!»

Угу, а на що схоже? У, іноді дуже складно втриматися, щоб не з’єхидничати на те, що я бачити на думку оточуючих не повинна.

Дейкер ледь вловимо повів плечима – ну, ось так ось, мовляв, що вдієш. Саме вийшло.

«Як ти міг?!» – зиркнувши в мій бік, продовжувала беззвучно репетувати на нього руда.

Це що ж, він коханку наважився притягнути на весілля? Так, я сама йому дозволила, але ж треба й порядність знати! Не настільки ж нахабніти!

Втім, їй на вигляд-но років шістнадцять-сімнадцять. Він що ж, малолітніх спокушає?!

Поки на нас не почали коситися всі оточуючі, я з ніжною посмішкою невинно запитала:

– Любий, ви ще когось побачили?

Від такого звернення «любого» мало не перекосило. А що, тільки йому мене так звати?

– Ви напружилися, – підлила я масла у вогонь, ще й рукою по його широкому плечу ніжно провела.