Раді Вас бачити!

А ще тепер я згадала, що таке вихідні.

Після розлучення вони стали для мене просто зайвими днями — пустими, як невимкнене світло на кухні. Я працювала, бо не хотіла залишатися в тиші, де стіни відбивали тільки мій власний подих і нічого більше. Працювала, щоб не чути самотності, не розгрібати старі болячки, не питати себе: «А що далі?». Робота давала ілюзію присутності поруч людей. Я зливалася з буденністю, щоб не розчинитися у внутрішній порожнечі.

А тепер… тепер виявилося, що вихідні існують. Що вони можуть пахнути морем, теплою шкірою, сонцем і сміхом, який зривається з губ без зусиль.

Було літо. Те літо, яке оживляє прибережне місто — коли повітря насичується змішаним ароматом солі й коктейлів, а нічні клуби шумлять так, наче весь світ з’їхався сюди на короткий перепочинок від своїх проблем. Море плескалося об берег, ніби теж прокидалося.

І Марк тягнув мене до нього щовихідні.

Він орендував бунгало у пляжному клубі, де пахло мохіто, де смажилися на сонці молоді тіла, а музика ледь чутно гуділа десь під шкірою. Там був басейн, бар, приватні зони — все таке, що пасувало до нього. До чоловіка, який заходив, і на нього оберталися всі.

І ми годинами валялися там.

Іноді мовчали, іноді торкалися одне одного поглядами, які вже самі були прелюдією. Інколи він розмовляв по телефону — сухо, по-діловому, різко. А я лежала поруч і бачила, як погляд ковзає по моєму тілу, навіть коли він слухав співрозмовника — ніби я завжди була у його фокусі, у внутрішній рамці, з якої він мене не випускав.

Точніше — не хотів випускати.

Якась несамовита жага до мене, мого тіла, моєї уваги пронизувала простір навколо нас. Невидима, але відчутна на дотик. Його увага просочувала повітря між нами настільки щільно, що я майже відчувала її на шкірі. Пальці торкалися моєї спини, стегон, плечей — непомітно для інших, але так чуттєво для мене. Він гладив мене, ніби не міг не торкатися.

Його долоні на моїй розпеченій сонцем шкірі, його очі, що ніби трахали мене поглядом, його обіцянки, що він хоче зі мною зробити — ледве чутний шепіт, який збуджував до краю. Я тонула в ньому і чітко це усвідомлювала.

Особливо коли він нахилявся до мого вуха, щось промовляв тим своїм муркотливим, гарячим голосом, який завжди звучав так, ніби він не витримає ще хвилини без мене. Його шепіт пахнув морем. І обіцянками того, що він зробить з моїм тілом ввечері.

І я відчувала, як усередині піднімається щось небезпечне — страх, що все це затягує сильніше, ніж я дозволяла собі припускати.

Небажано. Несвоєчасно.

Але бажано — до болю.

Саме так.

Серед людей ми нагулювали апетит.

Поглядами, доторками, невловимими натяками.

Це була гра — проста, але виснажливо збуджуюча.

Щоб повернутися додому і розчинитися один в одному. І вже біля дверей я відчувала, як він стискає мою талію сильніше, ніж потрібно, як затримує подих. І знала — зараз почнеться.

Щойно ми переступали поріг, нагріті сонцем тіла зливалися в одержимості, ніби ми прожили тиждень розлуки, а не день разом.

В такі дні Марк брав мене так жорстко, що я ледве витримувала це вторгнення. Його руки були гарячі й владні, а бажання — нерозумно сильним. Але я хотіла цього не менше. Іноді навіть більше.

В такому сексі був якийсь надрив. Наче кожен раз — останній.

Наче треба залишити слід. Відбиток. Пам’ять у м’язах.

Тому завжди хотілося, щоб було трохи болісно, щоб запам’ятати назавжди це божевілля, яке рвало нас зсередини пекучим задоволенням. Я дозволяла йому все, бо знала, що кожен день наближує нас до розлуки.

Бо знала — ці дні лічені.

Бо думати про те, що буде потім, уже було боляче.

Насправді я гнала ці думки. Марк став для мене чимось, про що я забороняла собі думати. Але були моменти, коли ставила собі питання: Хто він мені тепер? І він в цю мить, подивившись в мої очі, ніби бачив, про що я думаю. Бо він також питав себе про те саме. Але ми вперто уникали розмов про це. Ми зберігали домовленість.

Іноді я ловила його погляд — той, у якому було надто багато глибини для «тимчасового чоловіка», і всередині все стискалося. Я відчувала, що ми робимо помилку. Що угода між нами тріщить. Що ми обоє починаємо тонути глибше, ніж мали б.

Але жоден із нас не говорив про це.

Він якось розповів, що володіє компанією з розробки програмного забезпечення. Головний офіс у Києві. Філія в Одесі. Літо — період релокації бізнесу. У Ванкувері запускається нова команда. Що восени він переїжджає назавжди.

Я розуміла — це не моя історія.

Марк був тимчасовістю.

Я — також для нього.

Різниця у віці теж була перепоною для мене.

Я не мала ілюзій щодо молодих, амбітних чоловіків.

Вони ще тричі перевернуть своє життя, а ти залишишся лише спогадом, хоч би яким солодким.

Він поїде в будь-якому разі, а я не кину все, що я тут побудувала, заради примарної можливості бути разом, навіть якщо він запропонує. Та чи хоче він цього в дійсності? Я — тимчасова розвага для нього, і я це чітко усвідомлювала. Чимала різниця у віці для мене дійсно перешкода.

Марк надто молодий, йому не треба тепер постійні стосунки і в його житті все ще поміняється не один раз. Я була вдячна, що ми разом тепер, але не чекала нічого.

І так — у мені вже оселилася впевненість, що розстатися з ним буде важко. Можливо — нестерпно. У нас неминуче виникнуть проблеми. І тому кожного разу, спіймавши його отой погляд, з думкою про те, хто ми один одному, я стискалася всередині від передчуття чогось поганого.