Раді Вас бачити!

Міст простягнувся над безмежною рікою, мов гігантська залізна артерія, що розтинала задушливе місто. Цієї ночі він здавався мені тривожним і майже живим, ніби дихав холодним туманом та збирав чужий відчай у своїх металевих ребрах. Густа чорнильна вода під ним пожадливо ковтала все — бліде світло ліхтарів, приглушений гуркіт далеких вулиць і, найстрашніше, зламаних людей, які приходили сюди за останнім кроком. Я сиділа на краю слизьких перил, безвольно звісивши ноги над темною течією, і дивилася, як людські тіла одне за одним розбиваються об крижану поверхню. Пронизливі крики миттєво тонули у вологій пітьмі, залишаючи після себе лише моторошний, дзвінкий плескіт, що болісним відлунням розходився всередині моїх грудей.

Я помітила, як стрімка течія повільно підштовхує мертве тіло ближче до кам’янистого берега. Ледь помітний рух серед густої темряви раптом оживив нечіткі обриси: десятки огидних пацюків визирали зі щілин між мокрим камінням. Їхнє хрипке, пискливе шарудіння наповнювало сире повітря хижою нетерплячістю, поки вони збивалися у ворушку темну масу, схожу на живий клубок голодної темряви.

Перший звір різко стрибнув на груди мертвої жінки, вп’явшись гострими зубами у промоклу тканину та м’яку плоть під нею. За ним кинулися інші потворні створіння. Їхні слизькі тіла перепліталися у скаженій боротьбі, перекривали одне одного, дряпалися тонкими лапами й люто рвали шкіру жадібними пащами. У нічній тиші я виразно чула, як тріщить людська шкіра, як розлазиться мокрий одяг, як понівечене тіло видає липкі звуки, схожі на розривання сирого полотна.

Я завмерла від липкого жаху, бо мені раптом здалося, ніби крижані зуби впиваються не в мертву жінку, а в моє власне тіло. Я відчувала, як болісними спазмами стискається порожній шлунок, проте не могла відірвати погляду від страшного видовища. Мене водночас лякала й дивно зачаровувала первісна жорстокість цього кривавого бенкету. Потворні гризуни не залишали після себе нічого — вони виривали слизькі шматки плоті, люто штовхали одне одного, зривалися у холодну воду й одразу дерлися назад на понівечене тіло. Їхні довгі вуса нервово тремтіли, мокрі лапи ковзали по закривавленій шкірі, але ненаситні істоти не зупинялися ні на мить.

Найжахливішим було те, що серед густої темряви вже повільно наближалося інше тіло. Безжальна течія мовчки несла нову жертву до берега, а голодний натовп знову заворушився, зашурхотів і засичав, нетерпляче скрегочучи дрібними зубами. За кілька секунд вони вже розривали й цю нещасну плоть, перетворюючи людське тіло на криваві клапті.

Мені несамовито хотілося закричати, проте стиснуте горло відмовлялося видавати бодай звук. Я мріяла втекти якомога далі від цього проклятого місця, але закляклі ноги залишалися нерухомими. Я сиділа на холодному металевому каркасі мосту, немов приросла до нього невидимими кайданами. Із кожним новим укусом, із кожним різким писком мені здавалося, що ненажерливі пацюки пожирають саме мене, відгризаючи крихітними шматками все живе, що ще залишалося у моїй виснаженій душі.

Рвучкий вітер безжально шарпав моє темне волосся, здирав тонкий одяг і обпалював бліде обличчя крижаним холодом. Колись мені здавалося, що я вже бачила місто у всіх його моторошних відтінках, але ця ніч виявилася значно страшнішою за усі попередні кошмари. Світ здавався байдужим, хижим і безмежно порожнім. Усередині моїх грудей оселилася важка чорнота, яка повільно й невблаганно стискала не лише тіло, а й виснажену душу.

***

Дні та ночі змішалися у нескінченний туманний потік, і я давно перестала розуміти, скільки часу минуло від тієї ночі. Кожен шерех ріки, кожен пронизливий писк пацюків і кожен глухий плескіт розбитих тіл переслідували мене навіть у тривожних снах. Я майже перестала їсти, уникала розмов і більше не вірила у можливість порятунку. Глибока депресія огорнула мою свідомість, мов густий холодний туман, який вічно висить над темною водою й ніколи не розсіюється.

Тепер я знову сиділа тут, на старому мосту, де колись уперше побачила той жах. Мої ноги небезпечно звисали над чорною течією, серце билося мляво й майже невідчутно, а виснажений розум повільно занурювався у бездонну темряву.

Величезні металеві конструкції здіймалися високо вгору, переплітаючись у складний, майже готичний візерунок на тлі тьмяного вечірнього неба. У денному світлі міст здавався надійним і міцним, проте вночі перетворювався на щось чуже й зловісне, ніби належав лише холодному вітру, крижаному дощу та загубленим людям, яким більше нікуди йти.

Я мовчки сиділа на краю, просунувши ноги крізь старі перила. Пронизливий вітер грався моїм сплутаним волоссям і час від часу приносив ізнизу важкий запах сирої ріки. Під мостом розливалися широкі темні води, що спокійно несли своє мовчазне й байдуже існування.

Навколо простягався старий потрісканий асфальт, крізь шви якого пробивалася суха жорстка трава. Вицвіла дорожня розмітка майже стерлася, так само, як і саме відчуття часу у цьому забутому місці. Декілька самотніх ліхтарів усе ще тремтіли слабким світлом, але їхнє бліде сяйво здавалося виснаженим і хворобливим.

Раптом здалеку долинули чиїсь неспішні м’які кроки. Невідома людина впевнено йшла через порожній міст, зовсім не боячись густої темряви та навіть не озираючись навколо. Незнайомка не зупинилася, доки не опинилася поруч зі мною.

Я почула, як чужа постать спокійно сіла поряд, але не сказала жодного слова.

Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж хриплу тишу розірвав спокійний голос:

— Хлопець покинув?

Я не здивувалася цьому запитанню. Повільно повернула голову, і мій виснажений погляд був таким же порожнім, як безмежний простір між нічним небом та чорною рікою.

— Щось схоже на це.

Старша жінка неквапливо дістала з кишені пом’яту цигарку й задумливо покрутила її тонкими пальцями.

— Поганий час для подібного.

— Для чого саме?

— Для того, щоб безнадійно застрягати у власній темряві.

— А коли буває хороший?

— Коли цей біль руйнує лише тебе одну.

Я важко й майже беззвучно зітхнула.

— Виходить, зараз я не єдина така?

— Виходить, зараз тебе ніхто не врятує, окрім тебе самої.

Кутики моїх губ ледь помітно сіпнулися, але це не було справжньою усмішкою — лише примарне відлуння давно забутої звички реагувати на чужу іронію. Я мовчки сиділа, слухаючи приглушений шум далекого міста й важке ворушіння ріки під мостом.

Так ми просиділи ще деякий час серед холодної нічної тиші. Згодом старша жінка повільно підвелася й мовчки пішла у темряву, залишивши мене наодинці з моторошними думками. А я залишалася там аж до самого світанку.

***

Тьмяне світло повільно піднімалося над далеким горизонтом, обережно висвітлюючи темні обриси мосту та розкидаючи розмиті тіні по спокійній воді.

Саме тоді я помітила чорного кота. Худе створіння з брудною скуйовдженою шерстю стояло неподалік і мовчки дивилося просто на мене. Одне його вухо було розірване старими шрамами, ніби гостре лезо неодноразово шматувало тонку плоть. Одне око залишалося тьмяним і майже сліпим, зате друге блищало настороженою уважністю.

Я дивилася у відповідь, проте всередині не виникало жодних почуттів. Навіть слабкого здивування не залишилося у моїй виснаженій свідомості.

Кіт стояв абсолютно нерухомо, ніби терпляче перевіряв мене на щось невидиме. Він не наближався ближче й не тікав у темряву, а лише мовчки чекав.

Я втомлено відвела погляд убік, бо мені було байдуже абсолютно до всього. Навколишній світ здавався далеким і примарним, немов я дивилася на нього крізь каламутне запітніле скло.

Ріка під мостом повільно шуміла у своїй глибині, і цей монотонний звук здавався дивно заспокійливим. Десь у місті вже починався ранковий рух: глухо грюкали двері старих будинків, далеко брязкотів перший трамвай, але сам міст залишався таким же порожнім і самотнім, як серед нічної темряви.

Коли я знову повернула голову в той бік, чорного кота вже не було видно.

Я повільно зітхнула й важко підвелася з холодного металу. Мої ноги затерпли від довгого сидіння, тому мені довелося кілька секунд стояти нерухомо, перш ніж зробити перший невпевнений крок.

Жодного бажання кудись іти у мене не залишилося, але попри внутрішню порожнечу я все одно рушила вперед.

***

Усе навколо прокидалося важко й неприродно, ніби виснажене місто більше не мало сил для нового ранку. Холодні вітрини занедбаних магазинів мерехтіли блідим електричним світлом, наче вперто намагалися зобразити давно втрачену нормальність. Мовчазні люди неквапливо виходили на порожні вулиці, ховаючи втомлені погляди десь попереду, у безбарвній далині, замість того, щоб дивитися одне на одного. У їхніх повільних рухах відчувалася пригнічена байдужість.

Міські вулиці виглядали болісно знайомими: похмурі багатоповерхівки нависали над потрісканими тротуарами, а з напівтемної пекарні тягнувся теплий запах свіжого тіста, який більше не викликав у мене голоду, а лише тьмяний спогад про далеке спокійне життя. Напівпорожні крамниці стояли мовчазними коробками вздовж дороги, а у брудних вікнах висіли однакові пожовклі оголошення про затримки постачання. У цих повторюваних словах було щось безнадійне, ніби саме місто поступово звикало до повільного вимирання.

Я пройшла повз зачинені вітрини й навіть не сповільнила кроку. На розі старого будинку, де ще вчора хтось продавав дрібні зморщені яблука, тепер валялося лише мокре сміття, розкидане сирим вітром. Брудні пакети перекочувалися потрісканим асфальтом, чіпляючись за іржаві бордюри та залишки пожухлого листя.

Тоді я знову побачила кота. Худе чорне створіння сиділо під облупленою лавкою, майже зливаючись із тінню, і дивилося на мене тим самим дивним поглядом, від якого по спині повз неприємний холод. Його скуйовджена шерсть стирчала клаптями, а гостра морда здавалася виснаженою та водночас настороженою. Я мимоволі зупинилася посеред безлюдного тротуару.

— Чого ти так дивишся?

Кіт не ворухнувся й не відвів пильного погляду.

Я постояла ще кілька секунд серед холодного ранкового протягу, а потім повільно розвернулася й рушила далі вузькою вулицею. Через деякий час я відчула дивну присутність позаду себе — слабку, майже невловиму, схожу на легкий подих вітру, що ковзає вздовж хребта. Потім до мене долинули м’які обережні кроки, майже беззвучні, проте уважний слух міг упіймати тихе постукування дрібних кігтів по шершавому асфальту.

Коли я все ж озирнулася, кіт завмер на краю сірого тротуару, витягнувши вперед вузьку голову. Його єдине здорове око відбивало тьмяне жовтаве світло на тлі похмурого ранку, через що погляд здавався майже людським.

— Ти йдеш за мною? — запитала я хрипким голосом, який звучав так, ніби я не розмовляла вже багато днів.

Я втомлено зітхнула й знову рушила вперед крізь холодне місто. Коли я ще раз озирнулася через плече, чорний кіт усе так само плентався позаду. Він тримався на обережній відстані, не наближався занадто близько, але й не зникав серед порожніх провулків.

***

Місто зустріло мене густою ранковою сірістю, яка важким серпанком осіла на вузьких вуличках, вимощених старою слизькою бруківкою. Занедбані фасади будинків були вкриті темними плямами часу, а подекуди обсипана штукатурка відкривала вологі сліди старої цвілі. Масивні дерев’яні двері під’їздів жалібно рипіли від пронизливого вітру, а подерті афіші на потрісканих стінах розривалися на клапті, ніби самі не вірили у вистави, які рекламували.

Я перейшла порожнє перехрестя й зупинилася біля маленької крамниці з брудними вікнами. Усередині ще не горіло світло, проте старі двері залишалися прочиненими.

Я мовчки зайшла всередину.

За прилавком сиділа змучена продавчиня середніх років із тьмяними очима та виснаженим обличчям. Вона навіть не підняла голови, ніби втратила цікавість до будь-яких відвідувачів ще багато місяців тому.

На запилених полицях залишалося зовсім мало товарів: кілька дешевих пачок сухарів, поодинокі консервні банки та нерівний ряд бруднуватих пляшок із темною олією. Порожні місця між товарами виглядали моторошніше за саму бідність.

Я взяла найдешевший черствий хліб і мовчазним жестом показала, що розраховуватимуся дрібними монетами. Це завжди займало багато часу. Проте виснажена продавчиня терпляче чекала, бо подібні затримки давно стали звичною частиною щоденного життя.

Раптом із вулиці долинуло коротке хрипке нявкання.

Я різко обернулася до входу.

Чорний кіт стояв просто біля відчинених дверей, трохи пригнувшись до землі, ніби щомиті був готовий кинутися навтьоки. Його скуйовджений хвіст нервово сіпався з боку в бік.

Продавчиня перевела байдужий погляд спочатку на тварину, а потім на мене.

— Твій? — спокійно запитала вона втомленим голосом.

— Ні, — коротко відповіла я.

Жінка мовчки кивнула й не стала розпитувати далі.

Коли я вийшла надвір, худий кіт одразу відступив на кілька кроків назад, проте не зник у вузькому провулку.

— Чого ти від мене хочеш? — роздратовано запитала я, дивлячись у його насторожене око.

Вперта тварина навіть не муркнула.

Я дістала хліб із тонкого пакунка, відламала маленький сухий шматок і кинула його просто перед котом.

Він обережно понюхав їжу й байдуже відвернувся.

— Ну, звісно, — тихо пробурмотіла я з гіркою іронією. — Ти теж не хочеш їсти цю гидоту.

Після цього я повільно рушила далі сірою вулицею, майже не дивлячись собі під ноги. Поряд зі мною, обережно й напрочуд вперто, крокував мовчазний чорний кіт.