Спочатку:
На сторінку книги
Вона приїхала за три дні.
Дорога з Вінниці до Карпат зайняла п’ять годин. Осінь тут була іншою — глибшою, густішою, наче хтось вилив на ліс відро багряної фарби. Повітря пахло вологим мохом, грибами й димом.
Будиночок стояв на пагорбі, оточений старими кленами. Двоповерховий, дерев’яний, з великим ґанком і кам’яним димарем, з якого вився тонкий струмінь диму. Катерина вийшла з машини й на мить завмерла.
Вона вже бачила це місце. У снах.
Максим чекав на ґанку. Він не усміхався, але в очах було щось тепле.
— Я знав, що ви приїдете, — сказав він.
— Я теж, — відповіла Катерина. І це було правдою.
Усередині будиночок виявився ще затишнішим, ніж здавався ззовні. Велика вітальня з каміном, м’які крісла, старий килим, дерев’яні полиці з книгами. У каміні горів вогонь, і його тепло розливалося по кімнаті, змішуючись із запахом сушених яблук і воску.
Катерина сіла в крісло біля вогню. Максим подав їй чашку чаю.
— Тут дивно, — сказала вона, озираючись. — Час іде інакше.
— Я тому й купив цей будинок, — відповів він. — Тут я можу дихати.
Вони говорили годинами. Про сни, про шрами, про те, як їхні серця б’ються в унісон. Катерина вперше у житті розповіла комусь про те, що відчуває чужі ритми. Максим уперше розповів про те, що бачить білу кімнату не лише у снах, а й наяву — коли заплющує очі.
Надвечір, коли за вікном почало темніти, Катерина помітила на підвіконні розкриту книгу. Стару, з пожовклими сторінками, у шкіряній обкладинці. Поруч лежало кілька сухих кленових листків і чиясь фотографія.
— Що це? — спитала вона.
Максим підійшов, глянув на книгу й насупився.
— Я не знаю. Я не клав її сюди.
Катерина взяла книгу. Це був щоденник. Рукописні рядки, вицвілі від часу, але ще читабельні. На першій сторінці стояло ім’я: Оксана. 1968 рік.
— Це моя сестра, — тихо сказав Максим. — Вона зникла в цьому лісі п’ятнадцять років тому.
Катерина перегорнула сторінку. Записи були дивні. Оксана писала про кохання, про солдата на ім’я Петро, який пішов на службу й не повернувся. Про те, як вона чекала на нього біля старого дуба. І про «серце лісу» — місце, де, за легендою, минуле зустрічається з теперішнім.
— Я шукав її всі ці роки, — продовжив Максим. — Але знайшов лише це. Книгу. Вона лежала в старих речах на горищі. Я думав, це просто спогади.
Катерина підвела голову.
— А що, якщо це не просто спогади? — спитала вона. — Що, якщо твоя сестра застрягла там? У тому самому місці, де ти був п’ять хвилин? У білій кімнаті?
Максим довго мовчав. Полум’я в каміні тріщало, відкидаючи тіні на стіни.
— Тоді, — сказав
він нарешті, — нам треба знайти серце лісу.
