Раді Вас бачити!

Тієї ночі Катерині наснився сон.

Вона стояла на березі річки. Вода була чорною, густою, як нафта. Вона не текла — вона стояла, нерухома, і в ній не відбивалося небо.

На іншому березі стояв Максим.

Він був прозорий, як скельце. Крізь нього просвічували дерева, туман, тьмяне світло. Але в його грудях палало червоне полум’я — маленьке, але яскраве, як зірка.

— Ти знаєш дорогу, — сказав він. Голос його звучав не зовні, а всередині неї — у кістках, у крові, у серці.

— Я не знаю, — відповіла Катерина. — Я лікарка. Я не вмію ходити по воді.

— Ти вмієш слухати серце, — сказав він. — Воно підкаже.

Катерина ступила на воду. Вона не провалилася. Вода була холодною, як операційний стіл, але тримала її.

Вона зробила крок. Другий. Третій.

Кожен крок віддавався болем у грудях. Але вона йшла.

Коли до Максима залишалося кілька метрів, вода спалахнула білим. Катерину пронизав такий біль, ніби всі її нерви одночасно зайнялися вогнем. Вона закричала — і прокинулася.

У кімнаті було темно. Серце калатало. На передпліччі пульсував рубець.

Катерина підвелася, підійшла до вікна й відчинила його. Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя. Унизу, на ґанку, сидів Максим. Він не спав. Він дивився на ліс.

Вона спустилася до нього.

— Мені снилася чорна вода, — сказала вона. — І ти. На іншому березі.

Максим кивнув.

— Мені теж. Уже два місяці. Але цього разу ти пішла по воді.

— Це був сон.

— Так. Але шрам на твоїй руці — не сон. І моє серце, яке б’ється в твоєму ритмі, — не сон.

Вони сиділи на ґанку до ранку. Говорили мало. Просто дивилися, як осінній ліс прокидається, як туман піднімається над деревами, як перші промені сонця торкаються мокрого листя.

Коли стало світло, Максим підвівся.

— Я хочу показати тобі дещо, — сказав він. — У лісі. Місце, яке я знайшов кілька тижнів тому. Я не розумів, що це. Але тепер, здається, розумію.

Вони вирушили в ліс. Стежка вела вглиб, крізь густі зарості, повз старі повалені дерева й мохи. Осінь тут була скрізь — у кожному листку, у кожному запаху, у кожному звуці.

Нарешті вони вийшли на галявину. У центрі стояв старий дуб, обвішаний стрічками. Синіми, червоними, вишитими. На одній з них Катерина побачила ім’я: Оксана.

— Я прив’язав її сюди, коли мені було дванадцять, — сказав Максим. — Я думав, це допоможе.

Катерина підійшла ближче. Під дубом, у землі, було щось дивне. Вона присіла й розгребла листя. Під ним лежав камінь, а на камені — вирізьблені слова: «Той, хто знайде серце лісу, знайде себе».

— Це воно, — прошепотіла вона. — Серце лісу.

Максим став поруч. Його серце билося швидко. Вона відчувала це — як власне.

— Що тепер? — спитав він.

Катерина подивилася на нього. На чоловіка, якого знала лише кілька днів, але чиє серце билося в її грудях усе житт

я.

— Тепер, — сказала вона, — ми дізнаємося, що це означає.