Спочатку:
На сторінку книги
Вона опинилася в сірому тумані.
Навколо не було нічого — ні верху, ні низу, ні часу. Лише звуки: сотні серцебиттів. Одне за одним. Як дзвони різних церков.
— Максиме! — гукнула вона.
Туман розійшовся.
Він стояв на березі чорної річки. Прозорий, як скельце. Але в грудях палало червоне полум’я.
— Ти прийшла, — сказав він.
— Я обіцяла.
Катерина ступила на воду. Вона була холодною, як операційний стіл, але тримала її. Вона йшла, крок за кроком, відчуваючи, як кожен рух віддається болем у грудях.
Коли до Максима залишалося кілька метрів, вода спалахнула білим. Катерину пронизав такий біль, ніби всі її нерви одночасно зайнялися вогнем.
— Відпусти! — закричав Максим. — Тобі боляче!
— Я не відпущу! — Вона простягла руку. — Ти потрібен мені. Живий.
Він схопив її за руку. Їхні пальці переплелися.
І в цю мить усе змінилося.
Катерина відкрила очі.
Вона лежала на землі, на галявині, під дубом. Дід Михайло схилився над нею, тримаючи дефібрилятор.
— Ти повернулася, — сказав він. — Я думав, ти не витримаєш.
Катерина підвела голову. Поруч лежав Максим. Його груди здіймалися. Він дихав. Живий.
— Він… — почала вона.
— Живий, — підтвердив дід Михайло. — Але… — Він подивився на Катерину. — Ти віддала йому частину себе. Тепер ви пов’язані назавжди. Не лише шрамами. Не лише ритмом. Ви — одне серце на двох.
Катерина притиснулася до Максима. Він розплющив очі.
— Ти прийшла, — прошепотів він.
— Я завжди прийду, — в
ідповіла вона. — Для тебе б’ється моє серце.
