Раді Вас бачити!

Вони вирішили не гаяти часу. Дід Михайло сказав, що найкращий момент — це молодий місяць, коли межа між світами тонша. До нього залишалося три дні.

Ці три дні вони провели разом.

Вони гуляли осіннім лісом, тримаючись за руки. Максим показував їй місця, які любив: старий млин, занедбану пасіку, стежку, що вела до водоспаду. Вони сміялися, розповідали одне одному історії з дитинства, готували разом вечерю.

Катерина вперше за багато років відчула, що живе. Не просто існує, не просто працює, не просто рятує інших. А живе.

— Я хочу, щоб ти знала, — сказав Максим якось увечері, коли вони сиділи на ґанку й дивилися на захід сонця. — Якщо все піде не так… якщо я не повернуся… я не шкодую. Ці три дні варті всього.

Катерина притиснулася до нього.

— Ти повернешся, — сказала вона. — Бо я піду за тобою. І я не відпущу.

Він усміхнувся — вперше за довгий час щиро, тепло.

— Я знаю, — відповів він. — Тому й погодився.

На третій день вони вирушили в ліс. Дід Михайло йшов попереду, тримаючи в руці стару керамічну чашу, наповнену водою з джерела. Катерина й Максим ішли поруч, тримаючись за руки. Осіннє листя падало на них золотим дощем, і здавалося, що сам ліс прощається з ними.

Вони вийшли на галявину з дубом. Дід Михайло поставив чашу на камінь і жестом запросив Катерину сісти.

— Ти готова? — спитав він.

Вона кивнула.

Максим сів поруч. Він узяв її за руку.

— Я буду чекати на тебе, — сказав він. — Там. На березі.

— Я прийду, — відповіла вона.

Дід Михайло дістав з кишені маленький шприц.

— Це зупинить твоє серце на тридцять хвилин. Рівно на тридцять. Ні секундою більше. — Він подивився на неї. — Ти впевнена?

— Так.

Він увів препарат. Катерина відчула, як холод розливається по венах. Її серце сповільнилося. Потім зупинилося.

І світ зник.