Раді Вас бачити!

Двадцяте квітня. Дві тисячі шістнадцятий рік.

Вже два роки живучи окремо від матері, нового вітчима і своїх маленьких сестер щодня прокидаючись у повній тиші, Фелікс досі відчував радість від здобуття довгоочікуваної свободи.

Він, звичайно, любив свою сім'ю, але як відомо кохання на відстані стає по-справжньому міцним.

Надворі, як завжди, йшов дощ. Такий уже Сієтл. Але така дрібниця як погода не здатна зіпсувати йому настрій. Вийшовши на балкон голим і глянувши з висоти двадцятого поверху на вулицю Фелікс, запаливши і видихнувши дим, усміхнувся.

«Я напевно сьогодні малюватиму цілий день» — подумав Фелікс і докуривши сигарету, повернувшись до кімнати, відразу ж пішов у душ.

Після сніданку він підійшов до мольберта і, змішавши фарби, почав малювати. Але тільки через годину роботи над картиною він був змушений відірватися від улюбленої справи.

Як відомо телефон, що дзвонить, не дуже позитивно впливає на творчість, та й на нерви, хоча на друге Фелікс ніколи не скаржився, адже стільки років витримуючи вічні істерики своєї матусі він їх загартував навіть дуже добре.

Відповівши на дзвінок, він сказав:

— Алло, слухаю вас.

— Містер Фелікс Тірнан треба дуже терміново поговорити. Чи можете ви спуститися в хол вашого будинку?

Голос людини був зовсім не знайомий тому Фелікс сказав:

— Я зараз спущусь, до речі через дорогу їсти кафе можемо зустрітися там за десять хвилин.

— Я краще зачекаю вас у холі містер Тірнан.

— Добре, як скажете, називайте мене Фелікс і зачекайте швидко.

Майкл Фокс тільки встиг покласти трубку і подивитися в свій блокнот і переконається, що справ у нього ще багато, як побачив у холі високого хлопця зі спортивним, але не як у качка тілом і чорним зав'язаним у пучок волоссям з виголеними скронями.

Підвівшись йому назустріч, Майкл простяг йому руку і звернув увагу на те, що очі у Фелікса такого ж глибокого синього відтінку наче дно біля моря, як і у його діда.

— Доброго дня Фелікс це я вам дзвонив пару хвилин тому, може сядемо на тому дивані і поговоримо?

— Так, давайте.

Коли вони сіли, Майкл сказав:

— Я перейду одразу ж до діла. Ваш дід Вілсон Стівенс зараз помирає від раку крові. Тож я приїхав за вами.

— Це якийсь розіграш? Де камера? - посміхнувся Фелікс. Містер Фокс ви помилилися, мій дідусь помер і вже дуже давно.

— Ні, жодної помилки. Два роки тому мій клієнт та друг Вілсон найняв мене як приватний детектив, щоб я знайшов вашу маму.

Коли моя робота була зроблена вони почали листуватися і в кожному листі ваша мати вимагала в нього гроші, а натомість обіцяла спробувати пробачити його і дозволити вам зустрітися, але цього так і не сталося.

— Тут, — детектив дістав із конверта виписку з банку — це суми грошей, які отримувала ваша мати. Ви можете передзвонити в банк і переконатися, що документ не підробка.

Знаєте я надто довго терпів цей цирк, але коли тиждень тому моєму другу стало набагато гірше і лікарі сказали, що йому залишилося жити не більше, ніж два-три місяці, і це ще найбільш обнадійливий прогноз, я вирішив зустрітися з вами особисто. І ось я тут, і я говорю правду, Фелікс повірте мені. 

Ви можете спитати у своєї мами або знайти у неї ці листи самостійно, якщо вона, звичайно, їх не викинула. Я не знаю, як ви вирішите вчинити, але благаю не витрачайте час вашого діда. Я дуже прошу вас завтра ж відлетіти зі мною в Лос-Анджелес.

Дивлячись чоловікові в очі, буквально шкірою відчуваючи його непідробне занепокоєння за свого друга, обурення та агресію від цієї ситуації, Фелікс йому повірив.

Він знав матір як свої п'ять пальців і враховуючи таку дрібницю, що її жадібність давно вийшла за всілякі рамки, він уже був упевнений, що вона спокійнісінько могла йому збрехати про смерть дідуся.

Але вимовляти таке вголос Фелікс не збирався, поки існувала примарна надія на те, що його мати невинна, він віритиме в неї до кінця.

— Я завтра зранку полечу з вами, якщо знайду листи.

— Добре, це ваше право — ось моя візитівка і я куплю квиток о восьмій ранку. Фелікс я чекатиму вас завтра в аеропорту, будь ласка приїжджайте навіть якщо не знайдете листів. Адже вона могла і спалити їх. Ви повинні хоча б встигнути попрощатися з дідом. І мені дуже шкода, що ви вже не впізнаєте його так добре, як я знаю його я.

— Що ж містере Фокс давайте прощатимемося, мені ще треба відвідати мою маму. До завтра, я поїду навіть якщо не знайду ці чортові листи.

— Дякую, — сказав Майкл і попрощавшись з Феліксом вийшов на вулицю слідом за ним.

За годину зупинившись біля будинку своєї мами Фелікс зателефонував у двері.

Коли йому ніхто не відкрив, він скористався своїми ключами.

Зайшовши в будинок Фелікс, вирішив почати пошук з її спальні, і не помилився. Через годину він знайшов папку з листами. Їх було дуже багато.

Почавши читати, Фелікс відразу пожалкував про це рішення, він не хотів злитися на матір ще більше, у них і так були не найпростіші стосунки.

Забравши папку із собою, Фелікс поїхав додому. Зібравши речі у невелику валізу, Фелікс взяв мобільний і за кілька хвилин сказав:

— Привіт, ми можемо зустрітись? Нам треба поговорити серйозно.

Матері про свій від'їзд він повідомив лише дорогою до аеропорту.

Сфотографувавши листи, він надіслав їй фотографію.

Розплатившись із таксистом, Фелікс повіз валізу до будівлі аеропорту.

Усередині побачивши Майкла і по його обличчю, було чудово видно, як він весь цей час нервувався Фелікс підійшов ближче і привітавшись сказав:

— Я знайшов листи. Вона справді всі ці два роки мені брехала.

— Мені дуже шкода Фелікс.

— Забийте, у цьому немає провини. Ну що підемо. До терміналу?

— Так, краще прийти раніше, ніж запізнитись.

Після прильоту до Лос-Анджелеса на них обох чекав водій. Він, забравши в них речі, повіз їх до будинку містера Стівенсона, що знаходиться всього за п'ятдесят метрів від пляжу.

Будинок був настільки величезним, що коли Фелікс вийшов з машини він не міг вимовити жодного слова.

— Це справді будинок? Може ви переплутали щось, і ми приїхали до музею?

— Ні, Фелікс я дуже добре і довго дружу з твоїм дідом і чудово знаю дорогу до його будинку, — сказав чоловік і, відчинивши двері, завів Фелікса всередину.

Минуло лише десять хвилин, як вниз спустився високий, чорнявий непогано складений ще далеко не старий чоловік.

Підійшовши ближче і побачивши його сині очі, Фелікс здригнувся, відчувши, як глибоко всередині щось сильно кольнуло.

Йому не вірилося, що стільки років живучи з матір'ю насилу витримуючи її істерики, він нарешті зможе хоч трохи поспілкуватися зі своїм дідом.

Все ж таки, взявши під контроль свої емоції, проігнорувавши бажання обійняти його, Фелікс простягнув йому руку і хотів уже привітатися, як Стівенсон раптом промовив, ніби щойно прочитав його думки:

— Я знаю, що я для тебе абсолютно чужа людина, але можна я таки обійму тебе?

— Я сподіваюся ми ще встигнемо познайомитись ближче, — сказав Фелікс і міцно обійняв діда.