Раді Вас бачити!

Бетті сиділа на краю Вчительського столу, недбало звісивши ноги, тоді як Ред, навпочіпки й спиною до мене, щось нишпорив у відчиненій тумбочці. Помітивши мене, білявка легенько ляснула його по маківці. Він рвучко озирнувся — і його розгубленість миттєво змінилася напруженою злістю.

— Що ти тут робиш? — запитав він, і, на диво, в його голосі не було ворожості.

Я на мить розгубилася, ніби мене впіймали на чужій території. Але швидко зібралася.

— Хотіла б поставити вам те саме питання, — відповіла з викликом, схрестивши руки на грудях.

Бетті зіскочила зі столу так стрімко, ніби намагалася врятувати рештки гордості. Ред рішуче підвівся, втупившись у мене пильним поглядом.

— Це не те що ти могла подумати! — випалила білявка надто швидко, ледь не зірвавшись на писк.

— А що саме я, на твою думку, подумала? — ледь усміхнулася я, ковзнувши поглядом до відчиненої шухляди.

Бетті вже відкрила рот, щоб відповісти, але Ред несподівано її перебив:

— Як тобі вдалося так швидко позбутися Тіса?

Я здивовано звела брови. Оригінальна стратегія — напасти першим. Що ж, нехай. Подивимось, як далеко він зайде.

— У мене булисправи, — відрізала я, силкуючись виглядати максимально серйозною.

Ред примружився й лукаво підняв брову, і я ледве стримала сміх, лише сильніше стиснувши губи.

Швидко вирішивши змінити тему, я зважено оглянула їх обох і, трішки посунувшись уперед, запитала:

— То що ви тут робите? Думала, ви пішли займатися?

— А ми й займаємося! — вигукнула Бетті, хапаючи зі столу перший-ліпший аркуш. Її голос лунав надміру жваво, майже карикатурно. — Ось! Пишу доповідь! 

Вона відразу почала перескакувати з теми на тему — історія, дати, якісь уривчасті тези, — але я навіть не намагалася вслухатися. Уся моя увага була прикута до Реда.

Його обличчя, наполовину сховане в тіні, здавалося дивним. У рисах проступало щось невловне — не страх у чистому вигляді, радше його відлуння, змішане з раптовою, незвичною сором’язливістю. Це так вибивалося з усього, що я знала про нього, що я мимоволі ледь усміхнулася.

А Бетті тим часом усе говорила — швидко, натхненно, з таким завзяттям, що це вже виглядало кумедно. Її пояснення ставали дедалі стараннішими… і дедалі менш переконливими.

— Берттіно, досить, — раптом обірвав її Ред, повернувши голову й важко видихнувши. — Ріка вже все зрозуміла.

Я ледь помітно звела брови. О, невже? Цікаво: і що ж саме, на його думку, я зрозуміла?

Бетті миттєво змовкла, ніби її просто вимкнули. Вона розгублено переводила погляд з мене на Реда й назад.

Ред опустив очі, ніби уникаючи мого погляду, але за мить знову звів їх і зустрівся зі мною.

— Дозволиш пояснити? — голос був рівний, проте в ньому вчувалося щось, що змусило мене насторожитися.

— Спробуй, — відповіла я з легкою іронією, хоча всередині вже підіймалася тривога.

— Я шукав тут деяку інформацію, — він кивнув у бік столу.

— Яку інформацію? Навіщо? — я ступила ближче.

Ред на мить заплющив очі, ніби збирався з думками. А тоді відкрив їх і подивився прямо на мене. Його смарагдовий погляд здавалися неймовірно пронизливим, майже обпалював. І на якусь мить мені здалося, що він дивиться не просто на мене — а кудись глибше. Наче торкається чогось усередині, до чого я сама ще не дісталася.

Я відмахнулася від цієї думки, але відчуття не зникло.

— Ріко, я маю сказати тобі щось важливе… Але не зараз. Пізніше. Ти згодна? — ці слова пролунали дуже тихо, проте тривожна нотка в них відгукнулася в мені.

Щось у цьому тоні, у його обережності, у тому, як він уникав конкретики, змусило мене внутрішньо похолонути. Це не просто «важливо». Це щось небезпечне.

І водночас — дивно знайоме. Наче відлуння тих відчуттів, про які говорив Тіс. Наче всі розрізнені деталі — його слова, поведінка Ебби, мовчання новеньких, здібності Пата — починали складатися в одну лінію. І Ред… стояв десь у самому її центрі.

Зовні я залишалася спокійною, але серце вже збилося з ритму, а в голові роїлися запитання — від «що саме він хоче сказати?» до «чи витримаю я чергову порцію жахливих новин?».

Та відмовитися… такого варіанту для мене просто не існувало.

Охоплена дивною нерішучістю, я вдивлялася в його обличчя, намагаючись вловити те, що він так ретельно приховує. Зелені очі, повні вогню й твердої волі, немов притягували, не даючи відвести погляд.

Десь усередині повільно закипало щось невизначене — тривожна суміш страху й напруженого очікування. Це відчуття нагадувало крок у темряву: ти ще не бачиш прірви, але вже відчуваєш її подих. І найгірше — частина мене хотіла ступити вперед. Свідомо.

Чому він не говорить зараз? Його «пізніше» надто легко могло перетворитися на «ніколи». Проте чи маю я вибір?

Тиснути, вимагати відповіді, погрожувати — це виглядало безглуздо. Хай як мене роз’їдала ця невідомість, я натягнула звичну маску стриманості, ніби все під контролем.

Мовчання між нами затягнулося настільки, що Бетті нарешті озвалася, тихо, майже благально, що було зовсім не в її стилі:

— Ріко… будь ласка... — вона нервово глянула на Реда.

Після короткої паузи я мовчки кивнула. Бетті з полегшенням видихнула, ніби скинула невидимий тягар. Проте Ред все ще щось жадібно шукав у моєму погляді.

Я витримала цю павзу.

— Коли? — коротко запитала, намагаючись не втратити контроль.

— Сьогодні. Увечері, — відповів він лаконічно, і це лише посилило напругу.

У цю мить я зрозуміла: він говорить про наше побачення. І раптом усе ніби стало на свої місця… або ж, навпаки, остаточно розсипалося.

Думки накрили хвилею, але я лише знову кивнула і, не сказавши більше ні слова, вийшла з кабінету.

***

Я стрімко рушила коридором, який раптом здався вузьким і задушливим, ніби стіни повільно зсувалися, намагаючись мене поглинути. Усередині вже здіймалася буря — глуха, безжальна. Її хвилі накочувалися одна за одною, змішуючись із подихом, із пульсом, із кожною думкою. Серце калатало, мов навіжене, підганяючи: швидше, далі, не зупиняйся.

Трясця! Ну й халепа! Знову. Невже так важко було просто пройти повз? Не лізти. Не слухати. Вдягнути байдужість і піти? Ні, звісно. Я ж обов’язково знайду, куди встрянути. А тепер це «побачення»… буде схоже на допит. От навіщо я так роблю? Це що — мій особистий талант усе псувати? Чому все знов іде шкереберть? Чому я не можу бути нормальною, як інші люди? Чому я відштовхую всіх, хто поруч? Чому... Стоп! Досить!

Я різко зупинилася посеред коридору, так і не дійшовши до кабінету біології. Неспокій накрив зненацька. Я озирнулася — і вчасно, щоб побачити, як із кабінету історії виходять Бетті й Ред. Вони про щось перешіптувалися, однак слова губилися в тиші. Ред кинув у мій бік короткий, гострий погляд. Я відвернулася й пішла далі, вдаючи, що мене це не стосується. Та відчуття його погляду не відпускало — наче невідривно слідувало за мною.

— Ріко! — Редів голос, м’який і глибокий, раптом обірвав мої думки.

Я неохоче зупинилася. За мить він уже стояв поруч. Від нього віяло дивним, неприродним спокоєм — і це лише більше дратувало. Я озирнулася в пошуках Бетті, та її вже й слід прохолов. 

— Ти ж сказав — пізніше? — різко кинула я, звузивши очі, ледве стримуючи внутрішній вибух.

— Своїх обіцянок я не зраджую,— відповів він спокійно, навіть трохи здивовано, наче не розумів моєї реакції.

Я спробувала відвести погляд, утім, це виявилося складніше, ніж очікувала. Його глибокі, смарагдові очі ніби тримали й не відпускали.

— І що? — з викликом кинула я, ховаючи за байдужістю те, що не хотіла показувати.

Його раптова усмішка збила мене з пантелику.

— Ти дивовижно борешся із собою.

— Це ти про що? — я не приховала здивування.

У його голосі прозвучала легка грайливість, яку я не могла розгадати… і яка чомусь змусила серце битися швидше.

— Твій розум... — відказав Ред, торкнувшись пальцем моєї скроні.

Дотик був майже невагомий, але я відсахнулася, немов мене вдарило струмом. У голові миттю спалахнули десятки запитань. Відповідей не було. Зате одне я зрозуміла точно: він майстерно грає у гру, секрет якої поки залишався поза моїм розумінням.

— Не бійся, Ріко. Я просто… — він опустив руку, наче шкодуючи про цей жест, і на мить заплющив очі. — Постійно забуваю, що дотики — це… — він урвав себе, різко хитнув головою, мов відганяючи зайві думки.

Я уважно вдивлялася в нього, силкуючись розгадати те, що відбувалося у його голові.

Ред підняв погляд і зосередився на мені — прямо, без відступу. У глибині смарагдових очей тепліло щось дивне, навіть заспокійливе… та водночас небезпечне. Від цього відчуття в мені прокинулася вразливість, якої я не хотіла визнавати.

— Ти постійно балансуєш між розумом і серцем, — тихо мовив він, і кутики його вуст ледь здригнулися — мабуть, він силкувався стримати посмішку.

Я нахмурилась, не до кінця розуміючи, що саме мене зачепило більше — його слова чи те, як впевнено вони прозвучали.

— І ще… ти боїшся, — додав він спокійно, але з тією самою пронизливою точністю.

— Я? Боюся? — розгублено перепитала, наче ці слова відкрили переді мною якусь незвідану істину.

— Так, — коротко кивнув Ред із такою певністю, яка ще більше збентежила мене. — Просто ти ще не зрозуміла, чого саме.

Я промовчала, проте ці слова влучили прямо в ціль, розкриваючи правду, яку мені не хотілося визнавати. Усе в мені справді розривалося: логіка тягнула в один бік, відчуття — в інший. І страх… так, він був. Але неясний, розмитий. Чи то перед близькістю. Чи перед власними реакціями. Чи перед тим, що буде, якщо я дозволю всьому цьому статися.

Не витримавши цієї внутрішньої напруги, я тихо запитала, відводячи погляд:

— То що ти хотів мені сказати, Реде?

Він ледве всміхнувся.

— Наше побачення... Воно ж не скасоване, правда? — спитав обережно, тон був настільки лагідним, що здавався майже боязким.

Я вдивлялася в нього, намагаючись зловити бодай натяк на справжні наміри, але його погляд залишався закритим — ніби відповіді там були, але не для мене.

— Хочеш уникнути серйозної розмови? — кинула я напівжартома, більше щоб перевірити його, ніж справді дорікнути.

— Ні, — різко відказав він, але вже за мить тон пом’якшав. — Я не відступаю від своїх слів. Просто хочу зрозуміти наперед… якою буде ця зустріч.

Я ледь примружила очі, силкуючись виглядати впевненою, хоча відчула, що в мені знову підіймається хвиля неспокою.

— Знаєш, у мене постійно виникає відчуття, що ти граєш зі мною. І назва цієї гри — «Замороч їй голову!» — видихнула я, нарешті дозволяючи роздратуванню прорватися назовні. — Ти поводишся так, ніби знаєш щось, чого не знає ніхто. Кидаєш натяки, зрозумілі лише тобі. Вдаєш із себе того, хто бачить більше за інших… — я гірко всміхнулася. — Наче ти вже все пережив, усе зрозумів. Проте ти забуваєш одну річ: тобі сімнадцять. Як і мені. Ми на одному рівні. І ти нічим не кращий.

Ред трохи нахилив голову, вдивляючись у мене так уважно, мовби намагався розібрати не слова — думки. Його мовчання лишень розпалювало моє обурення. 

— Тож досить, — провадила я, подаючись ближче. — Припини грати роль якогось усезнавця. Ти такий самий Учень. І нас обох чекає одне й те саме — невідомість. Без відповідей. Без гарантій.

Він нічого не сказав, але я помітила, як напружилася лінія його губ. Це лише зміцнило мою впевненість.

— Тому сьогодні ввечері… на побаченні чи де завгодно, — я кинула короткий погляд у бік кабінету історії, і в голосі мимоволі прозвучала жорсткість, — ти скажеш правду. Усю. Якою б вона не була. Якщо тобі справді важливі твої друзі… і брат.

Я рвучко розвернулася, готова піти, втекти від усього цього... Та вже наступної миті рука Реда несподівано лягла мені на плече, і різким, хоча й не грубим рухом, він розвернув мене до себе. Його сила пройшла крізь мене, пробуджуючи щось глибоко всередині — холодний трепет, який розливається шкірою, мов крижаний струмінь у спеку. Аромат його одеколону, терпкий і глибокий, огорнув, збивши подих. На мить усе навколо розчинилося: звуки, простір, навіть власні думки. Залишилося лише це відчуття і глухий, важкий стукіт серця десь у вухах.

Я підвела очі — і наші погляди зіткнулися. В його очах, у цьому смарагдовому напруженні, я побачила хаотичне переплетіння емоцій, які не могла розібрати до кінця... Чи це був гнів, чи розпач, чи щось інше... практично невловне, як відблиск на поверхні води, що тремтить од вітру... Це перевернуло думки, я ледь помітно здригнулася.

Між нами запала напружена тиша, така щільна й нерухома, наче час несподівано спіткнувся і завмер разом із нами.

— А тепер послухай уважно… — прогарчав Ред, але наприкінці голос зірвався на хрип, ніби кожне слово проходило крізь тонку межу між стриманістю й зривом.

Його незбагненний погляд тримав мене міцніше за руки, впивався, не відпускав. Серце тенькнуло ніби завмерло, мов птах, що раптом перестав бити крилами. Я інстинктивно смикнулася, намагаючись вирватися, та він лише сильніше стиснув плече — рівно настільки, щоб зупинити, але не настільки, щоб позбавити вибору.

Його гарячий подих обпік шкіру. Тілом пройшла різка, неконтрольована хвиля — кожна волосинка на шиї напружилася, пальці зрадницьки здригнулися. Дихання збилося, перетворившись на рвані, уривчасті вдихи, немов я захлиналася під водою й відчайдушно намагалася вирватися на поверхню.

— Ти й гадки не маєш, хто я насправді! — тихо прогарчав Ред.

Слова, наче гострі леза, різонули серце, залишаючи глибокий, пекучий слід. Однак за цією різкістю вчувалося щось інше — напруга, внутрішня боротьба, яку він не міг приховати.

— Ти не розумієш… — він раптом урвався і після короткої паузи глухо додав: — Хоча це вже не має значення… — Це прозвучало, наче камінь, що падає в бездонний колодязь. Та його зелені очі сказали більше — у них вирували почуття, яким не вистачало слів.

Усередині мене повільно розлилося дивне тепло, змішане зі страхом і болем. Серце збилося з ритму, а я ловила кожен його подих, кожен відтінок емоції, ніби стояла на самому краю прірви.

— Ти нічого не розумієш ані про життя, ані про те, чим воно є насправді. Ні тут… ні там, — тихо сказав він, ледь помітно кивнувши вбік. А затим його слова прорвали тишу, неначе бурхлива річка, і їхня сила вразила мене прямо в серце: — Ти мені подобаєшся, Ріко. Шалено. Безмежно.

Я застигла, дивлячись на Реда, збентежена та водночас зачарована цим зізнанням.

— Звісно, я намагався переконати себе, що це зайве... що між нами це лише все ускладнить… — продовжив він, і в його голосі з’явилася відвертість, від якої ставало ніяково. — Та я безсилий боротися з тим, що відчуваю. Ти притягуєш мене, ніби магніт... і я не в змозі чинити спротив...

Його погляд пробивав наскрізь. Я не могла відвести очей. Наче сама собі заборонила рухатися. І це лякало найбільше.

Зібравши рештки волі, я спробувала вирватися, але Ред лише притягнув мене ближче — майже несвідомо, стираючи останню межу між нами. Його тепло, подих, сила — все стало надто близьким. Надто реальним.

— Ти боїшся своїх почуттів, знаю, — прошепотів він. — Я теж… — його голос був настільки тихим, що здавався лише подихом вітру, який ледь торкається шкіри. Проте ці слова проникли в мене, як краплі дощу, що просочуються крізь тріщини.

Ред ковзнув поглядом до моїх губ.

Я здригнулася, відчувши, як тремтіння його тіла передається мені, наче ми були пов’язані одним пульсом, єдиним ритмом.

Знову зробила слабку спробу вирватися, та він ледь посміхнувшись, прошепотів:

— Ти ж можеш звільнитися… Одним рухом. Я ж бачу. Проте ти цього не робиш. Чому?

Відстань між нами зникла. Його губи майже торкнулися моїх, і гаряче дихання зависло в повітрі, обпалюючи шкіру. Серце тріпотіло в грудях, кожен удар наче відгукувався у невидимому зв’язку між нами, перетворюючи цей момент на нескінченність.

Я застигла, коли хвиля емоцій накрила мене повністю. Це відчуття було наче довгоочікуваний порив вітру, який заповнив кожен куточок мого єства, зачепивши найглибші струни душі. Тіло відгукувалося на його присутність, кожна клітина резонувала, неначе налаштовані струни, які щойно торкнула чиясь майстерна рука. Усе інше зникло. Залишився лише цей момент.

— Тому що тобі це подобається, правда? — Редів голос раптом став різкішим.

І в ту ж мить він відступив.

Наче хтось різко обірвав нитку. Тепло зникло, залишивши після себе холод і порожнечу, від якої тілом пройшов дріж.

Ред дивно усміхнувся. В цьому успіху водночас були й тепло, й щось насторожливе, наче промінь сонця, що проникає крізь густий туман, проте поки що не зрозуміло, чи з цього променю виросте світло, чи тінь стане ще густішою.

— Чому мовчиш? Я правий? — ці слова прозвучали тихо, але вдарили різко.

Усередині щось здригнулося, холод пройшовся шкірою. Я інстинктивно обхопила себе руками, силкуючись знайти хоч крихту захисту, але це не допомогло. І тоді всередині мене спалахнуло щось інше — несподіване й пекуче.

Я підняла на нього погляд.

— Чого ти прагнеш, Реде? — запитала я, стискаючи в словах усе, що ще тримала під контролем, хоча всередині все вирувало.

Він нічого не відповів. Лише стояв і дивився на мене пильним поглядом, бездонним і важким, як нічний океан. Його мовчання лише посилювало тиск, від якого ставало нестерпно.

Я шпарко розвернулася й пішла якомога швидше, майже тікаючи від цього напруження, від нього, від себе.

— Ввечері. Після Тренування. В підвалі, — кинула на ходу, не обертаючись.

Я не чекала відповіді. Бо якби затрималася ще хоч на секунду — могла передумати.