Раді Вас бачити!

Завершивши всі невідкладні справи, я нарешті попрямувала до Житлових приміщень. Свідомість була заповнена думками про прийдешнє Тренування — потрібно було зосередитися, аби бути готовою. Добре, що дорогою я нікого не зустріла. Усередині все рвалося навпіл: то хотілося виплеснути злість і вдарити когось, то навпаки — сховатися в чиїхось обіймах і просто видихнути.

На щастя, перше бажання мало шанс здійснитися. Тренування — саме те, що зараз потрібно. Біль, рух, адреналін. Ідеально.

Коли я зайшла до кімнати, побачила там Еббу. Вона сиділа на краю ліжка, згорбившись і обхопивши себе руками, ніби намагалася захиститися від усього світу. Обличчя лисніло від поту, під очима пролягли темні кола, мов сліди недосипу або хвороби, а почервонілий ніс лише додавав тривоги.

Я зробила крок до неї — і в ту ж мить мала рвучко відсахнулася, відступивши на інший бік ліжка, ніби я становила загрозу.

— Не підходь! — її голос був хрипкий, майже агресивний. Я ніколи не чула такого від неї.

Я завмерла, уважно вдивляючись у її обличчя. Очі подруги блищали, але не від сліз, а від якогось дивного внутрішнього напруження.

— Не знаю, що зі мною… — пошепки пробубоніла вона, опустивши погляд. — Настрій скаче, як маятник: то я ненавиджу всіх навколо, то готова зробити що завгодно, аби кожен був щасливий. Хоча, якщо чесно... частіше хочеться зірвати злість — ударити когось, зламати щелепу, ніс… — просичала вона крізь зуби, невпевнено всміхнувшись, але ця усмішка більше скидалася на злу гримасу.

— Тобі треба в Лазарет, — обережно озвалася я, стримуючи голос, щоб не спровокувати її ще більше. — Хочеш, я проведу тебе туди?

Ебба звела на мене очі — тепер у них уже блищали сльози. У цьому погляді було стільки розпачу й болю, що я аж відчула щем у серці.

— Пробач, Ріко... — простогнала вона, тремтячим голосом, який надломився наприкінці.

— За що?.. — я не встигла навіть осмислити це питання.

У наступну мить Ебба прожогом кинулася на мене. Її напад був настільки несподіваним, що я не встигла зреагувати — і ми разом впали на підлогу. Вона намагалася вдарити, але цього разу я вже не розгубилася. За кілька секунд мені вдалося перехопити ініціативу й міцно притиснути її до підлоги. Вона виривалася, вся напружена, спотворена гнівом.

У цей момент двері різко відчинилися. На порозі застигла Бетті. Побачивши нас у запеклій боротьбі, вона на мить розгубилася, проте швидко опанувала себе й кинулася на допомогу. Разом ми змогли міцніше втримати Еббу, хоча вона шалено пручалася, мов дика кішка.

— Що... з нею? — вигукнула Бетті тремтячим від паніки голосом.

— Не знаю! — крикнула я у відповідь, силкуючись утримати Еббу. — Ми просто говорили, а потім вона... стрибнула на мене! 

Бетті з острахом втупилася в малу, ніби силкуючись осмислити те, що розгорталося перед нею, а затим невпевнено запитала:

— Таке траплялося раніше?

— Ніколи, — видихнула я, похитавши головою.

Білявка ще кілька секунд роздивлялася Еббу. У її погляді читалися нерішучість і приглушений страх. Та раптом, подолавши власні вагання, вона рішуче скомандувала:

— Тримай її!

— Тримай її! — та кулею метнулася до своєї шафки, залишивши мене сам на сам із малою.

Я ледве втримувала Еббу, тому не бачила, що саме робить Бетті. За мить вона вже була поруч, стискаючи в руці щось блискуче.

— Що це? — насторожено запитала я, відчуваючи, як серце лунко стугонить у грудях.

— Довірся. Це допоможе, — впевнено промовила Бетті, хоча у її очах майоріла легка тривога. 

Серце завмерло в тривожному передчутті, змушуючи кожен м'яз напружитися. Усвідомлюючи, що іншого виходу немає, я стримано кивнула. Бетті швидко попередила, щоб я міцніше зафіксувала голову Ебби, аби уникнути небажаних рухів. Я перехопила Еббу міцніше, стримуючи її ривки. Вона пручалася, вигиналася, але я тримала.

 Бетті нахилилася ближче й піднесла до її вуха довгий блискучий предмет. Світло ковзнуло по його поверхні, але я так і не зрозуміла, що це.

Аж раптом Ебба видала різкий, болісний зойк, який пронизав повітря. Затим її тіло здригнулося, очі повільно заплющилися, руки обм’якли, і вона просто обвалилася на підлогу.

— Що ти з нею зробила?! — жахнулася я, відчуваючи, як холод пробіг хребтом.

— Все нормально! Вона просто заснула! — поспіхом відповіла Бетті.

Я вдивилася в Еббу. Вона справді виглядала так, ніби спала: дихання рівне, тіло розслаблене, а під закритими повіками ледь помітно рухалися зіниці.

 Тоді я, кивнувши на незрозумілий предмет у руці Бетті й силкуючись зрозуміти, що тільки-но сталося, приголомшено запитала:

— Що це?

Білявка несподівано завмерла, її розгублений погляд метнувся на предмет у руці, який вона вже за секунду інстинктивно притиснула до грудей. Обличчя зблідло, губи ледь тремтіли, ніби вона сама до кінця ще не усвідомлювала, що зробила.

— Бетті! — гукнула я, силкуючись вирвати її з цього заціпеніння.

Вона зробила невизначений рух плечима, потім глибоко вдихнула, наче набиралася сміливості.

— Що в тебе в руці? — спокійно, але наполегливо спитала я, чітко проказуючи кожне слово. — І як тобі вдалося заспокоїла Еббу?

Кілька секунд Бетті мовчала, дивлячись на той блискучий циліндр, стискаючи його так міцно, що аж кісточки на пальцях побіліли. Нарешті, зусиллям волі вона звела перелякані очі на мене й ледь чутно промовила: 

— Поклянись, що нікому не скажеш.

Я насторожилася, відчуваючи, як у повітрі згущується напруга. 

— Про що?

— Про все, що я зараз скажу. Пообіцяй, що це залишиться між нами! — в її голосі замайоріли нотки суворої наполегливості.

— Обіцяю, — відповіла я, хоча всередині вже наростав холод.

Бетті глибоко вдихнула, а потім повільно підвелася.

— Я… вимкнула їй емоції.

— Що ти зробила?! — я рвучко підвелася слідом.

— У неї зараз, типу... Період Становлення. Емоції настільки сильні, що її буквально розриває, — обережно проказала білявка, затримавши погляд на малій, яка мирно спала. — Не можу повірити, що це... Ебба… — спантеличено видихнула вона, ніби говорила більше до себе, ніж до мене. — Вона ж така... слабка... — її голос стишився, а погляд загубився у власних думках.

— Що таке «період становлення»? — перебила я, силкуючись вхопити хоч якісь деталі, щоб зрозуміти її дії.

Бетті помітно розгубилася — її очі неспокійно блукали кімнатою, а пальці злегка тремтіли.

— Я… не знаю, як пояснити нормально… — нарешті видихнула вона. — Але, здається, Ебба — одна з нас. Її поведінка дуже схожа на те, що зазвичай буває під час Періоду Становлення.

Моє обличчя, либонь, видало всі мої думки, бо білявка чимшвидше спробувала заспокоїти мене. Вона запевняла, що все не так погано, як мені могло здатися. Та в словах чомусь було більше сумнівів, ніж упевненості.

— То хто ви, в біса, такі? — гнівно випалила я, не в змозі стримати напругу, що накопичувалася у грудях. 

Бетті нервово ковтнула, очі знову метушливо засновигали кімнатою.

— Ну ж бо. Говори! — голос став ще різкішим, бо терпіння остаточно вичерпалося. — Без загадок.

— Ми… ми не такі, як усі... Ми... інші… — пробубоніла вона тремтячим голосом, і ця невпевненість тільки більше запалила мій гнів. 

— Що значить «інші»? — я підступила ближче, заглядаючи їй прямо в очі. — Пояснюй.

— Ріко, я… не можу... Я пообіцяла, — знову залементувала вона й безпорадно опустила голову.

— Ви вже дістали з цими «обіцянками»! — гаркнула я, стискаючи кулаки. Вдихнула глибше, силкуючись приборкати хаос у голові, і вже тихіше, але твердо продовжила: — Кажи, що тут відбувається. Негайно. Інакше… — я на мить замовкла, даючи їй відчути вагу слів, а тоді холодно всміхнулася: — Думаю, Начальниця Колонії буде дуже зацікавлена цією штукою… — я кивнула на загадковий циліндр у її руці. — І заодно почує про вас із Редом у кабінеті історії.

— Ти серйозно намагаєшся маніпулювати мною?! — Бетті спалахнула, розгубленість і обурення в її очах змішалися в одне.

— Думай, як хочеш! — зловтішно посміхнулася я. — Але ти відповіси на всі мої запитання, і це навіть не обговорюється!

— Може… нехай Ред пояснить? — невпевнено кинула вона, ніби хапаючись за останній шанс уникнути розмови.

— Ніякого Реда! — відрізала я. — Ти поясниш мені усе мені, тут і зараз.

Білявка тяжко зітхнула, плечі злегка опустилися, ніби вона зрозуміла, що немає сенсу опиратися. 

— Це… деактиватор… — почала вона тихо, уникаючи мого погляду. — Пристрій, що… блокує емоції.

— Звідки він у тебе? — я напружено стисла долоні, відчуваючи, як прохолодне повітря раптом почало обпікати легені. Мій голос здався мені чужим, глухим від хвилювання.

— Мені його дали...

— Хто? — суворо запитала я. Шок відступив, даючи дорогу злості.

Беттіни плечі ледь помітно здригнулися, а в очах застигло щось схоже на тінь болю. Вона наче під тиском ковтнула повітря й видихнула:

— Вибач, я… не можу цього сказати…

Здалося, що світ раптом огорнула густа, задушлива темрява. Відчуваючи, як терпкий смак обурення лоскоче моє піднебіння, я гаркнула:

— Бетті!

Вона відскочила на крок, зіщулившись під вагою мого різкого тону — і раптом випалила, ніби вирвала з себе:

— Батько Реда!

Я завмерла, намагаючись осмислити почуте.

— Навіщо?.. — мій голос став тихішим, і в ньому звучало щире здивування. — Для чого блокувати емоції?

Бетті нервово прикусила губу. Її пальці знову затремтіли, а очі неспокійно нишпорили по кімнаті.

— Я не знаю всього… чесно, — вона виглядала геть розгубленою, немов боролася із собою. — Ти ж знаєш, Ред завжди дивився на мене з погордою... — вона на секунду замовкла, ніби ковтаючи гіркоту. — Вважає, що я дурненька… Але тепер ми… пов’язані... цією таємницею... — вона перевела погляд на свої мокасини, — ... та безсилі щось змінити...

— Чому батько Реда дав тобі цю річ? — із настирливою цікавістю запитала я, вказуючи на деактиватор.

Вона на мить завагалася, однак потім звела до мене втомлені очі й ледь чутно мовила:

— Щоб допомагати таким, як ми… у Період Становлення.

— Таким, як ви? — я примружилася. — Як Пат?

Тепер уже вона здивувалася.

— Відколи ти про нього знаєш?

— Нещодавно, — я байдуже знизала плечима, демонструючи, що ця інформація мене особливо не зачепила, та, не вагаючись, одразу перейшла до конкретики: — Ти теж здатна передавати думки?

— Ні, — похитала вона головою. — Кожен із нас унікальний. Повторень не було. 

Мої брови різко злетіли, а думки закрутилися у вирі, швидшому за вітер пустелі.

— А яка здібність у тебе? — я силкувалася говорити якнайспокійніше, хоча всередині мене кожна клітина пульсувала від нетерпіння й внутрішньої бурі.

Вона завмерла, ніби вагаючись до останнього.

— Бетті! — гукнула я, додаючи нотку «давай вже» до свого тону.

— Я… сильна, — нарешті видихнула вона.

Я не втрималася від короткої, скептичної посмішки.

— Сильна? Серйозно?

— Це правда! — наполягала Бетті.

Я ковзнула по ній іронічним поглядом.

— А як же та розсічена губа кілька днів тому?

Кутики її губи ледь здригнулися, в очах спалахнув веселий вогник:

— Трясця! Та я ж сказала, що сильна, а не ніндзя.

Її жарт пройняв легкістю, яка розвіяла напругу між нами.

Я перервала наш зоровий контакт і коротко глянула на Еббу. Вона все ще мирно спала, її обличчя випромінювало спокій, гідний заздрощів.

— А Ред? — моє запитання змусило Бетті здригнутися, ніби саме його ім’я різонуло її зсередини. Але чому?

— Він мене приб’є, якщо я це скажу! — прошепотіла вона, і в голосі чітко вчувалася паніка.

— А якщо мовчатимеш — я зроблю це швидше, — рішучим тоном відказала я, холодно всміхнувшись. — Обирай.

Вона кілька секунд мовчала, ніби зважуючи, чи варта правда таких наслідків, а тоді, ковтнувши, тихо видихнула:

— Він відчуває чужі емоції… і може використовувати їх, щоб впливати на людей.

Звістка приголомшила мене настільки, що я застигла, від подиву відкривши рота. Слова ніби пройшли крізь мене холодом, залишивши по собі неприємний осад. Це звучало занадто… нереально. Проте водночас — надто добре пояснювало деякі речі.

— Себто він маніпулює почуттями інших? — запитала я хрипко, все ще намагаючись прийняти почуте.

— Обіцяй, що не скажеш йому, що знаєш про це! — заблагала Бетті, вона виглядала справді нажаханою.

Свідомість шарпалася від однієї думки до іншої, і поступово підозри перетворювалися на гнів.

— Він робив це зі мною? — різко кинула я.

Бетті опустила очі.

— Ред казав, що на тебе це майже не діє… Особливо, якщо він не дивиться тобі прямо в очі.

Це вдарило, мов крижаний порив. Усередині змішалися лють і дивне, несподіване полегшення. Якщо Ред справді намагався маніпулювати мною та зазнав поразки — значить, я не така вже й беззахисна.

Щоб трохи заспокоїтися, я глибоко вдихнула, та запитала, стараючись, щоб голос звучав максимально рівно:

— А Кейл?

— У нього нічого, — трохи ніяково відповіла Бетті. — Містер Вінґард казав, що, можливо, пізніше… Але поки що ніяких здібностей немає.

Думки накочувалися хвилями, важкими й безладними.

— Звідки у вас ці здібності? — прямо запитала я, свердлячи білявку поглядом.

Вона злегка здригнулася.

— Не знаю… Нам ніколи не пояснювали. Може, ми такими народжуємося… А проявляється все пізніше… у Період Становлення…

Я на мить замовкла, переводячи погляд на Еббу. Вона лежала тихо,

Слухаючи її, я на мить спробувала загнати в хаотичний вир свідомості нову лавину міркувань. Погляд поволі перенісся на малу, яка спала, загорнувшись у свій спокій, ніби цей світ її не стосувався.

— Як думаєш… Ебба теж?.. — я не договорила.

— Точно не знаю... — Бетті повільно стенула плечима. — Проте ти ж бачила, що останнім часом вона поводилася... інакше. Це доволі схоже на те, що було зі мною.

Я замислилася, силкуючись розібратися в цьому заплутаному клубку обставин. Картина поступово складалася, але в ній усе ще бракувало ключових деталей.

— Ред це передбачав? — обережно спитала я, знову дивлячись на неї. — Щодо Ебби?

Вона мовчки кивнула.

— Він наказав стежити за нею. Але поки без зайвих рухів, — її голос був майже нечутним, мов відгомін, що ледь торкався моїх думок. На кілька секунд її погляд ковзнув до пристрою в руці. — Коли Ебба прокинеться, вона нічого не згадає. Деактиватор зносить усі недавні спогади разом з емоціями. Поки що... краще нічого їй не казати.

Я знову ковзнула поглядом до малої. Її вигляд наче вабив спокоєм, але за цією ілюзією приховувалося щось дике, некероване, сповнене непередбачуваної сили. Звісно, це мене лякало.

— А якщо це повториться? — запитала я, намагаючись стримати голос, хоча руки вже видавали напругу.

Бетті, всупереч моєму страху, спокійно всміхнулась.

— Я буду поруч, — сказала вона так, ніби це мало вирішити все. І дивно, але частина хаосу в мені справді вщухла. — Але, Ріко… — додала тихіше, — нікому нічого не кажи. «Міс Піґґі» стежить... вона полює на таких, як ми.

— Чому? — здивування в моєму голосі було настільки щирим, що білявка підняла брови. — Тобто вона знає, що існують… інші? Звідки?

Бетті лише мовчки стенула плечима. І цього було достатньо, щоб я зрозуміла: все значно складніше, ніж здається.

— От дідько... — тихо видихнула я, відчуваючи, як холодний страх обіймає шию й плечі.

На мить між нами запала мовчанка, поки я збирала думки докупи, коли раптом зачепилася за нове:

— Але навіщо «міс Піґґі» полювати на таких, як ви?

Бетті зітхнула і відповіла з легкою іронією:

— Ти серйозно? У нашому світі за все треба платити. Особливо якщо йдеш проти системи. А ми — це виклик правилам. Дикий екшн і чистий кайф свободи!

Я все ще не розуміла, куди вона веде, і, помітивши моє замішання, Бетті додала вже без іронії:

— Це влада, Ріко. Влада дає нескінченні можливості. У нашому світі влада — це виживання й абсолютний контроль. Люди, щоб урвати хоча б шматок цієї сили, готові на будь-який треш: брехати, красти, навіть вбивати. І «міс Піґґі» не виняток.

Каламутний потік тривоги, болю й невизначеності захопив думки. Бетті зараз озвучила те, що давно гніздилося в моїй свідомості, але залишалося поза увагою, неначе тінь у кутку.

Вона ще уважніше подивилася на мене й, зітхнувши, вже геть іншим тоном докинула:

— Вона точно в темі. І її інтерес до тебе — не випадковість. Тобі треба зрозуміти, чому саме ти.

Думки знову закружляли в хаотичному вирі, проте я раптом згадала слова Реда. 

— Ред якось казав, що вона мене боїться... — на мить затихла, збираючи думки. — Думаєш, я теж… можу бути…

— Однією з нас? — тихо підхопила Бетті. — Не знаю, Ріко. Я не можу цього визначити... — вона виглядала трохи розгубленою, а її брови злегка насупилися. — Але все можливо.

 Силуючись подолати зрадницьке тремтіння, що все ще збурювало тіло, я тяжко зітхнула, а тоді, не даючи собі зупинитися, засипала її питаннями:

— Є якісь дані? Статистика? Чому саме ця Колонія? І хто вам взагалі доручив це завдання?

Наші очі ззирнулися, і в Беттіному погляді майнув відблиск напруженого неспокою.

— Містер Вінґард, — сухо відповіла вона. — Якщо якісь цифри чи інфа існують, то вони в нього. Це він нас сюди привів. Чому саме сюди — не знаю.

Щось у цій історії викликало в мені глухе невдоволення, мов камінь у черевику. І знову це ім’я. Містер Вінґард... Воно вже починало дратувати — надто багато в ньому було невідомого.

— «Міс Піґґі» знає про вас? Про ваші... вміння? — по павзі запитала я, напружено стежачи за її реакцією. 

Білявка нерішуче знизала плечима. 

— Важко сказати, але, можливо, здогадується… Містер Вінґард купив її мовчання щодо нашого прибуття. Проте наскільки вона в курсі — я не знаю.

У тиші, що запала, я відчула, як холод ковзнув уздовж хребта, а стіни ніби непомітно зсунулися ближче.

— Пат казав, що його батько заплатив «міс Піґґі», щоб сховати вас тут… Ти ж стверджуєш, що ви тут, бо шукаєте інших… То де правда? — різкість у моєму голосі контрастувала з липким присмаком страху, що осів на язиці.

Бетті нервово вдихнула, насупивши брови, і втомлено опустила плечі, наче давно несла надто важкий тягар.

— Ріко, це капець як важко... Ти взагалі не шариш половину тем, а я навіть пояснити нормально не можу... — вона безпорадно стиснула деактиватор. — Я теж далеко не все розумію… — на мить замовкла, ніби збираючись із думками, а тоді раптом зірвалася: — Ще місяць тому в мене було все, розумієш? Абсолютно все! — Її голос здригнувся, в очах блиснули сльози. — Сім’я, крута школа, своя туса, шикарний одяг, прикраси, смачна їжа, власна гардеробна й навіть джакузі у ванній... — вона відвернулася, але я встигла помітити, як біль перекривив її обличчя.

Чесно кажучи, я розгубилася... У погляді Бетті раптом відкрилася глибина, про яку я навіть не підозрювала. Ця сувора правда, що несподівано оголилася переді мною, залишила в серці невимовно гіркий слід її внутрішньої боротьби.

— А тепер… — після паузи продовжила вона, ковзнувши поглядом по кімнаті. — Батьки... мертві, друзі відвернулися, дім забрали, мене запхали сюди… — голос наповнився гіркотою. — Я ходжу в цьому мотлоху, їжа огидна, я постійно виснажена… — Вона раптом урвалася, мабуть, силкуючись прибрати емоції, проте вже за секунду знову вибухнула з одчаєм: — І ще маю ризикувати життям, навіть не розуміючи, заради чого все це!

Я мовчки дивилася на неї, охоплена жахом і розгубленістю, не знаходячи слів. Раніше вона вже щось подібне казала... Та тепер її слова, сповнені болю, відлунювали в мені, нагадуючи, що переді мною не просто дівчина, загублена у хаосі життя, а зранена душа, яка втратила все, що робило її цілісною. Тепер вона змушена будувати себе заново в жорстоких реаліях цього світу...

— Вибач… я не хотіла це на тебе вивалювати… — Бетті схлипнула, її плечі опустилися ще нижче. — — Просто ти єдина, хто нормально до мене ставиться… Інші цураються... А я до такого не звикла… — вона відвела погляд, і по її щоках покотилися сльози. — Я ж була… кращою. Мене любили. Мною захоплювалися. Через мене сварилися… А зараз хто я? — голос зламався, а ридання стали ще сильнішими. — Ніхто. Вигнанка… мутант…

Ці слова прозвучали так гірко, що я відчула, як вони відгукнулися болючим ударом у серці.

— Не кажи так! Ти не мутант! Ти не якась потвора, ти чарівна, — я простягнула руки, бажаючи обійняти її, але Бетті, мовби шукаючи прихисток, сама кинулася до мене. Я на секунду розгубилася, але потім почала обережно гладити її по голові, стараючись заспокоїти. — Зрештою, я ж попереджала… зі мною нормальної репутації не буде, — тихо додала я з легкою усмішкою. — Втім, дивись на це інакше: тепер тебе бояться. І, між іншим, трохи заздрять.

Бетті повільно відсторонилася, її обличчя все ще було вологим від сліз, а в почервонілих очах відчувалася втома й відгомін пережитого. Проте в її погляді несподівано засяяла іскорка допитливості.

— Заздрять? — насторожено перепитала вона, шморгнувши носом.

— Ще і як, — упевнено кивнула я. — Я підслухала розмову двох дівчат зі статусом «Майже Дорослий». — Я підслухала розмову двох із «майже дорослих». Вони захоплено обговорювали тебе — твоє волосся, манеру говорити, навіть те, як ти тримаєшся.

Вона здивовано розплющила очі, і я відразу поспішила продовжити, щоб не дати їй засумніватися:

— Красуня, ти привертаєш увагу. Може, не так, як звикла, але про тебе говорять. За тобою стежать, наслідують.

Спочатку на Беттіному обличчі з’явилася невпевнена усмішка, а потім вона раптом ожила — ніби всередині знову спалахнуло світло.

— Ріко… ти просто рятуєш, — видихнула вона вже зовсім іншим тоном і миттю кинулася до шафки. Недбало поклавши деактиватор на полицю, вона дістала форму для тренувань і почала швидко перевдягатися.

— Ну ж бо! Чого стоїш? Рухайся, в нас часу обмаль! — кинула вона через плече. Навдивовижу її тон був настільки впевнений, ніби вона вже зовсім оговталася. 

— А Ебба? — нерішуче промовила я, рушаючи до шафки й знову поглянувши на малу, що все ще лежала на підлозі, занурена в рівний, неприродно спокійний сон.

— Скоро оклигає, — відмахнулася Бетті, стоячи перед дзеркалом і поправляючи волосся. — До речі, її теж треба перевдягти.

Я взяла свої речі й, спостерігаючи за її енергійною метушнею, трохи скривилася.

— Тобто… наша розмова закінчена?

Бетті лише недбало знизала плечима, не відриваючись від свого відображення.

— Я сказала все, що могла. Головне — ти вже в курсі. А решту… — вона зробила ефектну павзу, ледь усміхнувшись, — Ред сам пояснить.

Натягуючи треники, я намагалася впорядкувати думки, але сумніви тільки розгоралися.

— А якщо він знову з’їде з теми? Як завжди? — я підняла погляд, вивчаючи обличчя білявки.

Вона лише хитро посміхнулася, ця посмішка ніби промовляла: «Я знаю щось таке». Потім, не промовивши ні слова, рушила до шафки Ебби. Порпаючись у її речах, вона раптом озирнулася й весело вирекла: 

— Ред узагалі той ще вайб-кіллер [1]… але іноді він реально зайчик, особливо коли… — вона несподівано замовкла, наче злякалася, що сказала зайве. 

Я примружила очі, швидко застібаючи куртку.

— Коли що? 

Бетті, зберігаючи незворушність, витягла форму малої, й, зловивши мій погляд, хитро посміхнулася:

— Коли він... крашиться в когось [2], — кинула вона й підійшла до Ебби, обережно знімаючи з неї мокасини. — Втім, не розраховуй, що він викладе все. Скаже рівно стільки, скільки сам вирішить, — докинула вона, почавши зосереджено розстібати сорочку малої.

Я мовчки стежила за її рухами, відчуваючи, як усередині знову наростає напруга.

— І що це має означати?

Бетті зітхнула, швидко глипнувши на мене.

— Ой, ну Ред же, як завжди, включив режим «я герой»! Ну, ти й сама це прекрасно знаєш. «Зайва інформація тобі лише заважатиме», — вона так майстерно передражнила його, що я ледь не пирснула сміхом. — Серйозно, зануда століття! — вона театрально скрутила губи та закотила очі. — І я ще колись думала, що він крутий… В тепер навіть не знаю, на кого це може справити враження? — білявка примружилася, втупившись в мене хитрим поглядом.

Я нічого не відповіла, лише перевела погляд на Еббу — її обличчя все ще виглядало дивно спокійним.

Тим часом Бетті швидко й вправно натягувала на неї треники, рухаючись так впевнено, ніби робила це не вперше.

Це викликало у мене неабияке здивування. 

— Ти знову завмерла? — здивовано вигукнула вона, простромивши мене пильним поглядом. — Нам терміново треба надіти на неї куртку.

— Ти знову зависла? — різко озвалася вона. — Ну ж бо, треба надіти на неї куртку. Допоможи.

Я нахилилася, обережно підіймаючи Еббу. Вона була майже невагома, і від її холодної шкіри по мені пробіг неприємний струм. Бетті хутко накинула на неї куртку й застібнула блискавку точними, відпрацьованими рухами.

— Як думаєш… що з нею буде далі? — тихо запитала я, коли ми сіли поруч, чекаючи, поки вона прокинеться.

Бетті не відводила від малої погляду.

 — Ти про зараз... чи взагалі?

— Про майбутнє, — уточнила я, сховавши руки в кишені куртки.

Вона знизала плечима й ледь усміхнулася, копіюючи мою інтонацію:

— Поживемо — побачимо.

Я мимоволі всміхнулася у відповідь.

У цю ж мить повіки Ебби здригнулися. Вона ледь ворухнулася й повільно розплющила очі. Її погляд, затуманений і розгублений, ковзнув кімнатою, наче вона старалася скласти докупи уривки свідомості. Зрештою, наші очі ззирнулися.

— Що сталося?.. — тихо спитала мала; в голосі звучала слабкість, змішана зі щирим здивуванням.

— Ти знепритомніла, — випередила мене Бетті. Відповідь прозвучала надто жваво, майже напоготові, ніби давно чекала цього запитання.

Я простягнула Еббі руку й допомогла їй підвестися.

— Ти нас добряче налякала, — додала я, намагаючись, щоб це прозвучало легко й природно.

Мала кліпнула кілька разів, розгублено оглядаючи кімнату, нас і себе саму. 

— Мені ще зранку було якось недобре… — пробурмотіла вона, торкаючись краю куртки. Погляд затримався на формі, і вона насупилася. — А я коли встигла перевдягнутися?

— Ти вже була в ній, коли ми тебе знайшли, — швидко відповіла я, намагаючись говорити впевнено.

Ебба недовірливо глянула на Бетті, але та лише спокійно кивнула, мовби підтверджуючи кожне слово. Мала ще секунду повагалася, а потім, здається, вирішила змиритися з цим поясненням.

— Дивно… — видихнула вона й провела пальцями по скронях, наче стираючи залишки чогось незрозумілого.

Я ступила ближче, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Як ти? Може, краще до Лазарету?

Вона на мить замислилася, прислухаючись до себе, а потім, з певною легкістю в голосі, відповіла: 

— Та ні… нормально. Трохи плутаються думки, але це дрібниці.

— Здужаєш Тренування? — обережно втрутилася Бетті, насторожено звузивши очі й теж уважно розглядаючи малу. В її голосі я вловила нотки занепокоєння.

Ебба випросталася й, широко всміхнувшись, заявила: 

— Звісно!.

Тоді білявка, лукаво всміхаючись, легенько торкнулася мого плеча й вигукнула:

— Ну що, дівчата, вперед! Сьогодні ж у нас дебют Ріки.

І саме в цей момент мене накрило. Раптово, без попередження. Тіло наче скам'яніло, як старий заіржавілий механізм. Потім немов хвиля отруйного страху прокотилася всередині, лишаючи болісний спазм у животі.

Ебба уважно глянула на мене.

— Нервуєш?

 — Трохи, — чесно відповіла я, ковтаючи сухий клубок у горлі. — Якщо добровольців не буде… мені доведеться битися з Тісом.

Почуте змусило Бетті несподівано завмерти. Її погляд ковзнув по мені, і в ньому промайнуло щось між подивом і ледь стриманою насмішкою.

— Що? — напружено спитала я. Лише їїронії зараз мені бракувало...

Вуста білявки покривила тонка хитра посмішка.

— Розслабся, Ріко. Ми щось придумаємо, — тихо відказала вона з блиском в очах. — Буде тобі доброволець.

______________________________________________________________________________________________________________________________

 [1] вайб-кіллер (від англ. vibe killer — той, хто вбиває вайб) — сленгове позначення того, хто або що псує загальний настрій, створює дискомфорт чи напруження там, де панувала легка, приємна атмосфера. Використовується для опису людей, які занадто серйозні, негативні або недоречні у веселій компанії, а також для ситуацій, що знищують позитивний вайб. 

[2] крашиться в когось (від англ. crush — закоханість, симпатія) — сленговий дієслівний вираз, що описує стан закоханості, появу романтичної симпатії чи сильного захоплення іншою людиною. Використовується переважно серед молоді для позначення емоційного потягу, часто на початковому етапі стосунків або навіть без взаємності.