Спочатку:
На сторінку книги
Глава 17. Шанс, який не можна втратити
Роман ішов вулицею, майже не помічаючи людей навколо.
Після розмови в квартирі Діани в голові крутилися десятки думок.
Він не сердився на неї.
Навпаки, він чудово розумів, що Діана не була винна в тому, що її родина так відреагувала.
Але слова її родичів усе одно боліли.
«Нам такі не потрібні».
«Ти достойна вищого суспільства».
«Він сантехнік».
Наче професія могла визначити цінність людини.
Роман зупинився біля лавки в тихому сквері й дістав телефон.
Саме в цей момент телефон знову задзвонив.
На екрані висвітився незнайомий номер.
Роман не одразу відповів.
Потім усе ж натиснув кнопку.
— Слухаю.
— Добрий день. Це Роман?
— Так.
— Вас турбує лікар із клініки, де ви залишали документи щодо операції вашої сестри.
Роман випрямився.
— Так… Я вас слухаю.
— Пам'ятаєте, ми говорили, що наразі немає вільного місця?
— Так.
— Ситуація змінилася.
Роман завмер.
— У якому сенсі?
— З'явилося місце для операції.
Він кілька секунд мовчав.
— Для Ольги?
— Так.
Роман заплющив очі.
— Коли?
— Якщо ви готові, ми можемо провести її дуже скоро. Попередньо операцію можна призначити вже на найближчі дні. Але вам потрібно якнайшвидше приїхати до клініки, підтвердити документи й вирішити питання з оплатою.
Роман провів рукою по волоссю.
— Оплатою…
— Так. Ми пояснимо всі деталі на місці.
— Добре. Я приїду.
— Чекаємо на вас.
Дзвінок завершився.
Роман ще довго стояв нерухомо.
Перед очима одразу постала Ольга.
Її усмішка.
Її жарти.
Її мрія хоча б раз самостійно підвестися.
Скільки разів вона говорила:
«Ромо, я хочу просто пройтися поруч із тобою».
Він завжди відповідав:
«Обов'язково».
А тепер раптом з'явився шанс.
Справжній.
Але разом із радістю прийшов страх.
Гроші.
Роман дістав телефон і відкрив банківський застосунок.
Подивився на суму.
Її було недостатньо.
Навіть близько.
Він важко видихнув.
— Чорт…
Він міг продати автомобіль.
Міг узяти додаткову роботу.
Міг працювати ночами.
Міг позичити.
Він зробить усе.
Але чи встигне?
Роман уже збирався телефонувати до клініки, коли почув знайомий голос.
— Ромо!
Він різко обернувся.
Діана стояла за кілька метрів.
Захекана, з розтріпаним волоссям і сумочкою через плече.
Вона явно бігла.
— Діано?
— Я тебе знайшла.
— Як?
Вона підняла телефон.
— Ти забув, що я знаю твою геолокацію?
Роман здивовано подивився на неї.
— Я не знав, що ти…
— Я теж не знала, що буду бігати за своїм нареченим через усе місто.
Вона підійшла ближче.
— Що сталося?
Роман хотів відповісти, але не встиг.
Телефон знову задзвонив.
Лікар.
Роман відповів.
— Так?
Діана стояла поруч і чула лише уривки розмови.
— Так, я зрозумів…
— Так…
— Найближчими днями?
— Добре.
Роман завершив дзвінок.
Діана уважно подивилася на нього.
— Це щодо Ольги?
Він кивнув.
— Лікар сказав, що з'явилося місце для операції.
Діана затамувала подих.
— Справді?
— Так.
На її обличчі з'явилася щира радість.
— Ромо, це чудово!
Але він одразу похитав головою.
— Є проблема.
— Яка?
— Гроші.
Діана зрозуміла все без додаткових пояснень.
— Скільки потрібно?
— Діано…
— Скільки?
— Я сам вирішу.
— Романе.
Він подивився на неї.
— Я не хочу брати в тебе гроші.
— А я не пропоную тобі подачку.
— Але…
— Я хочу допомогти.
Роман відвів погляд.
— Ти й так сьогодні багато через мене пережила.
— Не через тебе.
Діана зробила крок ближче.
— Через мою родину.
Вона взяла його за руку.
— І я не дозволю, щоб через них ти ще й втратив шанс на операцію Ольги.
— Я можу сам.
— Я знаю.
— Тоді…
— Тому саме тому я пропоную тобі допомогу, а не рятую безпорадну людину.
Роман мовчав.
Діана дістала телефон.
— Скажи суму.
— Діано, ні.
— Ромо.
— Я не можу.
— Можеш.
— Це твої гроші.
— Так.
Вона подивилася йому прямо в очі.
— І я сама вирішую, на що їх витрачати.
Роман важко зітхнув.
— Я поверну.
— Домовилися.
— Навіть якщо доведеться працювати роками.
— Тоді повертатимеш роками.
Діана усміхнулася.
— Але зараз нам потрібно думати не про гроші.
— А про що?
— Про Ольгу.
Роман відчув, як у нього защеміло в грудях.
— Я боюся.
Діана стиснула його руку.
— Я теж.
— А якщо операція не допоможе?
— Тоді ми будемо поруч із нею.
— А якщо буде важко?
— Будемо проходити це разом.
— А якщо…
Діана перебила:
— Ромо, досить шукати причини боятися.
Вона усміхнулася крізь хвилювання.
— У нас нарешті з'явився шанс.
Роман подивився на неї.
— «У нас»?
— Так.
Він ледь усміхнувся.
— Ти навіть не уявляєш, що зараз сказала.
— Уявляю.
Діана зробила ще один крок.
— Ольга тепер і моя сім'я.
Роман опустив голову.
Він намагався стриматися, але очі стали вологими.
— Дякую.
— Не дякуй.
— Я повинен.
— Тоді подякуєш мені, коли Ольга після операції сама встане й скаже, що ми всі її дістали.
Роман тихо засміявся.
— Вона точно так і зробить.
— Я теж на це розраховую.
---
До клініки вони приїхали разом.
Лікар уже чекав на них.
Він переглянув документи Ольги, пояснив усі деталі та підтвердив: якщо вони готові, операцію можна провести найближчим часом.
Роман слухав дуже уважно.
Діана сиділа поруч і тримала його за руку.
Коли лікар назвав необхідну суму, Роман знову напружився.
Але Діана навіть не дала йому нічого сказати.
— Ми оплатимо.
Роман повернувся до неї.
— Діано…
— Навіть не сперечайся.
— Я…
— Романе, послухай мене.
Вона говорила тихо, але впевнено.
— Ти стільки років сам тягнув усе на собі. Тепер дозволь мені хоча б один раз бути поруч.
Він мовчав.
— Ти не купуєш мою любов.
Діана усміхнулася.
— І я не купую твою.
Вона стиснула його пальці.
— Я просто хочу допомогти людині, яку люблю.
Роман завмер.
Ці слова прозвучали так просто.
Так щиро.
Без пафосу.
Без контракту.
Без гри.
Він подивився на Діану.
— Ти сказала, що любиш мене.
Діана почервоніла.
— Так.
— І не забереш назад?
— Ні.
Роман усміхнувся.
— Тоді я теж скажу.
Він нахилився до неї.
— Я тебе люблю.
Діана усміхнулася крізь сльози.
— Я знаю.
— Звідки?
— Бо ти вже давно дивишся на мене так, ніби я твоя найбільша проблема.
Роман засміявся.
— А ти і є моя найбільша проблема.
— Нахаба.
Вони обоє тихо засміялися.
А за кілька хвилин документи вже були оформлені.
Операцію Ольги призначили на найближчий можливий час.
Коли вони вийшли з клініки, Роман зупинився.
Вперше за багато років він дозволив собі повірити, що майбутнє може бути іншим.
— Діано?
— Що?
— Я не знаю, чим тобі віддячити.
Вона взяла його під руку.
— Дуже просто.
— Як?
— Будь поруч.
Роман подивився на неї.
— Завжди.
Вони рушили додому.
Попереду на них чекала Ольга.
І попереду був день, якого Роман боявся роками.
Але тепер він ішов до нього не сам.
Поруч була Діана.
Жінка, яка колись взяла його напрокат.
А тепер стала людиною, яку він боявся втратити найбільше.
І вперше Роман подумав, що, можливо, деякі випадкові зустрічі зовсім не випадкові.
Можливо, саме тоді, коли людина перестає чекати дива, воно тихо заходить у її життя.
І називає себе Діаною.
