Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 26. «Бабусина спецоперація»
Чоловік стояв біля вікна й дивився на автомобілі, які один за одним зупинялися біля будинку.
Спочатку він подумав, що помилився.
Потім побачив ще одну машину.
А за нею — ще одну.
— Та що це таке?.. — пробурмотів він.
Він примружився.
Людей ставало дедалі більше.
І найгірше було те, що серед них він побачив Романа.
— Чорт!
Чоловік різко відвернувся від вікна.
— Вони нас знайшли.
Ольга лежала на дивані й уважно стежила за ним.
Її руки були зв'язані, а рот заклеєний скотчем. Вона намагалася щось сказати, але виходило лише приглушене:
— М-мм! Мм-м!
— Тихо!
Чоловік заметушився кімнатою.
— Де тебе сховати?
Ольга знову:
— Мм-м!
— Я сказав тихо!
Він відчинив двері шафи.
Порожнього місця там було небагато, але іншого варіанта він не бачив.
— Пробач, але доведеться потерпіти.
Він обережно підхопив Ольгу на руки.
Дівчина була ще слабкою після операції, тому навіть не могла чинити серйозного опору.
Вона тільки сердито дивилася на нього й намагалася щось сказати через скотч.
— Мм! Мм-мм!
— Я тебе почув.
Він поклав її до шафи, залишивши достатньо місця, щоб вона могла дихати, і причинив дверцята.
— Якщо будеш тихо, все закінчиться швидко.
Зсередини одразу пролунало:
— ММММ!
Чоловік закотив очі.
— Ну добре. Я зрозумів, що ти зі мною не згодна.
Він зачинив шафу.
У будинку запала тиша.
А потім…
Тук-тук-тук.
Чоловік завмер.
Хтось стукав у двері.
Він підійшов до вікна.
І побачив…
бабусю Діани.
Вона стояла перед дверима, тримаючи свою сумочку.
Чоловік полегшено видихнув.
— Стара бабуся…
Він навіть усміхнувся.
— Що вона мені зробить?
Він швидко відчинив двері.
— Добрий вечір.
Бабуся ласкаво усміхнулася.
— Ой, синочку! Нарешті!
Чоловік розгубився.
— Нарешті що?
— Я вже думала, ніхто не відчинить.
— А ви… хто?
— Та я бабуся.
— Чия?
— А це вже довга історія.
Чоловік нервово глянув за її спину.
Нікого.
Він заспокоївся.
— Вам щось потрібно?
Бабуся зітхнула.
— Дуже потрібно.
— Що саме?
Вона показала рукою на невеликий візок, який залишився біля автомобіля.
— Допоможи мені, будь ласка, перенести мою тележку.
Чоловік моргнув.
— Тележку?
— Ну так.
— Зараз?
— А коли ж іще?
Він подивився на неї.
Потім на візок.
Потім знову на бабусю.
— Добре.
Він вийшов.
Саме цього й чекала родина Діани.
Марина, батько, мати, тітка й Діана швидко рушили до будинку.
Тітка все ще тримала свою знамениту сковорідку.
Марина прошепотіла:
— Тільки не бийте його.
— Я знаю, — відповіла тітка.
— Ми домовилися.
— Так.
— Спочатку шукаємо Ольгу.
— А потім?
Тітка подивилася на сковорідку.
— А потім подумаємо.
Батько суворо глянув на неї.
— Сковорідка залишається останнім аргументом.
— Добре.
Діана тихо сказала:
— Романе, ти залишайся біля входу.
— Ні.
— Романе…
— Я хочу сам знайти Ольгу.
Діана взяла його за руку.
— Знайдемо разом.
Вони зайшли до будинку.
Усередині було тихо.
Занадто тихо.
— Ольго! — тихо покликала Діана.
Жодної відповіді.
Роман побілів.
— Олю!
Тиша.
Вони розділилися.
Марина перевіряла кімнати.
Батько — коридор.
Мати — кухню.
Тітка відкривала двері одну за одною.
— Тут немає!
— Тут теж!
— Тут порожньо!
Діана зайшла до спальні.
Нічого.
Вона вже хотіла повернутися, коли почула дивний звук.
— М-м-м…
Вона завмерла.
— Що це?
Звук повторився.
— Мм-мм!
Діана різко повернулася до шафи.
— Олю?!
Вона відчинила дверцята.
Ольга лежала всередині.
Очі дівчини миттєво загорілися.
— О Боже!
Діана кинулася до неї.
— Ми тебе знайшли!
Роман прибіг на голос.
Побачив сестру — і на мить просто застиг.
— Олю…
Він опустився перед шафою на коліна.
Діана швидко зняла скотч.
— Романе…
Він обережно звільнив сестру.
— Маленька моя…
Ольга обійняла його так міцно, як тільки могла.
— Я знала… що ти приїдеш.
— Звичайно, приїду.
Він поцілував її у волосся.
— Я б перевернув увесь світ.
Ольга подивилася на Діану.
— А вона?
Діана усміхнулася крізь сльози.
— І вона приїхала.
Ольга простягнула до неї руку.
Діана взяла її.
— Ти тепер не сама.
Ольга кивнула.
— Я знаю.
Марина з'явилася у дверях.
— Знайшли?
— Так!
— Тоді забираємо її.
Роман обережно підхопив Ольгу на руки.
— Тримайся.
— Я тримаюся.
— Болить?
— Трохи.
Діана одразу сказала:
— Обережно.
— Я обережно.
Вони швидко рушили до виходу.
А тим часом бабуся продовжувала свою виставу.
— Ой, синочку, а тепер допоможи мені з іншого боку.
Чоловік підняв візок.
— Так?
— Ні-ні, трохи лівіше.
— Сюди?
— Ні, правіше.
— Сюди?
— От тепер чудово.
Чоловік уже починав нервувати.
— Може, ви самі?
— Та як же я сама?
Він стиснув зуби.
— Добре.
Бабуся мило усміхнулася.
— Який ти добрий хлопчик.
— Дякую.
— І сильний.
— Дякую.
— І терплячий.
— Дякую…
— А тепер ще трішечки.
Чоловік подивився на неї з підозрою.
Але було вже пізно.
За його спиною двері будинку тихо зачинилися.
Роман, Діана, Марина, батьки та тітка вже винесли Ольгу.
— Все! — прошепотіла Марина.
Ольгу швидко посадили в машину.
Роман сів поруч.
Діана — з іншого боку.
Ольга була щаслива.
Вона дивилася на всіх і ледве стримувала сльози.
— Ви всі приїхали заради мене?
Мама Діани погладила її по голові.
— Звичайно.
Ольга подивилася на Романа.
— Значить…
Вона усміхнулася.
— Ви його прийняли?
Бабуся, яка ще залишалася біля будинку, почула це через відчинене вікно.
— А як же!
Тітка крикнула:
— Бери Романа в сім'ю!
Марина засміялася.
— Здається, питання закрите.
Роман подивився на Діану.
Вона стиснула його руку.
— Тепер ти офіційно мій.
— А я думав, що це ти моя.
— Можна і так.
Раптом тітка натиснула на клаксон.
Бі-бі-і-іп!
— Бабусю! — закричала вона. — Сідайте вже!
— Зараз!
Чоловік, який усе ще стояв біля візка, повернув голову.
— Що?
Бабуся мило усміхнулася.
— Ой, дякую тобі, синочку!
Вона забрала візок, швидко розвернулася й пішла до автомобіля.
Чоловік дивився їй услід.
Спочатку здивовано.
Потім підозріло.
Потім…
— Стривайте!
Він кинувся вперед.
— Де дівчина?!
Бабуся вже сідала в машину.
— Яка дівчина?
Чоловік зблід.
— Ольга!
Бабуся невинно підняла брови.
— Не знаю такої.
І зачинила двері.
Машина рушила.
— Вона мене обдурила! — закричав чоловік.
Він побіг за автомобілем.
— Стара хитра…
Та далеко втекти йому не судилося.
Попереду вже з'явилася поліцейська машина.
Сирена розірвала тишу.
Чоловік зупинився.
Подивився вперед.
Потім назад.
Поліцейські вийшли з автомобіля.
— Стояти!
Він підняв руки.
— Я здаюся!
На обличчі чоловіка з'явився розпач.
Він зрозумів.
Все закінчилося.
Його план провалився.
Не через Романа.
Не через поліцію.
А через бабусю, яка прийшла просити допомогти з візком.
У машині Ольга дивилася у вікно й усміхалася.
Вона була врятована.
Її брат був поруч.
Діана була поруч.
І найголовніше — родина Діани більше не сприймала Романа як чужого.
Тепер він був одним із них.
А бабуся, сівши в машину, задоволено поправила сумочку.
— Ну що?
Тітка подивилася на неї.
— Що?
— А я казала: ноги в руки.
Діана засміялася.
Роман похитав головою.
— Я тепер зрозумів, чому ви її боїтеся.
Марина усміхнулася.
— Ми не боїмося.
Бабуся поправила окуляри.
— Правильно.
— Ми просто дуже поважаємо, — додала Марина.
Усі засміялися.
А позаду поліцейські вже надягали на чоловіка кайданки.
Він ще раз подивився на автомобіль, який віддалявся.
І лише тоді остаточно зрозумів:
зв'язуватися з Романом було помилкою.
Але зв'язуватися з усією родиною Діани — помилкою в рази більшою.
