Спочатку:
На сторінку книги
Глава 19. Тепер ми — сім’я
Коли Діана, Роман та Ольга повернулися додому, вечір уже тихо опускався на місто.
Ольга після насиченого дня трохи втомилася, але настрій у неї був чудовий. Вона весь час щось розповідала, згадувала їхню прогулянку, жартувала про морозиво й навіть кілька разів нагадала Романові про свою майбутню роль організаторки його весілля.
Роман лише закочував очі.
— Ольго, ми ще навіть дату не обговорювали.
— Зате я вже почала думати.
— Це мене й лякає.
Діана засміялася.
— Не хвилюйся. Вона просто відповідальна.
— Ні, — серйозно відповів Роман. — Вона небезпечна.
Ольга показала йому язика.
— Я все чую.
— На це й розраховано.
Вони зайшли до квартири.
Роман допоміг сестрі влаштуватися зручніше, приніс їй воду, поправив подушку.
Діана стояла поруч і спостерігала за ними.
Ще кілька тижнів тому вона навіть не могла уявити, що таке буде її звичайний вечір.
Роман.
Ольга.
Їхні жарти.
Їхня маленька домашня метушня.
І чомусь їй було добре.
Дуже добре.
Роман повернувся до неї.
— Ти сьогодні втомилася?
— Трохи.
— Можеш їхати додому.
Діана подивилася на нього.
— Я нікуди не поїду.
Роман здивовано підняв брови.
— Що?
— Я залишуся.
— На ніч?
— Так.
Ольга одразу підняла голову.
— Справді?
Діана усміхнулася.
— Справді.
— Ура!
Роман засміявся.
— Ольго, ти поводишся так, ніби Діана переїжджає назавжди.
Ольга хитро посміхнулася.
— А раптом?
Діана засміялася.
— А раптом.
Роман подивився на неї довше, ніж потрібно.
У його погляді з'явилося тепло.
— Я буду радий.
— Я теж, — тихо відповіла Діана.
Вона сама здивувалася цим словам.
Раніше вона обожнювала повертатися до своєї квартири, зачиняти двері й залишатися наодинці.
Тиша була її найкращим другом.
А тепер їй хотілося залишитися.
Не через обов'язок.
Не через контракт.
Не тому, що так було домовлено.
А просто тому, що поруч був Роман.
І Ольга.
---
Ольга влаштувалася у своїй кімнаті й дістала щоденник.
Це був старенький блокнот із твердою обкладинкою, який вона берегла майже як скарб.
— Що пишеш? — запитав Роман.
— Секрет.
— Знову?
— Так.
— І мені не можна?
— Особливо тобі.
— Чому?
Ольга посміхнулася.
— Бо там про тебе.
Роман насупився.
— Це вже небезпечно.
— Не хвилюйся. Нічого поганого.
— Я сподіваюся.
Діана заглянула до кімнати.
— Пиши, пиши. Ми не заважатимемо.
Ольга кивнула й знову схилилася над щоденником.
Роман тихо зачинив двері.
Потім подивився на Діану.
— Ти їсти хочеш?
— Трохи.
— Я щось приготую.
— Ні, я сама.
— Ти?
— Так.
— Ти вмієш?
Діана ображено подивилася на нього.
— Звичайно!
— Я просто запитав.
— Знаєш, я взагалі-то бізнесвумен.
— Саме тому й питаю.
— Дуже смішно.
Вона попрямувала на кухню.
— Я зараз доведу, що можу приготувати вечерю.
Роман усміхнувся й пішов за нею.
Діана відкрила холодильник.
Подивилася всередину.
— Так…
— Що?
— У нас є яйця.
— Уже непогано.
— Сир.
— Чудово.
— Овочі.
— Взагалі розкіш.
— І… кетчуп.
Роман засміявся.
— Ми виживемо.
Діана повернулася до нього.
— Не смійся.
— Я не сміюся.
— Ти смієшся очима.
— Це в мене природне.
— Тоді зараз я покажу тобі природне явище під назвою «голодна бізнесвумен».
Вона взялася за приготування.
Роман стояв біля дверей кухні й дивився на неї.
Він уже звик бачити Діану в дорогих костюмах, на ділових зустрічах, із телефоном у руці, серйозну, впевнену, зосереджену.
А зараз перед ним була зовсім інша Діана.
У домашньому одязі.
Із волоссям, недбало зібраним угору.
Вона намагалася одночасно нарізати овочі, розбити яйце й не підгоріти.
І виглядала неймовірно мило.
Роман підійшов ближче.
Діана не почула його кроків.
Він зупинився позаду неї.
А потім обережно обійняв її за талію.
Діана завмерла.
На секунду вона перестала рухатися.
Потім усміхнулася.
— Ти мене налякав.
— Вибач.
— Ні.
Вона тихо видихнула.
— Не відпускай.
Роман притулився щокою до її волосся.
— Я й не хочу.
Діана поклала руку поверх його рук.
Їй було дивно.
Ще недавно вона б одразу сказала:
«Романе, що ти робиш?»
А тепер просто стояла в його обіймах.
І зрозуміла, що починає звикати.
До того, що вона більше не одна.
До чужого тепла поруч.
До чиїхось рук на своїй талії.
До тихого голосу біля вуха.
До людини, яка чекала її вдома.
— Знаєш, — тихо сказав Роман, — я радий, що ти залишилася.
— Чому?
— Бо сьогодні було важко.
Діана повернула голову.
— Через мою родину?
— Трохи.
Він замовк.
— Мені було боляче їх чути.
Діана опустила очі.
— Мені теж.
— Я не хочу, щоб ти сварилася з ними через мене.
— Це не тільки через тебе.
— Але…
Діана повернулася в його обіймах.
Тепер вони стояли обличчям одне до одного.
— Ромо, вони роками ловили мене й шукали мені нареченого.
Вона сумно усміхнулася.
— А тепер, коли я нарешті знайшла людину, яку полюбила, їм раптом подавай короля.
Роман тихо засміявся.
— Короля?
— Саме так.
— Можливо, я можу вдягнути корону.
— Ти?
— Чому ні?
— І що скажеш?
Роман випрямився й урочисто промовив:
— Я, Роман Перший, сантехнік королівства, наказую всім їсти борщ і не втручатися в наше життя.
Діана розсміялася.
— Боже, який із тебе король?
— Хороший.
— Де твоя корона?
— У ванній.
— Що?!
— Я ж сантехнік.
Діана засміялася ще сильніше.
— Дурний.
— Але твій.
Її сміх поступово стих.
Вона подивилася йому в очі.
— Мій.
Роман провів пальцями по її щоці.
— Я хочу, щоб вони колись зрозуміли.
— Зрозуміють.
— Можливо, тобі варто помиритися з ними.
Діана відвела погляд.
— Не зараз.
— Я не змушую.
— Я просто не готова.
Роман кивнув.
— Добре.
— Мені потрібно, щоб вони зрозуміли, що я вже доросла.
— Ти давно доросла.
— А для них я досі та сама дівчинка, якій треба знайти чоловіка.
— А тепер чоловік знайшов тебе сам.
Діана посміхнулася.
— І дуже нахабно.
— Зате ефективно.
Вона обійняла його за шию.
— Я не знаю, що буде далі.
— Я теж.
— Але я знаю одне.
— Що?
— Я не хочу повертатися до того життя, де тебе немає.
Роман замовк.
Його очі стали теплими.
— Я теж не хочу.
Діана нахилилася до нього.
Їхні губи зустрілися в ніжному поцілунку.
Спочатку короткому.
Наче вони обоє ще трохи соромилися.
А потім Діана сама притягнула його ближче.
Поцілунок став довшим і теплішим.
Без поспіху.
Без гри.
Без фальші.
Тільки вони.
У сусідній кімнаті Ольга продовжувала щось писати у своєму щоденнику.
Вона вже майже закінчила сторінку, коли почула тишу.
Надто підозрілу.
Ольга підняла голову.
— Ромо?
Ніхто не відповів.
Вона тихенько під'їхала ближче до дверей.
Обережно визирнула.
І побачила Діану та Романа.
Вони стояли на кухні, обіймаючись.
Ольга широко усміхнулася.
Вона не стала їх кликати.
Навпаки — тихенько повернулася до своєї кімнати.
Відкрила щоденник.
І дописала останній рядок.
«Сьогодні Роман нарешті перестав бути самотнім. І Діана теж».
Ольга на мить задумалася.
Потім додала:
«Думаю, весілля все-таки буде».
Вона закрила щоденник і задоволено усміхнулася.
А на кухні Діана все ще стояла в обіймах Романа.
Їжа могла трохи почекати.
Родина могла почекати.
Навіть сварки могли почекати.
Бо цього вечора вони вперше відчули себе справжньою маленькою сім'єю.
І Діана більше не боялася цього слова.
Навпаки.
Їй воно подобалося.
