Спочатку:
На сторінку книги
Рано-вранці Зоряна разом із Федором на повітряній кулі покинули містечко Агрія. На них чекала важлива місія у Златограді — з’ясувати, звідки взялися дивні камінці й чи можуть вони нашкодити місту.
Чимало місцевих зібралося, щоб провести геологиню та поштаря в дорогу.
Куропась стояв осторонь. Час від часу він поправляв троянду на піджаку, яка вже трохи зів’яла. Як, власне, й сам Григорій Маркович.
Йому було надзвичайно важко змиритися з від’їздом Зоряни, та в серці все ж жила надія, що вони ще зустрінуться.
Щоб не відставати від новин у Златограді, Куропась оформив передплату на кілька газет — «Паляниця News» та «Гопак Times».
Він уважно читав свіжі видання, розглядав малюнки й думав, як можна буде використати столичні ідеї в Агрії.
Одного дня, отримавши газету, Куропась сів за робочий стіл. Він ретельно витер пальці об серветку (поруч лежало улюблене куряче стегно), намацав першу сторінку й розгорнув її.
Перед очима з’явився великий заголовок.
— Ви-бо-ри… — прочитав він. — Вибори?
Куропась ще раз уважно перечитав статтю. У ній писали про вибори мера Златограду: як люди голосували, кого обрали та які пункти плану мав новий очільник міста.
Мер почухав чоло й задумався. Він сам був мером Агрії вже дуже давно. Скільки саме — ніхто не знав. Двадцять? Тридцять? А може, й більше.
Колись давно він приїхав до Агрії вчитися в кулінарному училищі, та вже за пів року став мером — і з того часу так і залишився на посаді.
Куропась зітхнув, підійшов до телефону й набрав номер.
— Пане Бублик, о дванадцятій нуль-нуль збираємо нараду. Дуже важливо, — сказав він і поклав слухавку.
Тимофій Бублик почав обдзвонювати всіх помічників. І рівно о дванадцятій за великим дерев’яним столом зібралися всі головні люди Агрії. Усі мовчали й чекали — такі збори рідко минають спокійно.
Куропась нічого не сказав. Він різко кинув газету на середину столу й сперся руками об край. Потім подивився кожному в очі.
— Вибори, — тихо сказав він.
А тоді випростався й вигукнув:
— Вибори! Нам потрібні вибори!
У кабінеті здійнявся шепіт. Газету почали передавати з рук у руки. Хтось читав уголос, хтось перебивав, а хтось намагався швидше поглянути на заголовок.
— Які ще вибори?
— Коли?
— Такого в нас ніколи не було!
— Нам потрібні вибори! — сказав Куропась. — І людям вони потрібні. Пропоную повісити оголошення на центральному стовпі. Кожен охочий зможе подати свою кандидатуру на посаду мера. Бо ми — демократичне місто. Є заперечення?
У кабінеті стало тихо.
Тимофій Бублик витер чоло й пообіцяв, що оголошення буде готове швидко.
Семен Хропач заявив, що охоронятиме його особисто.
Валерій Іванович запропонував правила для кандидатів, але вирішили, що всі агрійці рівні.
На цьому нараду закінчили.
Отак, за годину на площі з’явився папірець. Він тремтів від вітру. На ньому було написано:
«Вибори мера Агрії.
Кожен може подати свою кандидатуру.
Потрібно написати своє ім’я та прізвище
й вкинути записку в урну».
Червона стрілка внизу вказувала на урну, яка стояла біля стовпа. Поруч чергував Семен Хропач і пильно стежив, щоб туди не кидали нічого зайвого. Хоча кілька разів йому таки довелося діставати звідти яблучні огризки.
Агрійці були людьми простими. Але коли мова йшла про майбутнє міста, вони ставали дуже активними.
Урна заповнилася дуже швидко.
Записок було так багато, що вони випадали на землю. Тому мешканці просто клали нові заявки поруч і скоро біля стовпа утворився справжній білий острівець.
Наступного дня цей острівець перекочував до кабінету мера.
Куропась з Бубликом перебирали папірці.
— Заявка номер один — Гаврило Балабуха, працівник рибзаводу.
— Заявка номер два... — Тамара Балабуха, продавчиня у столовій. Номер три… Тимко Балабуха. А це хто? — насупився Куропась.
— Їхній син, дванадцять років, — спокійно відповів Бублик. — А ось ще Роза Іванівна та Петро Петрович Балабухи — батьки Гаврила. Пенсіонери, городину вирощують. Виходить, п’ять заявок від однієї родини.
Куропась похмуро стиснув губи й узявся за нову купку.
— Галина Вирвикаша та Маргарита… тут усе зрозуміло. Наші зірки.
— Антоніна Цибульченко та… Ряб... Рябуша? — Мер примружився. — Це що, курка?
— Думаю, вони подаються разом, навряд чи окремо — припустив Бублик.
— Микола Сокирка, Іван Багнюк, Людмила Яківна Кукурудза… А це ще хто?
— Та це ж баба Люда, — нагадав Бублик.
— І вона хоче бути мером? Дивина якась…
— А чому дивина? — сказав Бублик. — Ви ж самі дозволили подаватися всім.
Куропась почервонів.
Вони переглянули ще десятки заявок.
— Валерій Іванович Бондаренко — лікар.
— Семен Хропач — слідчий.
— А ось і моя заявка… — сказав Бублик. — І… ваша теж тут, пане мере.
— Скільки всього заявок? — спитав мер.
— Рівно сто.
— А мешканців у місті?
— Рівно сто, — відповів Бублик. — Виходить, усі вирішили стати мером.
Григорій Маркович упав у крісло й закрив обличчя долонями. Такого результату він не очікував. Кілька хвилин він мовчав, а потім різко підвівся.
— Треба негайно переписати оголошення! — вигукнув він.
Він почав ходити по кабінету туди-сюди, інколи зупинявся, ніби вже придумав щось важливе, але потім знову хитав головою і продовжував ходити.
— Вибори — справа непроста. З першого разу не завжди виходить. Але ми знайдемо потужне рішення! — додав мер.
Та спокою Куропасю це не принесло.
Тієї ночі він недобре спав і важко дихав. Можливо, через китицю від нічного ковпака, яка раз у раз падала йому на ніс. А може — через тривогу за місто.
Та насправді Куропась боявся зізнатися собі та іншим, що не хоче залишати посаду, яку обіймав з вісімнадцяти років.
Він пів ночі крутився в ліжку, аж поки не наснився йому дивний сон…
