Спочатку:
На сторінку книги
На площі запланували термінові збори. Агрійці зійшлися швидко. Хтось приніс лавку, хтось став просто на бруківці, а хтось визирнув із вікна.
Першою на площу вийшла Галина.
На ній була сукня, прикрашена квітами, а на голові — вінок із троянд.
Вона йшла повільно і здавалася не просто людиною, а самою весною.
Дехто навіть шепнув:
— Як троянда…
Галина зупинилася посеред площі, глибоко вдихнула — і заспівала.
Голос її полився м’яко й вільно. Та раптом почувся легкий кашель.
— Кхм… — обережно кахикнув мер.
Галина зупинилася й усміхнулася.
— Ой... вибачте, захопилася, — знітилася жінка.
Після чого розправила плечі, поглянула на людей і перейшла до промови.
— Шановні агрійці та агріянки! Я хочу, щоб наше місто квітло. Не лише навесні, а завжди.
Вона на мить замовкла й провела поглядом по площі.
— Я хочу почати з простого. Менше бур’янів на клумбах. Більше троянд. Обіцяю прополоти усі грядки...
Дехто усміхнувся.
— ... щоб в Агрії було красиво жити. Щоб діти гралися серед квітів, щоб люди не поспішали, щоб місто дихало. Коли навколо лад і краса — тоді й у серці спокій.
Галина зняла вінок, як символ.
— Я обіцяю дбати про наше місто. Щодня. Як про сад.
Вона схилила голову.
— Дякую.
Федір вийшов уперед. Він оглянув площу, ніби перевіряв, чи всі на місці.
— Пані та панове, — почав він тихо. — Я багато говорити не вмію... Кх...
Люди всміхнулися.
— Я все життя... кх... ношу листи. І розумію, коли пошта приходить вчасно, тоді й жити добре. Без паніки. Без плутанини.
Федір знизав плечима.
— Я хочу, щоб в Агрії кожен знав, коли що і як... кх... Щоб ніхто не губився — ні листи, ні люди.
Він на мить замовк.
— Я обіцяю вчасно... кх...
Федір кивнув і зробив крок назад.
Куропась вийшов останнім. Поправив вуса, потім ще раз.
— Шановні агрійці, — почав він. — Я довго думав, що вам сказати. Думав навіть уночі. І вдень. І трохи зранку, коли чистив зуби.
На площі хтось тихенько хихикнув.
— Я був вашим мером багато років. І, до речі, дуже хорошим.
Куропась розвів руками і посміхнувся.
— Протягом усього цього часу я намагався забезпечити порядок у місті, слідкуючи, щоб усе трималося на своїх місцях. Тому перевіряв коробки, мотузки, оголошення… і одного разу — яблуко. Та даремно.
Хтось у натовпі засміявся вже сміливіше.
Він на мить замовк і додав:
— Але я зрозумів. Місто — це не мер. Місто — це ви. Навіть якщо ви подаєтеся на вибори разом із куркою. Або без плану.
Площа загула.
— Якщо ви вирішите, що містечку потрібен інший мер, я прийму це. Якщо вирішите, що я ще потрібен, то працюватиму.
Він серйозно кивнув.
— Обіцяю, що буду вірним собі та людям! Приймати… ще більш потужні рішення… І... Стабільно їх виконувати!
Куропась зробив крок назад.
Коли всі троє закінчили виступати, площа ще довго не розходилася.
Люди стояли та перешіптувалися.
— Гарно співає, — сказала одна жінка про Галину. — Як на свято.
— І квіти в неї завжди ростуть, — додала інша. — Це теж показник.
— А з бур’янами вона сувора, — додав хтось. — У мене торік половину вирвала.
Поруч двоє чоловіків обговорювали Федора.
— От кому можна довіряти, так це поштарю, — сказав один. — Він ніколи не плутає.
— Так, — погодився другий. — Лист загубиш — серйозна справа. А місто — ще серйозніше.
— Хіба що він говорить мало, — хтось додав. — Але, може, воно й краще.
А про Куропася говорили найдовше.
— Він довго сидів, — сказав один чоловік. — Дуже довго.
— Так довго, що стілець під ним уже звик, — зауважив інший. — Як тепер без нього?
— А пам’ятаєте, як він перевіряв оголошення лупою? — озвалася жінка.
— І яблуко, — хтось зітхнув. — Бідне яблуко.
— А тепер літає на кулі, — зауважив старий. — Не кожен мер так може.
— І козу пережив, — додав хтось. — Після такого або тікають, або мудрішають.
— А вуса в нього рівніші стали, — несміливо сказав хтось. — Це теж знак.
Люди кивнули, ніби погодилися з чимось важливим, але до кінця не зрозумілим.
Фінальне голосування пройшло так само спокійно, як і перше.
Агрійці швидко кидали папірці в урни й відходили вбік, ніби вже все вирішили.
Куропась стояв осторонь і рахував вдихи.
Один. Два. Три.
Потім збився й почав спочатку.
І от настав час проголосувати меру.
— Галина чи Федір?.. — бурмотів він.
У всій цій передвиборчій гонці він зовсім забув, що має обдумати свій власний вибір. А зараз, у другому турі, це було ще складніше.
Звичайно, він не хотів думати, що може програти. Але… все ж таки.
— Галина чи Федір?.. — знову прошепотів він.
Він задумливо нахилив голову.
— Галина смілива… на кулі полетіла. Та й Федір теж літав, — тихо додав він.
— Галина он яких кіз виростила… а Федір листи завжди вчасно доставляє…
Куропась стиснув папірець у руці.
— Що ж робити?
Він непорушно стояв біля урни.
— А як співає… — тихо промовив він. —Особлива ця…
Куропась заблукав у думках і мимоволі посміхнувся.
— Рідна курка моя, в курнику ти спала…
І водила тебе…
Хм… хм… ммм…
Вже майже дійшовши до другого куплету, він навіть трохи похитнувся в такт. Як раптом хтось смикнув мера за плече.
Куропась здригнувся й озирнувся.
Це був поштар Федір.
— Пане мер, вам лист.
Приголомшений мер взяв конверт.
На ньому було написано: «З Козівки».
Він повільно перевернув його в руках.
— Ну от… листи як завжди вчасно, — пробурмотів він.
Він ще раз подивився на урну. Потім — на конверт.
— Що ж робити…
Він трохи помовчав.
А потім обережно відкрив лист.
«Любий синку, ми в тебе віримо. Ти завжди знаходиш правильне патужне рішення».
— Так, — гордо мовив мер, швидко поставив галочку і кинув бюлетень в урну.
— А що тепер? — озвався хтось позаду.
— А тепер… доля міста у цій урні, — відповів Григорій Маркович.
Люди переглянулися.
Хтось кивнув, ніби зрозумів.
Хтось тихо зітхнув.
Усі погляди звернулися до урни.
Вона стояла просто посеред площі — нічим не особлива. Але тепер на неї дивилися так, ніби вона мала от-от щось сказати.
До вечора підрахунок закінчився. Тимофій Бублик подивився на цифри.
Потім ще раз.
І стало зрозуміло: такого результату ніхто не очікував.
Особливо Куропась.
