Раді Вас бачити!

Тиша між повідомленнями

Ранок був сірий і холодний. За вікном повільно падав мокрий сніг, а Аделіна сиділа на кухні, втупившись у чашку чаю, який давно охолов. Вона майже не спала цієї ночі. Телефон лежав поруч екраном донизу, але вона все одно кожні кілька хвилин перевіряла його, ніби боялася пропустити щось важливе.

Та від Макса — нічого.

Абсолютно.

Марта сиділа навпроти й мовчки їла сирник, іноді поглядаючи на подругу.

— Ти так себе заженеш, — тихо сказала вона. — Адель… він живий. Твій тато б не брехав.

Аделіна лише ледь кивнула.

У цей момент телефон Дениса коротко завібрував. Хлопець, який саме заходив на кухню, різко зупинився. На екрані висвітилося лише одне повідомлення.

Макс:

"Дене, булочки не купуй. А погодуй мою любов, прошу. Вона не їла. Хоча би вранці булочку. На обіді я передам гроші, але не кажи, що це від мене. Ок."

У Дениса всередині щось стиснулося.

Навіть зараз. Десь далеко. Хтозна-де. Сам поранений, виснажений… а думає про неї.

Денис повільно підняв очі на Аделіну.

Вона сиділа в теплому светрі, закусивши губу, і виглядала настільки втомленою, ніби за ці кілька днів подорослішала на кілька років.

— Ти чого став? — підозріло примружилась Марта.

— Та… нічого, — швидко сказав Ден і сховав телефон у кишеню. — Просто згадав дещо.

Аделіна навіть не звернула уваги. Вона дивилась у вікно.

І це чомусь добило Дениса найбільше.

— Так, все. Збирайтесь, — різко сказав він. — Ми їдемо в місто.

— Куди? — здивувалась Марта.

— Їсти.

— Я не хочу, — тихо відповіла Аделіна.

— А я не питав.

Через двадцять хвилин вони вже сиділи у маленькій кав’ярні біля річки. Усередині пахло корицею, шоколадом і теплими круасанами. За вікнами повільно кружляв сніг.

Аделіна мовчала весь час, поки офіціантка ставила перед нею гарячий какао й булочку з ваніллю.

— Ден, ти серйозно? Я не голодна…

— Їж, — коротко сказав він.

— Не хочу.

— Адель.

Вона підняла очі.

І в цей момент Денис раптом зрозумів, наскільки сильно Макс її любить. Бо так дивляться тільки люди, які реально бояться втратити когось.

— Будь ласка, — тихіше сказав Ден. — Просто поїж.

Аделіна повільно взяла булочку в руки.

Марта мовчала. Аліса теж.

Бо всі вони зрозуміли: це не просто сніданок.

Це Макс зараз через інших людей намагається подбати про неї.

Навіть зникнувши.

Навіть перебуваючи невідомо де.

А десь далеко, у темній кімнаті з одним лише настільним світлом, Макс сидів на старому дивані, притулившись потилицею до стіни. На його руці ще була свіжа пов’язка, а очі почервоніли від безсоння.

Він дивився на телефон.

Без фотографій. Без повідомлень.

Бо не мав права писати їй.

Не мав права знову втягувати її у свій світ.

Але коли Денис через кілька хвилин скинув лише одне фото — Аделіна сидить із какао й тримає в руках булочку — Макс усміхнувся вперше за багато днів.

Ледь помітно.

Втомлено.

По-справжньому.

І тихо прошепотів сам до себе:

— От і добре… моя дівчинка.

Ден сидів у машині біля школи, нервово постукуючи пальцями по керму. Осінній дощ дрібно бив у лобове скло, а телефон у його руках світився одним єдиним чатом.

Макс.

Повідомлення прийшло кілька хвилин тому.

«Дене, булочки не купуй. А погодуй мою любов, прошу. Вона не їла. Хоча б вранці булочку. На обіді я передам гроші. Але не кажи, що це від мене. Ок?»

Ден важко видихнув і потер перенісся.

— Ідіот… — тихо пробурмотів він, але в голосі не було злості. Лише втома й жаль.

Макс десь ховався від усього світу, сам ледве тримався після того, що сталося, але все одно думав про неї. Про те, чи поїла Аделіна.

Ден зайшов у шкільний буфет і швидко накупив усього підряд: булочку з корицею, чай, шоколадку, ще якийсь сендвіч. Жінка за касою навіть усміхнулась:

— Для дівчини стараєшся?

— Не для своєї, — фиркнув Ден. — Для чужого кохання.

Коли він зайшов у клас, Аделіна сиділа біля вікна. У великому светрі, з розпатланим волоссям і телефоном у руках. Вона навіть не помітила, як він підійшов.

— Тримай, — Ден поставив пакет перед нею.

Аделіна підняла очі.

— Я не хочу.

— А я не питав.

— Ден…

— Їж.

Марта й Аліса переглянулись. Вони вже кілька днів бачили, як Аделіна буквально згасає. Вона майже не сміялась. Майже не говорила. Тільки постійно дивилась у телефон, ніби чекала дива.

— Я не голодна, — тихо сказала вона.

Ден стиснув щелепу.

— А він би зараз матюкався, якби почув це.

Аделіна різко підняла погляд.

— Ти з ним говорив?

Ден одразу зрозумів, що проговорився.

— Ні. Просто… знаю його.

Вона мовчала кілька секунд, а потім все ж відкрила пакет. Тепла булочка пахла корицею так по-домашньому, що в грудях раптом защеміло.

Аделіна відкусила маленький шматочок.

У цей момент телефон Дена завібрував.

Він опустив очі й побачив нове

повідомлення від Макса.

«Ну?»

Ден швидко сфотографував Аделіну, яка сиділа біля вікна з булочкою в руках, і скинув фото.

Підписав лише:

«Все. Я свою роботу зробив. Хай поїсть нормально, прошу.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Дякую.»

І ще через кілька секунд:

«Вона дуже худа стала?..»

Ден прикрив очі рукою й тихо засміявся від безсилля.

Навіть зараз. Навіть зникнувши. Навіть десь у повній темряві свого життя — Макс Орлов продовжував любити її так, ніби це було єдине, що тримало його живим.

Макс довго дивився на фото, яке скинув Ден.

На ньому Аделіна сиділа в їдальні біля вікна. Перед нею — чай і та сама булочка з шоколадом, яку вона завжди брала ще восени, коли все було простіше. Волосся трохи розпатлане, очі втомлені, але вона все ж їла. І це чомусь стисло йому серце сильніше, ніж будь-яка небезпека останніх тижнів.

Телефон у руках Макса ледь помітно тремтів.

Він перечитав повідомлення Дена ще раз:

«Все. Я свою роботу зробив. Хай поїсть нормально, прошу».

Макс усміхнувся кутиком губ. Вперше за кілька днів — по-справжньому.

Пальці швидко застукали по клавіатурі.

«Дякую».

Через секунду ще одне повідомлення:

«І не смій казати їй».

Він відклав телефон, сперся потилицею об холодну стіну й заплющив очі. За вікном сипав сніг. Тиша в кімнаті була майже нестерпною.

Але вона їла.

Значить — тримається.

У школі Аделіна сиділа поруч із Мартою, ліниво крутячи в руках телефон.

— Ти сьогодні хоча б жива виглядаєш, — тихо сказала Марта, поправляючи рукав светра.

— Бо мене змусили їсти, — буркнула Аделіна.

— І хто ж цей герой?

— Ден.

Марта примружилась.

— Дивно. Він ніколи так не париться.

Аделіна мовчки відкрила телефон.

Порожній чат із Максом болів найбільше.

Вона перечитувала старі повідомлення знову і знову.

«Булочка.»

«Не запізнюйся.»

«Моя принцеса.»

«Я скоро.»

Скоро.

Це «скоро» вже починало здаватися вічністю.

Раптом телефон тихо завібрував.

Нове повідомлення.

Від Макса.

Серце різко вдарилося об ребра.

«Що ти стала така худа?..»

Аделіна завмерла.

Повідомлення було коротким, але таким… живим. Наче він знову поруч. Наче не було цієї страшної тиші між ними.

І ще одне:

«Все. Макс дав свою принцесу поцілую пізніше. Після уроку напишу.»

Аделіна різко прикрила рот рукою, щоб не видати емоцій. Очі миттєво заблистіли.

— Що сталося? — Марта нахилилась ближче.

Аделіна мовчки показала телефон.

Марта завмерла на секунду, а потім тихо

видихнула:

— О Боже… він написав.

Аделіна кивнула, намагаючись стримати сльози й дурну усмішку одночасно.

— Він живий… — прошепотіла вона.

У той момент весь шум їдальні ніби зник. Не було ні людей, ні дзвінків, ні зимового холоду за вікном.

Лише одне коротке повідомлення.

І серце, яке після довгих тижнів тиші знову почало вірити.

Понеділок. Ранок, який зламав усе.

— Аделіно, ти мене взагалі чуєш? — Марта махнула рукою перед її обличчям.

Аделіна різко підняла голову від телефона. Очі червоні. Пальці холодні. Вночі вона майже не спала — знову перечитувала короткі повідомлення від Макса, ніби між рядками могла знайти відповідь, коли він повернеться.

«Булочки не купуй. Хай хоч щось поїсть.»

«Ти стала занадто худа…»

І це «любов» між повідомленнями боліло сильніше за будь-яку тишу.

— Я нормально, — тихо сказала вона.

— Та ти бліда як стіна, — буркнула Аліса, поправляючи рюкзак. — І якщо зараз впадеш посеред школи, я тебе сама приб’ю.

Ден стояв трохи далі біля підвіконня і мовчки дивився на Аделіну. Він знав більше за всіх. І саме тому мовчав.

Коридори школи шуміли, як завжди. Хтось сміявся. Хтось бігав із кавою. Старшокласники сперечались через контрольну.

Тільки для Аделіни все звучало приглушено.

Наче вона була під водою.

Вона йшла повільно, тримаючи телефон у руці, ніби чекала, що ось-ось екран засвітиться його ім’ям.

Але тиша.

Знову тиша.

— Бігом на урок! — голос класної керівниці різко пролунав у коридорі.

Усі заворушилися.

Аделіна зробила крок уперед — і раптом світ перед очима потемнів.

Марта встигла схопити її за руку.

— Адель!

Класна керівниця миттєво підійшла ближче. Її суворе обличчя за секунду змінилося тривогою.

— Боже… Та вона ж зовсім худа. Аделіно, ти коли нормально їла востаннє?

— Я… не знаю…

Голос був ледь чутний.

Вчителька різко повернулась до Дена:

— Води швидко.

Вона посадила Аделіну на лавку й уважно подивилась їй в очі.

— Це вже не жарти. Я телефоную батькам.

— Не треба… — прошепотіла Аделіна. — Все нормально…

— Нормально?! Ти ледве стоїш на ногах!

Через двадцять хвилин у школі вже були Оксана й Денис.

Мама Аделіни побачила доньку — і зблідла.

— Сонце моє… — вона присіла перед нею. — Що ти з собою зробила?

Аделіна мовчала.

Бо якщо відкриє рот — просто заплаче.

Лікарня пахла ліками й холодом.

Аделіна сиділа в кабінеті, поки медсестра брала аналізи. Руки тремтіли.

Оксана нервово стискала сумку.

Денис стояв біля вікна мовчазний і дуже напружений.

Коли лікар повернувся з результатами, в кабінеті стало тихо.

Занадто тихо.

— Виснаження організму, сильний стрес, недосипання… — лікар зняв окуляри. — Вона майже не їсть. Так далі не можна.

Оксана прикрила рот рукою.

— Господи…

— Їй потрібен спокій. Нормальний сон. Інакше організм просто не витримає.

Аделіна сиділа, дивлячись у підлогу.

Їй було байдуже до всього.

Бо єдине, що вона хотіла почути:

«Макс повернувся.»

І раптом телефон у кишені Дена тихо завібрував.

Він різко дістав його.

Повідомлення.

Від Макса.

Ден прочитав — і завмер.

А тоді повільно підняв очі на Аделіну.

— Що там?.. — її голос тремтів.

Ден важко видихнув.

— Він… знає, що тобі погано. І сказав передати тільки одне.

— Що?..

Ден стиснув телефон сильніше.

— «Скажи моїй принцесі… якщо вона зараз себе не береже — я сам повернусь і насильно нагодую.»*

І вперше за останні дні Аделіна ледь-ледь усміхнулась крізь сльози.

На слідующій день:

Кабінет був тихим. Надто тихим.

Аделіна сиділа на кушетці в лікарні, стискаючи рукави светра в руках. Оксана нервово ходила від вікна до дверей, а Денис стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях. У повітрі пахло ліками й холодом.

Лікар щось писав у картці, час від часу дивлячись на результати аналізів.

— Вона майже не їсть, — нарешті сказав чоловік спокійним голосом. — Організм виснажений через стрес і недосипання. Потрібен відпочинок. І жодних нервів.

— Я нормально себе почуваю, — тихо пробурмотіла Аделіна.

— Ні, доню, — різко сказала мама, і голос у неї затремтів. — Це вже не “нормально”. Ти подивись на себе…

Аделіна відвела погляд.

Бо вона й сама бачила.

Тонкі руки. Бліде обличчя. Очі, в яких останні тижні жили тільки очікування і страх.

Макс.

Усе знову впиралось у нього.

Двері кабінету відчинилися, і в коридорі почувся знайомий важкий крок. Денис одразу повернув голову.

Тато Аделіни.

Він зайшов мовчки, але по його очах було видно — він уже все знає.

— Як вона? — коротко спитав він у лікаря.

— Фізично виснажена. Нічого критичного, але далі так не можна.

Тато лише кивнув.

А потім подивився на Аделіну так серйозно, що в неї всередині все стиснулося.

— Вийди на хвилину, Денисе, — сказав він тихо.

Оксана теж зрозуміла натяк і повільно вийшла за двері.

У кабінеті залишились тільки вони двоє.

Аделіна нервово опустила очі.

— Ти ходив до нього? — ледь чутно запитала вона.

Чоловік мовчав кілька секунд.

— Ходив.

У неї одразу перехопило подих.

— І?..

Він важко сів навпроти.

— Він живий.

Очі Аделіни миттєво наповнилися сльозами.

Вона навіть не помітила, як почала плакати — тихо, без істерики, просто ніби всередині щось нарешті відпустило.

— Тихо, — тато одразу пересів ближче й обережно взяв її за руку. — Чуєш мене? Все добре.

— Чому він не повертається?.. — прошепотіла вона. — Чому не пише нормально?.. Що з ним?..

Тато довго мовчав.

Наче вирішував, скільки правди можна сказати.

— У нього зараз інше життя, Аделіно. Він закриває те, що мав закрити давно. І щоб це все остаточно зникло — він мусить побути далеко.

— Але він повернеться?..

Чоловік подивився їй прямо в очі.

— На Новий рік — точно.

У неї затремтіли губи.

— Правда?..

— Правда.

Вона різко обійняла батька, ховаючи обличчя в його плечі.

— Я так скучила…

Тато лише міцніше пригорнув доньку.

— Я знаю, мала.

За вікном падав перший сніг.

Повільно.

Тихо.

І десь далеко, в іншому місті, Макс саме сидів за ноутбуком у темній кімнаті дистанційного навчання, відкривши повідомлення від Дениса:

“Вона сьогодні плакала через тебе. Але тепер усміхається.”

Макс довго дивився на екран.

А потім тихо закрив очі й усміхнувся вперше за багато тижнів.

— Ще трохи, принцесо… — ледве чутно прошепотів він. — Ще трохи.

Ніч була дивно тихою.

За вікном падав сніг, вкриваючи чужий двір білим холодом. У маленькій орендованій квартирі горіло лише світло від ноутбука. Макс сидів на підлозі біля ліжка в темному худі, втупившись у телефон.

Тиша починала дратувати.

Надто довго без них.

Без дурних жартів Артема.

Без тупих мемів Дена.

Без голосу Аделіни.

Він важко видихнув і відкрив їхній старий чат:

“Братва ”

Останнє повідомлення було ще три дні тому від Артема:

“Якщо ти здох — я заберу твою колонку.”

Макс фиркнув собі під ніс.

І вперше за довгий час написав.

Макс:

Я живий, дебіли.

Повідомлення прочитали буквально за секунду.

Артем:

АХ ТИ ПСИХ

ВІН ЖИВИЙ

Ден:

Я ж казав.

Мартін:

Я вже хотів твою кімнату собі забрати.

Артем:

Ми думали тебе в Польщу продали

Макс усміхнувся.

Справжньою усмішкою.

Такою, якої в нього не було вже давно.

Макс:

Не дочекаєтесь.

Артем:

А де ти взагалі?

Макс:

Та далеко.

Ден:

Він як завжди “секретний агент”.

Мартін:

Тільки не кажи що ти знову вліз у кримінал.

Макс на кілька секунд завмер.

Пальці зависли над клавіатурою.

А потім коротко написав:

Макс:

Все майже закінчилось.

У чаті стало тихо.

Наче хлопці відчули — зараз краще не жартувати.

Першим атмосферу знову зламав Артем.

Артем:

Ладно. Головне повернись до нового року. Бо без тебе Ден уже став занадто романтичний.

Ден:

Пішов ти.

Мартін:

А Артем ревнує Марту до кожного стовпа ????

Артем:

ВИДАЛИВ

Макс тихо засміявся, проводячи рукою по волоссю.

І раптом зрозумів, наскільки скучив.

По школі.

По шуму.

По своїх.

По нормальному життю.

Телефон знову завібрував.

Приватне повідомлення від Дена.

Ден:

Вона сьогодні усміхнулась після слів про тебе.

Макс опустив голову й прикрив очі.

Серце боляче стиснулося.

Макс:

Вона їла?

Відповідь прийшла не одразу.

Ден:

Через силу. Але так.

Макс усміхнувся ледь помітно.

І вперше за багато днів відчув дивне тепло всередині.

Наче він уже потроху повертався додому.

Телефон у руках Макса різко завібрував.

Він саме сидів на кухні з чашкою давно холодної кави, коли побачив повідомлення від Дена.

І чомусь серце одразу впало кудись вниз.

Ден:

Максе.

Ще одне повідомлення прилетіло майже миттєво.

Ден:

Вона впала сьогодні на уроці.

Макс різко піднявся зі стільця.

Стілець зі скрипом відлетів назад.

Макс:

ЩО?

Пальці тремтіли так сильно, що він ледь попадав по клавішах.

Відповідь не приходила секунд десять.

Для Макса це була вічність.

Ден:

Її забрали батьки. Аналізи погані.

Світ ніби завмер.

Макс повільно сів назад, втупившись у екран.

В голові стало порожньо.

Повністю.

Він кілька секунд просто дивився на ці слова, ніби мозок відмовлявся їх приймати.

Аналізи погані.

У грудях різко стиснуло.

Перед очима одразу з’явилась Аделіна — бліда, з втомленими очима, яка через силу усміхається всім навколо й каже, що “все нормально”.

А він був далеко.

Знову далеко.

Макс провів долонею по обличчю й різко видихнув.

Макс:

Що саме сказали лікарі?

Ден відповів не одразу.

Ден:

Виснаження. Нерви. Недосипання. Вона майже нічого не їсть, ідіоте.

Останнє слово вдарило болючіше за все.

Бо Макс знав.

Це через нього.

Він заплющив очі, стискаючи телефон так сильно, що побіліли пальці.

— Чорт… — хрипко прошепотів він.

Повідомлення знову спалахнуло на екрані.

Ден:

Вона не злиться на тебе. Це найгірше.

Макс сперся ліктями об коліна й опустив голову.

Він раптом згадав її сміх.

Її дурні голосові.

Те, як вона крутилась перед дзеркалом у новому одязі й питала:

“Ну як я?”

І зараз ця дівчина лежить вдома після лікарні.

Через нього.

Макс різко відкрив чат із Аделіною.

Довго дивився на пусте поле повідомлення.

Потім почав друкувати:

“Я зараз приїду.”

Стер.

“Пробач.”

Стер знову.

Пальці тремтіли.

У голові крутились слова Дениса:

“Не повертайся раніше. Тебе ще шукають.”

Макс ударив кулаком по столу так сильно, що чашка здригнулася.

Йому було байдуже на небезпеку.

Байдуже на борги.

Байдуже на все.

Бо в той момент він хотів тільки одне — бути поруч із нею.

Телефон знову засвітився.

Нове повідомлення від Дена.

Ден:

Максе.

Не роби дурниць.

Якщо ти зараз повернешся — все, що ти пережив, було дарма.

Макс повільно заплющив очі.

А потім тихо прошепотів у темну порожню квартиру:

— Я більше не можу без неї…

За вікном падав сніг.

А між ними знову росла тиша, яка ставала занадто важкою для двох сердець.

Макс сидів у темній кухні, стискаючи телефон так сильно, що пальці побіліли. На столі давно охолола кава, а за вікном сипав густий сніг.

Він уже годину не міг заспокоїтись після повідомлення Дена.

“Вона впала на уроці.”

“Аналізи погані.”

Ці слова не виходили з голови.

Макс різко відкрив чат із Денисом — татом Аделіни.

Довго дивився на пустий екран.

А потім почав друкувати.

Повідомлення виходило великим. Надто емоційним. Але вперше за довгий час йому було байдуже, як це виглядає.

Денисе.

Я знаю, що зараз не маю права писати щось подібне після всього, що сталося. Але я більше не можу мовчати, коли дізнаюсь, що їй погано.

Передайте їй, будь ласка, одну просту річ.

Якщо моя принцеса зараз себе не береже, не їсть і думає тільки про мене — я сам приїду й буду сидіти біля неї цілодобово, поки вона не почне нормально жити.

Мені байдуже, хто мене шукає.

Мені байдуже, що буде зі мною.

Я витримаю все.

Але я не витримаю, якщо з нею щось станеться.

Скажіть їй, що я кожного дня думаю про неї.

Кожного ранку перевіряю телефон першим ділом.

Кожного вечора уявляю, як вона сміється зі своїх дурних відео й сперечається з Мартою.

І якщо вона зараз перестане їсти або знову доведе себе до такого стану — я реально повернусь раніше.

Нехай злиться.

Нехай обзиває мене.

Нехай каже, що я дурень.

Але хай живе нормально.

Бо без неї я вже не вмію.

І ще…

Дякую вам за те, що ви поруч із нею тоді, коли я не можу.

— Макс

Він перечитав повідомлення разів п’ять.

А потім натиснув “надіслати”.

Серце билося так сильно, ніби зараз вистрибне з грудей.

Через кілька хвилин телефон засвітився.

Відповідь від Дениса.

Вперше бачу, щоб хтось так боявся не за себе, а за мою доньку.”

Макс опустив голову й важко видихнув.

А в іншому кінці міста Аделіна саме сиділа на своєму ліжку під пледом, коли тато мовчки зайшов у кімнату з телефоном у руках.