Раді Вас бачити!

— Якщо хтось досі думає, що може вирішувати, з ким кому зустрічатися… то ні. Не може.

У школі запала абсолютна тиша.

— І ще. Щоб усі почули: не треба чіпати дівчат через хлопців. Виривати волосся, булити чи принижувати — це не «круто». Це жалюгідно.

Каріна внизу почервоніла так сильно, що навіть її подруги відійшли вбік. Артем продовжив:

— І останнє. Я не «чийсь». Я свій. І сам вирішую, хто мені подобається.

Ден уже ржав у стіну. Артем зробив коротку паузу й тихо додав:

— І Марта… зі мною. Ясно?

Школа буквально вибухнула криками.

— ООООООООО!

— ТА НУУУУ!

— ВІН ЦЕ СКАЗАВ!

Марта закрила обличчя руками.

— Боже…

Аліса вже пищала поруч. Ден дістав телефон і одразу написав Алісі: «Все. Наш брат офіційно закохався».

Аліса моментально відповіла: «Я зараз ПОМРУ».

А десь нагорі Артем стояв біля мікрофона, і вперше в житті йому було абсолютно байдуже, що про нього подумають інші.

Коридор ще гудів після слів Артема. Хтось уже знімав сторіз, хтось кричав:

— ЦЕ КРАЩИЙ ДЕНЬ У ШКОЛІ!

А Ден узагалі ледве дихав від сміху:

— Брат… ти офіційно ненормальний.

У цей момент двері радіорубки різко відчинилися, і Ілля висунув голову:

— Ем… Артеме. Там директорка йде.

— Чудово, — спокійно відповів той.

— ЧУДОВО?!

Але першою заговорила не директорка, а Каріна. Вона стояла посеред коридору, червона від злості й сорому, відчуваючи на собі погляди всієї школи, і раптом різко вигукнула:

— Та виставляйте телефони! ТікТоки свої знімайте! Я теж дещо скажу!

Усі одразу повернулися до неї. Каріна схрестила руки:

— Ви всі зараз робите з неї жертву, ніби вона така свята!

Марта напружилася, але Артем уже спускався сходами вниз. Повільно. І від цього спокою ставало ще страшніше.

— А що? — нервово засміялася Каріна. — Я правду кажу!

Саме в цей момент у коридор вийшла директорка, а за нею — класна керівниця 10-х і 11-х класів.

— Що тут відбувається?!

Запала тиша. Абсолютна. Навіть Ден перестав сміятися. Класна керівниця подивилася спочатку на Марту, потім на Каріну — і все зрозуміла без зайвих слів. Вона важко видихнула:

— 10-ті й 11-ті класи, слухайте мене уважно.

Учні почали повільно збиратися ближче.

— Ви вже не діти. Ви старшокласники й повинні знати елементарні речі, — її голос став жорсткішим. — Ми не любимо вискочок, але ще більше не любимо тих, хто принижує інших, щоб здаватися сильнішими.

Каріна опустила очі.

— Особливо коли справа доходить до булінгу, образ чи фізичного насильства.

Усі мовчали. Ден тихо, але достатньо голосно пробурмотів до Макса:

— Зараз буде добивання.

Макс тільки фиркнув. Класна керівниця подивилася прямо на Каріну:

— І ще одне. Перш ніж чіпати когось — подумайте, що в цієї людини є сім’я. Батьки. Люди, які за неї переживають.

У коридорі стало ще тихіше. Раптом одна дівчина з натовпу промовила:

— А прикиньте, якби її тато зараз приїхав…

Інша одразу підхопила:

— Та він би тут усю школу розніс!

— Він же мер міста!

— Його в усій Україні знають!

Марта різко почервоніла:

— Перестаньте…

Але хвиля вже пішла.

— Я б на його місці взагалі поліцію викликав.

— Вона ж реально її за волосся тягнула!

Каріна тепер виглядала так, ніби хотіла просто провалитися крізь землю. Артем підійшов ближче до Марти й мовчки став поруч — достатньо близько, щоб усі зрозуміли: вона не сама.

Ден посміхнувся і тихо сказав Алісі:

— Ну все. Тепер їх офіційно всі «шиперять».

Аліса ледь стримувала усмішку. А Марта в той момент дивилася тільки на Артема. І вперше за довгий час вона почувалася абсолютно захищеною.

Коридор усе ще шумів. Хтось шепотівся, хтось досі знімав відео, а Каріна стояла посеред натовпу, намагаючись зберегти хоч якісь рештки гордості.

Артем зробив крок уперед.

— Я слухаю тебе, Каріно, — спокійно промовив він.

Вона підняла на нього очі.

— Ти ж казала, що я «твій», так?

У коридорі вмить стало тихо. Навіть Ден перестав усміхатися. Каріна нервово стиснула руки.

— Я… ну…

Артем криво посміхнувся:

— Дивно. Бо я щось не пригадую, щоб колись таке говорив.

Декілька людей у натовпі тихо засміялися. Каріна почервоніла ще сильніше.

— Артем, я просто…

— Ні. Тепер я скажу, — його голос став серйозним. — Я ніколи не був «чийсь». І точно не дозволяв комусь вирішувати за мене, з ким мені говорити чи бути.

Він подивився прямо на неї:

— А ще… якщо тобі подобається людина — це не дає права робити боляче іншій дівчині.

Марта завмерла. Він захищав її перед усією школою. Без страху. Без сорому.

— Ти мала підійти до мене, а не до неї, — тихо додав Артем. — Марта тут ні в чому не винна.

Каріна опустила погляд. Вперше за довгий час вона не знала, що відповісти. Ден раптом пирхнув:

— Усе. Артем офіційно став романтиком.

— Закрийся, — кинув Артем, навіть не обертаючись.

Натовп навколо засміявся. Аліса поруч із Мартою ледь не плакала від щастя.

— Я зараз реально почну вас «шиперити» на весь Instagram.

— Алісо, ні.

— Алісо, так, — одразу вставив Ден.

Макс стояв біля Аделіни й тихо усміхався:

— Пам’ятаєш нас?

Аделіна фиркнула:

— Ви були ще гірші.

— Неправда.

— Правда.

У цей момент Артем повернувся до Марти. Ніби забувши про всіх навколо, він тихо запитав:

— Ти нормально?

Марта кілька секунд просто дивилася на нього, а потім ледь помітно кивнула:

— Тепер — так.

Вона вперше за весь день усміхнулася по-справжньому. А десь у кінці коридору хтось уже викладав у TikTok відео з підписом: «Коли bad boy публічно захищає одну дівчину…» ????

Коридори школи ще довго гуділи після цієї сцени. Телефони буквально світилися від сповіщень.

— Я клянусь, це вже весь TikTok бачив!

— Там уже «едити» роблять!

— Артем і Марта — новий шкільний канон!

Аделіна сиділа на підвіконні поруч із Максом і сміялася, гортаючи відео: на одному — Артем біля мікрофона, на іншому — момент, де він став поруч із Мартою. А під відео — сотні коментарів.

— Оййй… — протягнула Аделіна. — Шкода, що про нас так не говорять.

Макс повернув голову до неї:

— Ти серйозно зараз ревнуєш до шкільного скандалу?

— Ну, трохи.

Він тихо засміявся:

— Принцесо, про нас говорило пів міста.

— Це інше.

— Чим?

Аделіна хитро усміхнулася:

— Там романтика. А в нас ти просто всіх лякав.

— Наклеп.

— Правда.

Макс нахилився ближче:

— Хочеш, я теж через радіо скажу, що ти — моя?

Аделіна одразу почервоніла:

— Макс!

Ден збоку заржав:

— Усе, не пускайте його до мікрофона.

А тим часом удома в Марти телефон її мами буквально не замовкав.

— Людо, ти бачила це?!

— Це ж ваша Марта?!

— Який ще Артем?!

Мама Марти сиділа на кухні з телефоном у руках і вже двадцятий раз переглядала шкільне відео. Поруч стояв її батько — мер міста. Серйозний чоловік, якого побоювалися навіть дорослі чиновники. Зараз він мовчки дивився відео, де його доньку тягнуть за волосся. Дуже мовчки. Небезпечно мовчки.

Мама важко видихнула:

— Як там її звати?..

— Каріна, — холодно відповів він.

— Може, не треба одразу їхати в школу?

Він підняв на неї погляд:

— Людо.

— Я просто питаю…

— Мою доньку принижують у школі. За волосся хапають. І ти думаєш, я не приїду?

Мама лише закрила очі рукою:

— Боже…

Через двадцять хвилин чорна машина зупинилася біля школи. Коли охоронець на вході побачив, хто виходить із авто, він мало не подавився повітрям.

— Д-доброго дня…

Мер навіть не відповів. Він зайшов у школу настільки спокійно, що від цього ставало страшніше. У коридорі саме стояли Марта, Артем, Ден, Аліса, Макс і Аделіна. Першою його помітила Марта:

— О ні…

Усі повернулися. Ден тихо прошепотів:

— Я так розумію… це тато?

Макс фиркнув:

— Схоже, зараз хтось помре.

— МАКС! — штовхнула його Аделіна.

Артем одразу випрямився. Вперше за довгий час навіть йому стало трохи ніяково. Тато Марти тим часом уже йшов прямо до них. Так само спокійно, як і заходив у будівлю.

— О ні… — Марта різко зблідла.

А потім, не роздумуючи, кинулася прямо до батька.

— Татку!

Він одразу зупинився. Його суворий, холодний вигляд миттєво змінився, щойно він побачив доньку.

— Марто…

Вона буквально влетіла в його обійми, ніби їй знову було сім років. Він міцно обійняв її однією рукою, а іншою обережно гладив по волоссю. Тільки зараз він помітив, що очі доньки почервоніли.

— Ти плачеш? — тихо запитав він.

— Та ні… — Марта швидко витерла щоки. — Просто… все добре.

Він трохи відсторонив її від себе й пильно подивився в очі. Той самий погляд, від якого чиновники починали нервово мовчати.

— Марто.

Вона не витримала, і сльози все ж покотилися по щоках.

— Вона просто… вона мене за волосся схопила… а потім усі дивилися… а я…

— Тшшш.

Він знову притиснув її до себе.

— Усе. Я тут.

У коридорі запала абсолютна тиша. Навіть Ден перестав жартувати. Зараз перед ними був не мер міста, а просто батько, який побачив, що його доньці зробили боляче.

Марта тихо схлипнула:

— Я не хотіла, щоб ти хвилювався…

— Сонце моє, — тихо відповів він. — Я для того й тато, щоб хвилюватися.

Артем мовчки спостерігав за цим збоку, відчуваючи дивне хвилювання всередині. Ніби зараз його оцінювали без жодного слова. Потім тато Марти нарешті підняв погляд на компанію. Його очі зупинилися на Артемі. Кілька секунд мовчання здавалися вічністю.

— Доброго дня, — першим сказав Артем, несподівано серйозно.

— Доброго.

Раптом чоловік трохи примружився. Артем напружився ще більше.

— Ем…

Чоловік несподівано усміхнувся кутиком губ:

— Ти, мабуть, не пам’ятаєш мене?

— Вибачте?..

— Я з твоїм батьком в одному інституті вчився.

Усі навколо різко ожили.

— ЩОООО? — Ден мало не впав.

Макс почав сміятися, а Артем кліпнув кілька разів, спантеличено дивлячись на мера.

— Серйозно?..

— Так. Твій батько тоді постійно влипав у халепи, а я його постійно витягував.

— Неправда, — автоматично відпалив Артем.

— Правда, — спокійно відповів чоловік.

Марта навіть крізь сльози тихо засміялася. Напруга почала зникати.

— А ти, значить, Артем, — сказав її тато вже спокійніше. — Той самий «хлопець із радіо»?

Ден збоку прошепотів:

— Усе, легенда.

Артем закрив обличчя рукою:

— Це було спонтанно.

— Але правильно.

Чоловік сказав це настільки спокійно, що тепер уже здивувався сам Артем. Тато Марти подивився на доньку, потім знову на хлопця й тихо додав:

— Дякую, що не залишив її саму.

Марта завмерла, а Артем уперше за весь день справді не знав, що відповісти.

У коридорі нарешті стало трохи спокійніше.

Марта вже стояла поруч із батьком, витираючи очі, а Ден тихо штовхав Макса плечем.

— Боже, це як серіал.

— Замовкни, — фиркнув Макс, хоча сам ледь стримував усмішку.

Тато Марти поправив рукав темного пальта й важко видихнув.

— А точно… — він раптом ніби згадав щось. — Я ж не тільки через це приїхав.

— Тату?.. — насторожилась Марта.

Він спокійно дістав телефон.

— Філіпе, заходь уже. Тут усе нормально.

Через кілька секунд біля входу в школу зупинилась ще одна машина.

Цього разу — дорога чорна автівка з тонованими вікнами.

Навіть охоронець на вході занервував удвічі сильніше.

Двері повільно відчинились.

Із машини вийшов високий чоловік у темному костюмі.

Стриманий.

Холодний.

Із тим самим поглядом, який був у Артема, коли він злився.

— Ого… — тихо видихнула Аліса. — Це хто такий?..

Макс одразу впізнав його.

— Граматон.

— ЩО?!

Ден мало не вдавився повітрям.

Філіп Граматон.

Один із найвідоміших бізнесменів країни.

Людина, про яку постійно говорили новини.

І…

Тато Артема.

Артем тихо простогнав:

— Ні. Тільки не зараз.

Філіп тим часом уже підійшов ближче.

Його погляд одразу знайшов сина.

— Артеме.

— Тату.

— Мені подзвонили й сказали, що ти захопив шкільне радіо.

Ден різко закрив лице рукою, стримуючи сміх.

— Боже, я не можу…

Артем тяжко видихнув.

— Це не зовсім…

— А ще, — спокійно продовжив Філіп, — мені скинули відео, де ти погрожуєш дівчині в коридорі.

— Вона перша почала! — одразу сказала Марта.

Усі повернулись до неї.

Філіп подивився на Марту уважніше.

І його холодний погляд став трохи м’якшим.

— А ти, значить, Марта.

— Ем… так.

— Та сама дівчина, через яку мій син вирішив влаштувати революцію в школі?

— ТАТУ! — Артем почервонів.

Ден уже реально сповзав по стіні від сміху.

А мер — тато Марти — несподівано усміхнувся.

— Тепер розумієш, як я себе почуваю?

Філіп тихо хмикнув.

— Так. Наші діти явно люблять проблеми.

— Це в них від нас.

— Сто відсотків.

Марта шоковано дивилась то на одного, то на іншого.

— Ви що… знайомі?

Обидва чоловіки одночасно подивились на неї.

— На жаль, — сказав мер.

— Уже двадцять років, — додав Філіп.

— І він весь цей час мене дратує.

— Взаємно.

Макс уже сміявся відкрито.

Аделіна сперлась йому на плече.

— Я обожнюю вашу компанію…

Філіп тим часом знову подивився на Артема.

— Але знаєш що?

— Що?..

— Правильно зробив.

Артем завмер.

— Якщо хтось образив дівчину — ти мав її захистити.

Марта тихо опустила очі, приховуючи усмішку.

А Філіп підійшов ближче до сина й тихо додав:

— Але радіо більше не захоплюй.

— Домовились.

— Бо наступного разу я сам прийду в школу з мікрофоном.

Тепер уже засміялись абсолютно всі.

Розмова дорослих уже стала набагато спокійнішою. Ден із Максом стояли збоку й тихо обговорювали, як Артем «офіційно пережив знайомство з батьками».

— Я думав, його зараз закопають, — шепнув Ден.

— Я теж.

— А вийшло ще гірше.

— Чого?

— Їм Артем сподобався.

Макс заржав. Саме в цей момент біля школи різко загальмувала ще одна машина. Усі автоматично повернули голови. Двері відчинилися, і звідти буквально вилетів хлопчик років десяти — з темним волоссям, у великому худі та кросівках, які були йому явно завеликі.

— ТАТКУУУ!

Філіп одразу обернувся:

— Даніелю?!

Хлопчик підбіг до нього й ледь не врізався в ноги.

— Татку! Мама народила сестричку!

На секунду всі завмерли.

— ЩОООО?! — першим вигукнув Ден.

Філіп шоковано кліпнув:

— Зачекай… що значить — народила?!

— Те й значить! — хлопчик світився від щастя. — Мама сказала терміново тебе забрати, бо ти знову на роботі й слухавку не береш!

Марта прикрила рот рукою. Артем узагалі завис.

— У мене… сестра?..

— ТАК! — хлопчик повернувся до нього. — Артеме, ти тепер старший брат ще раз!

Усі навколо почали сміятися й вітати Філіпа. А той уперше за весь час виглядав справді розгубленим.

— Господи…

Тут хлопчик раптом помітив мера. Його очі одразу стали величезними:

— Оу! Дядя Вікторе!

Батько Марти засміявся:

— Привіт, Даніелю.

— Доброго дня!

— Я бачу, ти підріс.

— А можна до вас приїхати якось? — цілком серйозно запитав хлопчик. — У вас завжди смачна їжа, і Марта грає зі мною в приставку.

Марта засміялася крізь залишки сліз:

— Ти приходиш не до мене, а до нашого холодильника.

— Неправда.

— Правда.

Філіп нарешті оговтався й провів рукою по волоссю:

— Вибачте. Схоже, мене терміново викликають додому.

— І правильно, — сказав Віктор. — Інакше дружина тебе вб’є.

— Вона й так мене вб’є.

Даніель уже стояв біля Артема:

— Ну що, братику… тепер у нас маленька принцеса.

Артем повільно видихнув і раптом тихо усміхнувся — по-справжньому.

— Схоже на те.

Марта дивилася на нього в цей момент, і серце знову дивно стиснулося. Поруч із нею зараз стояв не просто «bad boy» школи, а хлопець, який щойно дізнався, що в нього народилася сестра. В його очах було стільки тепла, що Марта ледь не розтанула прямо посеред шкільного коридору.

У коридорі стояв шум, але тепер уже зовсім інший. Не напружений, а живий. Даніель крутився біля Артема, розповідаючи про сестричку, Ден тихо реготав із Максом, а Марта стояла поруч із батьком, усе ще трохи червона після сліз.

Філіп подивився спочатку на сина, потім на Марту й раптом усміхнувся:

— Сину.

Артем одразу насторожився:

— Що?..

Філіп повільно підійшов ближче й поклав руку йому на плече:

— Якщо мою майбутню невістку ще хтось образить…

У Марти округлилися очі.

— ТАТУ! — автоматично вирвалося в Артема.

Але Філіп уже дивився в бік Каріни. Його голос став холодним і спокійним:

— …то я сам викину їх на смітник.

У коридорі запала абсолютна тиша. Навіть Ден перестав сміятися. Каріна різко зблідла. Філіп повільно підійшов до неї — спокійно, без крику, але від цього ставало ще страшніше. Каріна нервово ковтнула:

— Я… я не хотіла…

Філіп нахилив голову набік, а потім раптом так само, як вона до Марти раніше, легко взяв її за пасмо волосся. Не боляче, але достатньо, щоб вона завмерла.

— Приємно? — тихо запитав він.

Каріна моментально опустила очі:

— Н-ні…

— От і їй було неприємно.

Він одразу відпустив її волосся. Уся школа стояла мовчки, бо зараз перед ними був не просто бізнесмен, а батько, який чітко показав: його сім’ю чіпати не можна. Віктор тихо фиркнув поруч:

— Філіпе, ти драматичний.

— Зате доходить швидко.

Макс уже ледь дихав від сміху:

— Боже… я хочу таку охорону.

Аделіна штовхнула його в бік:

— Тихо.

Каріна стояла червона, ледве стримуючи сльози:

— Вибачте…

І тут уперше заговорила Марта — спокійно і впевнено:

— Не мені треба доводити, що ти нормальна людина, а собі.

Каріна мовчала. Артем у цей момент дивився тільки на Марту, і в нього всередині щось дивно стискалося: навіть після всього, що сталося, вона не стала жорстокою. Філіп повернувся до сина:

— Артеме.

— Так?..

— Дивись мені, — він кивнув у бік Марти. — Не покидай її.

У коридорі знову стало тихо. Навіть Марта на мить перестала дихати. Філіп говорив уже серйозно:

— Якщо вже впустив дівчину у своє життя — будь поруч нормально. Без цих дурних ігор.

Віктор усміхнувся кутиком губ:

— Ого. Сам Філіп Граматон про кохання заговорив.

— Замовкни.

— Нє, мені подобається.

Філіп закотив очі й знову подивився на Артема:

— Як надумаєте разом жити — попередьте заздалегідь.

— ТАТУ! — вигукнув Артем.

— Бо ти навіть макарони нормально не звариш.

Уся компанія вибухнула сміхом. Навіть Марта вже сміялася крізь почервонілі щоки. А Артем дивився на неї й раптом зрозумів: вона стала для нього чимось набагато більшим, ніж просто дівчина, яка подобається.

Уся компанія ще сміялася після слів Філіпа про макарони. Артем просто закрив обличчя рукою:

— Я зараз піду звідси.

— Нє, стій, мені подобається, — заржав Ден.

Макс стояв поруч з Аделіною і досі сміявся, коли Філіп раптом подивився на нього:

— А ти, Орлов?

— А шо я?

Філіп примружився:

— Ти ж казав, що хочеш таку охорону?

Макс одразу відчув недобре. Віктор — тато Марти — раптом поклав руку йому на плече:

— Отож.

Макс повільно повернув голову:

— Ем…

Віктор усміхнувся занадто спокійно:

— У тебе вже є така охорона.

Він кивнув у бік Дениса — батька Аделіни, який саме підходив до них після розмови з директоркою:

— Аделінчин батько теж мій майбутній зять.

— ВІКТОР! — засміявся Денис.

А Макс мало не подавився повітрям:

— Зачекайте… шо?!

Аделіна, вже червона, ховалася в його плече:

— Тату…

Віктор фиркнув:

— А що? Я давно все зрозумів.

Філіп почав сміятися:

— Усе, Орлов. Тепер тебе контролюватимуть на державному рівні.

— Я в пастці, — драматично промовив Макс.

— Пізно, — задоволено відповів Денис. — Ти вже нашу дочку цілував.

Ден упав на лавку від сміху:

— Я ОБОЖНЮЮ ВАС!

Тут Ден згадав про свій статус і додав:

— Чекайте, то виходить, я теж під прицілом? Мій тато — прокурор, але це не має значення, бо в нас там брат Арсен — прокурор, а тато Микола — мільйонер.

Денис засміявся і ляснув його по плечу:

— Точно! Як я міг забути, Дене? Ти ж мій хрещеник, а твій батько — мій кум! Сім’я — це святе, тож ти теж під нашою охороною.

Ден лише розвів руками:

— Оце так поворот. Тепер ми всі тут як одна велика родина!

Каріна тим часом стояла осторонь, мріючи просто зникнути. Віктор раптом глянув на неї серйозніше:

— І ще одне. Більше не підводь батьків такими вчинками. А то я теж дещо можу зробити.

Марта тихо видихнула — нарешті все закінчилося. Але спокій тривав рівно три секунди, бо Віктор раптом повернувся до доньки. Він подивився на неї, на Артема, і його обличчя різко змінилося:

— Нє… — пробурмотів він. — Нє-є-є.

— Тату?.. — насторожилася Марта.

Він театрально схопився за серце:

— Моя дитина виросла!

— Господи… — мама Марти почала сміятися.

Віктор ледь не плакав:

— Марто, не смій рано виходити заміж!

— ТАТУ!

— Ти ще маленька!

— МЕНІ СІМНАДЦЯТЬ!

— ДЛЯ МЕНЕ — ТРИ!

Уся школа вже сміялася відкрито. Навіть директорка ледь стримувала усмішку. Мама Марти підійшла до чоловіка:

— Ну ти чого? Вона ж не завтра заміж іде.

— Звідки я знаю?!

— ВІКТОР!

Він подивився на Артема з максимально серйозним виглядом:

— І навіть не думай.

— Я… — Артем взагалі не знав, що казати. — Я нічого…

— От і добре.

Філіп уже відвернувся, щоб не сміятися вголос. А Марта стояла червона, закриваючи обличчя руками. І крізь увесь цей хаос, сміх і крики вона раптом зрозуміла одну просту річ: вперше за довгий час вона почувалася абсолютно щасливою.

Натовп потроху почав розходитися, але наші герої ще стояли в коридорі, намагаючись перетравити все, що щойно сталося.

Артем подивився на Марту, потім на Аделіну, і в нього в голові нарешті склалися всі пазли.

— Марто… — тихо сказав він. — Чому ти не казала, що ви з Аделіною двоюрідні сестри?

Марта лише знизала плечима, усміхаючись. Артем перевів погляд на Дена:

— А ти, Дене? Чому мовчав, що Денис — твій хрещений батько?

Ден розгублено почухав потилицю:

— Та я й сам тільки сьогодні про це дізнався, коли вони почали перегукуватися!

Але в цей момент радісний гомін стих. Аліса, яка до цього сміялася разом з усіма, раптом відійшла трохи вбік. Її обличчя зблідло.

— Може, хтось ще проює, хто мої батьки? — тихо, майже пошепки промовила вона. — Правда, ви всі такі щасливі… А мені… мені плакати хочеться. Я сирота.

У коридорі стало моторошно тихо. Веселощі миттєво зникли.

Ден, не роздумуючи ні секунди, зробив крок до неї. Він підійшов зовсім близько, зазирнув їй в очі й твердо сказав:

— Кохана, ну ти що… Ти не сама. Я з тобою. Я твоя сім’я.

Він обережно торкнувся її обличчя і, не зважаючи на натовп навколо, поцілував її в губи — ніжно, але впевнено.

— Заспокойся, ти тут, — прошепотів він, відстороняючись.

Він підвів її до лавки, посадив собі на коліна й міцно обійняв. Денис, батько Аделіни, підійшов до них і поклав руку Алісі на плече:

— Алісо, подивися на мене. Ти не сама, повір.

Він зробив паузу, глянув на хлопців, на Марту, і додав:

— Ну що, тримайся. Ти будеш поруч з усіма нами, ти частина нашої сім’ї, і ми тебе нікому не дамо в образу.

Аліса притулилася до плеча Дена, і вперше за довгий час у її очах замість сліз з’явилася ледь помітна, щира усмішка. Велика компанія, яка ще хвилину тому була просто друзями, тепер стала чимось набагато більшим — вони стали однією справжньою родиною.