Раді Вас бачити!

«Чоловіки — як вино: спочатку вони п'янять, а потім просто викликають страшний головний біль і бажання ніколи більше не прокидатися».

Вечір наближався швидко. Вже опів на дев’яту я стояла перед дзеркалом, перевіряючи останні штрихи. Чорна сукня щільно обіймала тіло, відчуття шовку й легкого тиску тканини віддавало холодком у животі. Волосся вклала, як радив Денні, і при кожному русі воно злегка колихалося.

Щось стискалося всередині. Страх перед початком «нового життя» був сильнішим. Після того, як поїхала від колишнього, у мене не було сексу — якщо не рахувати інтимних вечорів із вібратором. Починати все з початку було, м’яко кажучи, страшнувато. Пальці ледь слухалися, коли застібала ремінці на туфлях. 

Саме тоді відчинилися двері. З’явився Денні. У тому самому одязі, що й зранку. Очевидно, додому він не заходив, і ця деталь відразу підкреслила правильність мого рішення погодитися на побачення. Вчора він обіймав мене у ліжку, а сьогодні вранці побіг до білявки і так спокійно реагує, ніби нічого не сталося.

— Чергове побачення? — його голос тихий, але віддавав легкою іронією, поки він роззувається.

— Так… — я пригладила сукню руками, не відводячи очей від його рухів. — Лео запросив мене до себе.

— Це добре.

— Добре?

— Ну так. Нормальний чоловік. З цілком адекватними думками. Лео хороший варіант для тебе. Тобі варто дати йому шанс.

Він повільно пройшов повз, відкрив морозильну камеру і дістав заморожену картоплю фрі. Рухи були спокійні, впевнені, ніби він завжди контролює ситуацію.

— Що ж. Дякую за пораду. — Яку я не просил . Та я ж йому такого не скажу. — Сказав, що приготує вечерю… 

Мої слова застрягли у горлі, коли я бачила його холодний спокій. Ну давай! Хоч якось відреагуй.

— Та невже? — тихо спитав він, висипаючи картоплю в тарілку. Кілька шматочків пролетіли повз край. Він вилаявся крізь зуби й лише тоді прибрав їх зі стільниці. 

— Угу… — я трохи посміхнулася. Може не все втрачено? — Мені завжди подобались чоловіки на кухні… Особливо коли вони готують щось складніше за заморожену картоплю. Виглядає дуже сексуально.

Він тихо буркнув у відповідь:

— Можливо... — відповів після паузи 

Я сперлась на спинку дивана, спостерігаючи. Його плечі рухались спокійно і від цього ще більше дратувало. Чому він не показує бодай крихти того, що йому не байдуже?

— Ну, гарної тобі вечері, — сказала я, вдягаючи сережку у вухо й перевіряючи зачіску в дзеркалі біля входу. — Сподіваюся, Лео справді вміє готувати, бо я вже морально налаштована на вишуканий стейк з яловичини чи лосося з шефовським соусом.

— А якщо вийде напівсире? — він нарешті підняв на мене втомлені очі. — Не всі чоловіки на кухні виглядають так добре, як ти собі уявляєш.

Його слова змусили мене ковтнути повітря. Знову дурні коментарі. Йому не може бути байдуже.

— Нічого, — я підійшла ближче, нахилилась, щоб узяти сумочку зі столика біля нього. Наші плечі ледь торкнулися. — Я допоможу йому довести все до готовності.

Він ковзнув по мені поглядом, затримавшись довше і втупився в очі.

— Цікаво… — його голос став нижчим і від цього по моїй шкірі пробігли мурашки. — Хто перший впорається: ти з їжею… чи він з тобою?

— Принаймні він не змушує мене гадати, що між нами відбувається. Там все цілком очевидно.

На мить світ навколо ніби стих. 

— Не хвилюйся. Якщо вечеря буде жахливою, я просто поїду додому.

— А якщо хорошою?

— Тоді залишуся до ранку.

А він знову опустив погляд у тарілку, наче нічого й не казав. Я ж стояла, стискаючи сумочку так сильно, що пальці побіліли.

Страх відступив перед холодним розрахунком. Вдихнула глибше і, намагаючись не зронити ні сльозинки, рушила до дверей. Кожен крок по коридору відлунював розчаруванням. Простягнула руку до плаща.

— Еммо...

Я обернулася.

Він дивився на мене так довго, що я вже перестала дихати. На одну коротку мить мені здалося, що зараз усе зміниться. Що він нарешті перестане ховатися за жартами й скаже те, що ми обоє вперто замовчуємо. 

Його губи ледь ворухнулися, ніби він збирався сказати щось зовсім інше.

— Гарного вечора, — нарешті промовив він. — І не забудь ключі. 

— Чому? В тебе ж вихідний.

— Я сьогодні теж навряд чи ночуватиму вдома.

У грудях щось обірвалося.

 Я розчаровано видихнула, натягнула посмішку, підхопила ключі і змусила їх дзенькнути в долоні.

— Все при мені, — буркнула я, не дивлячись на нього.

І, не чекаючи відповіді, пішла до дверей.

За спиною клацнув замок. Коридор пахнув холодним бетоном і чужими парфумами. Різкий контраст після теплої кухні, де щойно залишився Денні. У горлі ще відлунювали його слова: «не забудь ключі». Банальність, звичайна дрібниця. Але чомусь саме вона боліла більше за все.

Сходами я спускалась повільно, туфлі тихо відбивали кроки. У кишені сумочки дзенькали ключі, нагадуючи, що він про них згадав. Бовдур!

Я зціпила зуби, підняла голову й крокувала швидше. Попереду мене чекав Лео — усміхнений, уважний, без тіні насмішки чи недомовок. Можливо, саме те, що мені потрібно.