Раді Вас бачити!

«Іноді достатньо одного вечора, щоб зрозуміти, чого тобі бракувало все життя.» 

Вихідні з пікніком настали надто швидко. Я одночасно чекала цього немов контрольної роботи з математики. Перше знайомство з рідними Денні — звучить страшніше, ніж будь-який фільм жахів, який я бачила за останні п’ять років. Хоч він і запевнив, що батьків не буде, я все одно нервувала так, що ледве могла всидіти на місці. 

Ми їхали до Слоу — трохи сонного містечка, де всі, здається, знають одне одного, включно з котами на лавках. Місто виявилося затишнішим, ніж я очікувала: квітучі дерева вздовж доріг, старі будинки з кольоровими ставнями, запах свіжого хліба з місцевих пекарень. 

Ми сіли в сірий Форт Фокус — так, виявилось, що Денні має авто, і я не могла приховати здивування. Я дуже «уважна», між іншим.

 «О, так, просто візьми мене на власному шкіряному коні», — думала я, намагаючись не звертати уваги на шалений пульс. Дорога зайняла трохи менше двох годин, і Денні, помітивши, що я нервую, періодично тримав мене за руку.

Коли ми під’їхали, я зрозуміла, що уявляла все набагато гірше. Двоповерховий будинок, висока дерев’яна огорожа, акуратний газон, жодного натовпу родичів із питаннями про наше особисте життя.

Як тільки ми переступили поріг, на нас миттєво вискочив той самий пес, що я бачила раніше з Леслі. Після швидкого загуглення стало ясно: це французький бульдог, і його звати Роксі. Дівчинка.

Вона підстрибнула до Денні майже на руки. Здається наші стосунки можуть стати ще складнішими: мені тепер доведеться конкурувати з цим пухнастим маленьким диктатором за увагу мого хлопця.

Я лише посміхалася, вже прикидаючи, як переманити її на свій бік. 

Почувши гавкіт, до нас вийшла Леслі. Одягнена просто — у джинсовий комбінезон, але навіть у ньому вона виглядала бездоганно. Вискочила і обійняла Денні.

— Ну нарешті! — промовила вона. — Я вже думала, ви передумали.

Поки вони обіймались, я стояла поруч, перебираючи пальцями й намагалася не виглядати так, ніби зараз втечу назад у машину.

— Еммо, — Леслі посміхнулася і обійняла мене за шию. — Пробач за минулий раз. Мусила представитися, просто перенервувала.

— Та нічого, — відповіла я, поплескавши її по спині.

— Минулий раз? — здивовано підняв брову Денні.

— Та не зважай, — відмахнулася Леслі. — Це наші дівочі секретики. Ходімо.

Вона взяла мене за руку і потягла всередину. Денні ж залишився позаду, переводячи погляд з однієї на іншу, ніби не розумів, що тут відбувається. 

Леслі провела нас до зали. Милий заміський інтер’єр: великі вікна виходили на заднє подвір’я, а через відкриті двері тягнувся аромат смаженого м’яса.

— Ходи допоможи Раяну з готуванням, а ми тут потеревенимо, — кинула Леслі Денні.

Я махнула йому рукою: «Не лишай мене тут одну!» Та він лише посміхнувся і цьомнув мене в скроню.

— Я недалеко, — буркнув він і попрямував на двір, залишивши мене наодинці з Леслі.

— Ну, розказуй! — Леслі явно чекала подробиць, і я ледь не розсміялася. — Як ти змирилась з його… роботою? 

— Е-е… не знаю. Просто він мені подобається, — піджала плечі, намагаючись виглядати непримітно.

— Ти для мене героїня. Чесно кажучи, якби мій Раян світив трусами перед жінками, я б просто вмерла і потягнула його за собою, — сказала Леслі, і я ледве не зареготала, уявляючи цю сцену.

— Я просто довіряю Денні. А він мені, — відповіла я, і цього разу навіть не стала нічого додумувати.

— Це правильно, — підсумувала Леслі, а потім запала тиша.

— Гарний будинок, — почала я, все ще оглядаючись.

— Так, дякую. Ми купили його минулого року. Раян був проти, бо все життя звик жити в шумному місті, а я сказала, що в мурашнику я не буду виховувати дітей, — вона засміялась, а я відчула легку заздрість. Будинок явно не з дешевих і, на відміну від мого житла, знаходився далеко від галасливих і небезпечних районів.

Я звернула увагу на фото в рамці на каміні. Там був дорослий чоловік років п’ятдесяти, поряд жінка — очевидно, його однолітка — і вони обіймали Леслі.

— Це ваші батьки на фото? — спитала я невпевнено.

Вона підійшла, взяла рамку і на мить затримала на ній погляд.

— Так.

Подивилася на мене, ніби вже знала, що я хочу спитати. 

— Та Денні ти тут не знайдеш… — і поклала фото назад.

— Чому? Наскільки я зрозуміла, з батьком у нього стосунки не склалися… — я згадала, як він розповідав про те, що його били ключкою для гольфу.

— Це м’яко кажучи… Вони не спілкуються взагалі.

— Це сумно, — прошепотіла я. Я одразу згадала власну родину. У нас із батьками теж усе було далеко від нормального. 

— Наш батько… — вона ніби обдумувала кожне слово. — Складна людина. Ми з мамою навчились співіснувати з ним, а от Денні…

— Вибач за відверте питання, — я стишила голос. — Він його бив?

Леслі сумно відвела погляд.

— Він би не хотів, щоб я про це патякала.

— Я йому не скажу.

Вона махнула рукою, щоб я підійшла ближче й сіла поруч на дивані.

— Батько старої закалки. Любить порядок. Правила. Іноді надто серйозно до цього ставиться. А Денні… він був бешкетником. Ну, як і всі хлопці в його віці. За що і отримував на горіхи.

Вона підняла на мене погляд.

— Ти не подумай, я батька не захищаю. Але скажу чесно: мій брат не янгол. Насправді вони варті одне одного. І взагалі мене бісить, що я постійно опиняюся між двох вогнів. Бо всі мої дні народження доводиться святкувати двічі — разом їм в одній кімнаті бути не можна.

Ми вийшли на двір, і я одразу помітила, що Слоу зовсім не таке, яким я його собі уявляла з дороги. Через огорожу виднілись маленькі алеї, акуратні клумби та старі дерева. Десь за парканами час від часу з’являлися місцеві мешканці, але я вже не звертала на них уваги.

Леслі підвела мене до невеликого столика під яблунею, де вже стояв чоловік. Високий, трохи засмаглий, усміхнений… і помітно нервував, коли його очі зустрілися з моїми.

— Раяне, а ось і наша гостя! — вигукнула Леслі, і я, трохи похитнувшись, простягнула руку.

— Емма, — сказала я, а він ввічливо потис мою руку.

— Раян, — представився він.

— Дуже приємно, — відповів він із легкою усмішкою.

Денні, що стояв поруч, обійняв мене за талію, притягнувши до себе.

— Ми тут трохи захопились, — кинув Раян, вказуючи на злегка підгорілий шматок м’яса.

Леслі склала руки на стегнах:

— Ні на секунду не можна залишати їх самих!

Я лише посміхалася, спостерігаючи, як вони грайливо сваряться. Денні обійняв мене ззаду і тихо прошепотів у вухо:

— Ягідко…

Я сперлася потилицею на його груди.

— Дякую, що ти тут зі мною, — тихо сказав він, і він знову поцілував мене в скроню.

Від його слів я розгубилася. Не розуміла, чому він ставиться до мене з такою ніжністю. Очі запекли від сліз, але я не могла розридатися просто тут. Лише стояла в його обіймах, намагаючись не видати, наскільки мене це зачепило.

Решту дня ми провели у дворі. Їли м’ясо, балакали про їхні дитячі спогади, акуратно оминаючи згадки про батька. Потім пограли у фрісбі з Роксі — пекельним створінням, яке, визнаю, мені страшенно сподобалося. Спочатку вона гарчала на мене, а вже до кінця дня лизала мій ніс. Схоже, я пройшла перевірку. 

Коли сонце почало заходити, ми розсідалися на садових меблях, вкритих пледами. Було тепло, хтось сміявся, з двору тягнуло запахом трави й смаженого м’яса. Тут, серед них, я відчула те, чого ніколи не мала — відчуття родини... 

Раян підвівся, відкрив пляшку вина, поставив три келихи і обережно налив.

— Хочу підняти келих за нашу маленьку родину, — сказав він, — і сподіваюся, що це не останній вечір у такій компанії. Хіба що наступного разу нас стане трохи більше.

Я спочатку не зрозуміла, але потім помітила, як Денні підозріло дивиться на сестру.

— Леслі? — спитав він, трохи насупившись.

Вона закусила губи, присоромлено відвернула погляд, і я раптом зрозуміла: нас четверо, а келихів лише три. 

— Не може бути! — засміявся Денні, але Леслі лише радісно закивала, підтверджуючи мої здогади.

Денні поставив свій келих і миттєво підійшов до Леслі. Вона намагалася не розплакатися, але усмішка тремтіла на її губах.

— У мене буде племінник, — прошепотів Денні, обіймаючи її.

Леслі притулилася до нього, витираючи очі.

— А може й племінниця… — промовила вона, голос тремтів.

Денні підняв її на руки.

— Ей, ей, спокійно, розчавиш! — засміялася вона.

— Це так… — він намагався підібрати слова. — Ти тепер станеш… більшою.

— Дурко! — вигукнула вона і легко вдарила його в груди.

— Моя маленька сестричка стане мамою. Це неймовірно.

— Неймовірно, що зі мною це станеться раніше тебе.

— Земля не втримає ще одного такого, як я, — усміхнувся Денні, підколюючи її.

Я стояла осторонь, прикривши руками рот, бо не могла стримати сміх і здивування одночасно. І саме в цю мить, дивлячись на їхні обійми, я на секунду уявила себе на місці Леслі.

Денні з дитиною на руках. Моєю дитиною.

Від цієї думки я завмерла.

Вона була такою простою, що від цього стало ще страшніше. Я уявила, як він сміється, нахиляється до мене, кладе руку на мій живіт, а потім називає мене мамою своєї дитини.

І одразу ж згадала маму. Клініку. Гроші. Лео.

На кілька секунд я справді дозволила собі це уявити. А потім згадала, чому це неможливо. 

Я опустила погляд, стиснувши пальці в долонях, щоб ніхто не помітив, як вони тремтять. Хотілося заплющити очі й залишитися в тій уявній картині ще хоча б на кілька секунд. Але я лише усміхнулася Леслі. Про те, що щойно уявила, я не могла сказати нікому.