Раді Вас бачити!

У отаємна кімната.

І щоденник, який виявився зовсім не звичайним щоденником.

Еліара сиділа за столом у кімнаті, розглядаючи старовинну обкладинку. Рейна влаштувалася поруч, підібгавши ноги, і вже вкотре намагалася зазирнути між сторінками.

— А якщо його потрясти? — запропонувала вона.

— Ні.

— А якщо постукати?

— Теж ні.

— А якщо попросити ввічливо?

Еліара відірвала погляд від щоденника.

— Ти хочеш попросити книгу відкрити портал?

— А раптом вона вихована?

Еліара не стримала усмішки.

— Рейно, це стародавній магічний артефакт.

— То й що? Стародавні теж можуть бути вихованими.

На це Еліара не знайшла відповіді.

Вона саме збиралася повернути щоденник на стіл, коли між його сторінками промайнув золотистий вогник.

Обидві завмерли.

Світло розлилося тонкою смужкою, закрутилося над обкладинкою і розсипалося крихітними іскрами.

Рейна схопила Еліару за рукав.

— Він нас почув!

— Не думаю, що…

Дзвіночок над дверима книгарні дзенькнув.

Еліара повільно повернула голову.

Вони ще не встигли розібратися з першою таємницею, а до них уже завітав хтось новий.

— Я подивлюся! — радісно оголосила Рейна й першою помчала до виходу.

— Тільки нічого не чіпай!

— Я ще нічого не чіпаю!

— Ось саме це мене й турбує…

Еліара пішла за нею.

За стійкою книгарні стояла незнайомка.

вигляд їй було приблизно дев'ятнадцять років. Світле волосся спадало м'якими хвилями до пояса, а в ньому губилися крихітні квіточки, немов вона щойно повернулася з весняної галявини. Її сукня переливалася ніжно-рожевими й зеленими відтінками, а за спиною тремтіли прозорі крильця, схожі на пелюстки.

У руках дівчина стискала маленьку плетену торбинку.

Побачивши Еліару, вона широко всміхнулася.

— Ой, привіт!

Еліара моргнула.

Не «Добрий день».

Не «Перепрошую, чи можна запитати?».

Просто «Ой, привіт!».

— Вітаю, — відповіла вона, усміхнувшись у відповідь. — Чим можу допомогти?

— Я шукаю заклинання!

Фея вимовила це так радісно, наче шукала не магічну формулу, а давно загублену подругу.

— Для чого саме? — запитала Еліара.

— Для мого саду! Розумієш, там сталася невеличка проблема.

Рейна визирнула з-за стійки.

— Яка?

Фея повернулася до неї.

— Троянди почали співати.

Настала тиша.

— Співати? — перепитала Рейна.

— Так! Спочатку це було навіть мило. Я прокидалася вранці, а вони співали мені пісні. Але потім почали співати вночі. Усі одночасно. І що найгірше — вони не знають жодної пісні до кінця!

Фея зітхнула, притиснувши торбинку до грудей.

— Учора одна з них співала про бджолу, яка загубила капелюха. Три години поспіль.

Рейна повільно повернулася до Еліари.

— Я хочу такий сад.

— Ні, не хочеш, — спокійно відповіла та.

— Хочу.

— Ти не зможеш спати.

— Зате в мене буде бджола з капелюхом!

Фея засміялася.

Її сміх був дзвінким і легким, ніби маленькі дзвіночки заховалися між пелюстками.

— Ой, ти мені вже подобаєшся! — сказала вона Рейні. — Я люблю людей, які не вважають магічні рослини проблемою.

— Я теж! — радісно відповіла Рейна.

— Рейно, — попереджувально промовила Еліара.

— Що? Ми вже подруги!

Еліара лише похитала головою.

Здається, знайомство відбувалося набагато швидше, ніж вона очікувала.

— До речі, мене звати Лілея, — представилася фея. — Я фея квітів. А вас?

— Еліара. Це Рейна.

— Дуже приємно! — Лілея радісно плеснула в долоні. — Ой, а яка у вас чудова книгарня!

Вона нарешті озирнулася довкола.

Високі полиці тягнулися майже до стелі. На них стояли книги в шкіряних палітурках, томи з металевими застібками та тоненькі збірки, чиї сторінки ледь помітно світилися. Біля вікна стояло крісло з м'яким пледом, а на столику поруч чекали чашки й невеличка ваза зі свіжими квітами.

За вікном повільно падав вечірній дощ.

Лілея притиснула долоні до щік.

— Ох, яка краса! Тут так затишно!

Вона зробила кілька кроків до найближчої полиці, але вчасно зупинилася.

— Перепрошую! Можна подивитися?

— Звичайно, — відповіла Еліара. — Тільки обережно. Деякі книги мають власний характер.

Лілея захоплено роззявила рот.

— Вони ще й розмовляють?!

— Деякі.

— А можна з ними познайомитися?

Рейна схопила її за руку.

— Ходімо! Я покажу тобі найцікавіші!

— Рейно, не чіпай…

Та дівчат уже й слід прохолов.

Еліара зітхнула, дивлячись їм услід.

— Мабуть, треба було відразу запитати, чи вміє Лілея вгамовувати не тільки троянди, а й Рейну.

Вона почула веселий сміх із сусідньої зали.

Що ж.

Принаймні в книгарні було не нудно.

За кілька хвилин Лілея повернулася до стійки з трьома книгами в руках і десятком запитань на обличчі.

— Еліаро, а це правда, що тут є книги з інших світів?

— Правда.

— А вони всі різні?

— Здебільшого.

— А можна знайти книгу про квіти, які ростуть на місяці? Або про дерева, що вміють ходити? Або про…

Вона раптом замовкла.

Її погляд зупинився на маленькому столику біля вікна.

Там стояв чайник, а поряд — тарілка з домашнім ванільним тортиком.

— Ой, — тихо сказала Лілея.

Еліара простежила за її поглядом.

— Хочеш чаю?

— Я не хочу заважати…

— Ти нам не заважаєш.

— Але я прийшла лише по заклинання!

— І знайдеш його. А поки ми можемо випити чаю.

Лілея вагалася ще кілька секунд.

Потім її крильця радісно затремтіли.

— А тортик теж можна?

Рейна, яка саме визирала з-за полиці, обурено вигукнула:

— Звісно, можна! У нас тут не можна відмовлятися від тортика!

— Рейно, це не правило книгарні, — зауважила Еліара.

— Тоді пропоную його запровадити!

Лілея засміялася так щиро, що Еліара зрештою теж не втрималася.

За кілька хвилин вони вже сиділи за столиком.

Еліара розливала чай, Рейна старанно ділила тортик на шматочки, а Лілея розповідала про свій сад.

Виявилося, що там росли троянди, які співали, соняшники, які поверталися за сонцем навіть уночі, і маленьке яблуневе дерево, яке щороку давало рівно одне яблуко.

— Чому одне? — здивувалася Рейна.

— Бо воно дуже сором'язливе, — серйозно відповіла Лілея. — Якщо хтось дивиться, воно ховає гілки.

Рейна задумливо відкусила тортик.

— Я думаю, ми з ним порозумілися б.

— А я думаю, що вам обом треба навчитися терпінню, — усміхнулася Еліара.

Лілея розсміялася.

Вона легко переходила від однієї теми до іншої, цікавилася всім на світі й щиро раділа кожній новій подробиці. Вона не соромилася ставити запитання, не боялася здатися смішною й охоче розповідала про себе.

Здавалося, для неї кожен незнайомець був другом, із яким вона просто ще не встигла познайомитися.

І Еліара раптом зрозуміла, що їй подобається така відкритість.

У її житті було чимало тиші. Іноді вона навіть забувала, наскільки приємним може бути звичайний вечір у компанії когось нового.

— Знаєш, — промовила Лілея, обережно поставивши чашку на блюдце, — я рада, що знайшла це місце.

— Через заклинання? — запитала Еліара.

— І через нього теж. Але не тільки.

Фея усміхнулася, поглянувши на книжкові полиці.

— У вас таке відчуття, ніби тут кожен може знайти щось своє. Навіть якщо сам не знає, що саме шукає.

Еліара на мить завмерла.

Ці слова чомусь торкнулися чогось дуже теплого всередині.

— Мабуть, у цьому й полягає сенс книгарні, — тихо відповіла вона.

Рейна поклала перед Лілеєю останній шматочок тортика.

— А ще тут є я!

— Це безперечно! — засміялася Лілея.

Коли чай було допито, а від тортика залишилися лише крихти, Еліара нарешті підвелася.

— Гаразд. Повернімося до твого саду.

Вона провела Лілею до відділу магічної ботаніки. Рейна, звісно, пішла з ними, бо пропустити пошуки заклинання для співочих троянд було б справжнім злочином.

Еліара провела пальцями по корінцях книг, аж поки не зупинилася біля товстого тому в зеленій палітурці.

— Ось. «Магія квітів: від першого паростка до місячного цвітіння».

Лілея обережно взяла книгу.

Її очі засяяли.

— Це вона!

Вона відкрила палітурку й майже відразу знайшла потрібну сторінку.

— Заклинання тиші для надмірно музичних рослин! — прочитала фея. — Ой, як чудово!

— Тільки не забудь прочитати примітки внизу, — попередила Еліара. — Тут написано, що заклинання не вимикає магію повністю, а лише допомагає рослинам контролювати її.

— Звісно! Я все зроблю правильно.

Лілея притиснула книгу до грудей, а потім раптом знову усміхнулася.

— А можна я ще прийду?

Еліара здивовано глянула на неї.

— Звичайно. Ти ж тепер знаєш дорогу.

— Чудово! Наступного разу я принесу вам квіти зі свого саду. І яблуко! Якщо дерево не сховає його від мене.

— А я покажу тобі книжки, які ще не встигла прочитати, — одразу запропонувала Рейна.

— Домовилися!

Вони потиснули одна одній руки з такою серйозністю, ніби щойно уклали найважливіший договір у магічному світі.

Еліара проводжала Лілею до дверей.

Фея зупинилася на порозі й обернулася.

— Дякую вам за книгу. І за чай. І за тортик. І за знайомство!

— Приходь ще, — усміхнулася Еліара.

— Обов'язково!

Дзвіночок над дверима дзенькнув, коли Лілея вийшла на вулицю.

Книгарня знову поринула в тишу.

Принаймні на кілька секунд.

— Еліаро? — озвалася Рейна.

— Що?

— А ми можемо посадити співочі троянди?

— Ні.

— А якщо одну?

— Ні.

— А якщо Лілея подарує нам насіння?

Еліара подивилася на неї.

Рейна невинно всміхнулася.

— Я просто питаю!

Еліара розсміялася й обійняла маленьку помічницю за плечі.

— Ходімо. Нам ще потрібно розібратися зі щоденником.

Вони повернулися до потаємної кімнати, навіть не підозрюючи, що перша гостя була лише початком.

Десь далеко, у світі, якого вони ще не знали, старовинна книга сама собою розгорнулася на потрібній сторінці.

А на її полях проступили золоті літери:

«Місячне чорнило. Замовлення прийнято».

Історія тільки починалася. 🌙