Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку в «Місячному чорнилі» пахло корицею, свіжою випічкою та книжковим пилом.
Еліара розставляла на полицях нові надходження, а Рейна сиділа на драбинці й намагалася дотягнутися до верхнього ряду.
— Ще трохи лівіше, — підказала Еліара.
— Я й так лівіше!
— Тоді правіше.
— Еліаро!
— Що?
— Ти смієшся з мене?
— Нізащо.
Рейна озирнулася.
Еліара усміхалася.
— Зрадниця, — пробурмотіла маленька помічниця, повертаючись до книжок.
Саме в цю мить дзвіночок над дверима дзенькнув.
Рейна миттєво випросталася.
— Гість!
— Тільки не стрибай із драбини.
— Я не стрибаю!
Вона зіскочила.
Еліара заплющила очі.
Колись я таки заведу правила поведінки в книгарні.
Та коли вона повернулася до дверей, то й сама на мить завмерла.
На порозі стояла дівчина.
Довге чорне волосся спадало майже до стегон, а червоні очі уважно оглядали приміщення. На тлі світлих книжкових полиць її чорні джинси й проста біла футболка здавалися напрочуд звичайними.
Майже.
Бо два маленькі ікла, які виглядали з-під верхньої губи, не залишали сумнівів.
Вампірка.
Вона стояла нерухомо, тримаючи в руках чорну сумочку. Її постава випромінювала спокій і впевненість, а погляд був настільки серйозним, що Рейна навіть перестала крутитися на місці.
Дівчина повільно підняла підборіддя.
— Добрий день.
Голос звучав рівно. Трохи прохолодно. Майже аристократично.
А всередині її голови відбувалося зовсім інше.
Вона подивилася на мене.
Ой, вона усміхнулася!
Треба усміхнутися у відповідь. Але не надто широко. Ікла! Вона побачить ікла! Хоча вони й так їх бачить. Бачить. БОГИ, Я НЕ ВМІЮ РОЗМОВЛЯТИ!
— Вітаю, — привітно відповіла Еліара. — Ласкаво просимо до «Місячного чорнила». Чим можу допомогти?
Вампірка затримала погляд на полицях.
Її очі заблищали.
— Я шукаю книгу.
Чудово. Ти прийшла до книгарні по книгу. Яка несподіванка. Тепер скажи, яку саме!
— Яку саме? — лагідно запитала Еліара.
— Про людей.
Тиша.
Рейна нахилила голову.
— Про людей?
Вампірка завмерла.
Ні. Ні-ні-ні. Це прозвучало дивно. Звичайно, дивно! Вони ж люди! Вона ж людина!
— Тобто… — швидко додала дівчина. — Про людську культуру. Їхні звичаї, традиції, побут, літературу. Мені цікаво дізнаватися про інші народи.
Вона замовкла.
Чудово. Тепер ти звучиш як дослідниця, яка збирається написати трактат про способи приготування людської вечері.
— Це чудово! — щиро вигукнула Рейна.
Вампірка кліпнула.
— Справді?
— Авжеж! У нас багато таких книг!
Дівчина повільно видихнула.
Вони не вигнали мене.
Вони не закричали.
Вона сказала, що це чудово.
Їй раптом захотілося усміхнутися по-справжньому, але вона стрималася.
— Буду вдячна, якщо покажете.
— Звісно! — Еліара вийшла з-за стійки. — Ходімо зі мною.
Вампірка рушила за нею.
Вона йшла так граційно, ніби кожен її крок був частиною заздалегідь відрепетируваного виходу на королівський бал.
А тим часом подумки повторювала:
Не перечепитися. Не перечепитися. Не перечепитися.
На щастя, підлога залишилася цілою.
— Ось наш відділ історії людських цивілізацій, — пояснила Еліара. — А тут література, кулінарія, мистецтво, музика й повсякденне життя.
Червоні очі вампірки округлилися.
— Усе це… в одному місці?
— Так.
Дівчина обережно торкнулася корінця найближчої книги.
— Неймовірно.
У її голосі зникла холодна стриманість. На мить вона забула про те, як потрібно стояти, куди дивитися й що говорити.
Перед нею були книги.
Сотні книг.
Розповіді про людей, які жили, мріяли, створювали музику, готували їжу, закохувалися, сперечалися й залишали після себе історії.
Вона обожнювала це.
Люди здавалися їй дивовижними. Такі короткоживучі, такі вразливі — і водночас здатні створювати речі, які переживали цілі покоління.
Саме тому вона й прийшла сюди.
Не заради крові.
Не заради чужих таємниць.
Вона хотіла зрозуміти їхній світ.
— Можна запитати? — раптом озвалася Еліара.
Вампірка миттєво випросталася.
— Звісно.
— Ти давно цікавишся людською культурою?
— З дитинства.
— А що тобі подобається найбільше?
Дівчина відкрила рота.
І замовкла.
Що сказати? Усе! Мені подобається абсолютно все! Їхня музика! Їхні книги! Їхні маленькі кав'ярні! Те, як вони дарують квіти! І як святкують дні народження! І як вони придумали чай!
— Книги, — нарешті вимовила вона.
Рейна визирнула з-за сусідньої полиці.
— А які саме?
Вампірка розгубилася ще більше.
— Різні.
— Казки?
— Так.
— Пригоди?
— Так.
— Історії про кохання?
Червоні очі розширилися.
— Теж.
— А про драконів?
— Авжеж.
Рейна задоволено кивнула.
— Тоді ти точно наша людина!
Вампірка завмерла.
Наша людина.
Це було дивне словосполучення, особливо коли його адресували вампірці.
Але чомусь їй стало тепло.
— Я… рада це чути, — тихо відповіла вона.
Еліара помітила, як змінився її вираз обличчя. За величною поставою та впевненою аурою ховалася дівчина, яка щиро хотіла спілкуватися, але боялася зробити щось не так.
Тож Еліара вирішила не квапити її.
— До речі, ми саме збиралися пити чай. Приєднаєшся?
Вампірка застигла.
Чай?
Вони запросили мене на чай?
Мене?
— Якщо я не заважатиму.
— Звісно, ні, — відповіла Еліара.
— А тортик буде? — поцікавилася Рейна.
— Рейно!
— Що? Я просто уточнюю важливі деталі!
Вампірка ледь помітно всміхнулася.
— Я не відмовилася б від тортика.
О БОГИ. Я ЩОЙНО ПОГОДИЛАСЯ НА ТОРТИК. І ЗРОБИЛА ЦЕ ВГОЛОС.
За кілька хвилин вони вже сиділи біля вікна.
Еліара поставила перед гостею чашку ароматного чаю й тарілочку з маленьким шматочком шоколадного торта.
Вампірка дивилася на частування так, ніби їй вручили королівські коштовності.
— Я маю дещо сказати, — почала вона.
Рейна негайно відклала виделку.
— Слухаємо!
Дівчина зібралася з духом.
— Я вампірка.
Еліара глянула на її ікла.
Потім на червоні очі.
— Ми здогадалися.
— Так. Звичайно.
Чудово. Просто чудово. Тепер ти ще й повідомляєш очевидне.
Вампірка стиснула чашку в долонях.
— Я не п'ю людської крові. Використовую кровозамінник. Мені подобається людська культура, і я не хочу завдавати людям шкоди.
Вона підвела очі.
— Просто… я знаю, що деякі люди бояться вампірів. І я не хотіла, щоб ви подумали…
Вона не закінчила.
Еліара спокійно поставила чайник на стіл.
— Дякую, що розповіла нам.
Вампірка здивовано кліпнула.
— Ти не боїшся?
— Чому я маю боятися тебе лише через те, ким ти народилася?
Дівчина не знайшла відповіді.
Рейна тим часом підсунула до неї тарілочку з тортом.
— А ще ти любиш книги. Це набагато важливіше для нашої книгарні.
— Рейно, — м'яко зауважила Еліара.
— Що? Це правда!
Вампірка подивилася на них обох.
І вперше за весь час її впевнена маска дала тріщину.
Вона усміхнулася — трохи невпевнено, майже сором'язливо.
— Дякую.
Цього разу вона не стала подумки виправляти себе за сказане.
Вона просто дозволила собі відчути радість.
Коли чай було допито, а тарілочка спорожніла, Еліара допомогла гості вибрати кілька книг про людські традиції та літературу.
Вампірка обережно склала їх у сумочку.
— Мене звати… — вона раптом зупинилася. — Ой. Я ж навіть не представилася!
Рейна широко всміхнулася.
— Тоді саме час!
Дівчина зніяковіло поправила пасмо чорного волосся.
— Мене звати Морвен.
— Дуже приємно, Морвен, — сказала Еліара.
— А мені! — додала Рейна. — Приходь ще!
Морвен подивилася на них, а потім на двері.
Їй не хотілося йти.
Але тепер вона знала, що може повернутися.
— Я обов'язково прийду, — пообіцяла вона.
Дзвіночок над дверима тихо дзенькнув, коли вампірка вийшла на вулицю.
Вона пройшла кілька кроків, зупинилася й притиснула книги до грудей.
Вони запросили мене на чай.
Ми розмовляли.
Я навіть не сказала нічого жахливого!
Морвен усміхнулася сама до себе.
А потім поспішила додому, щоб почати читати.
Бо завтра вона неодмінно повернеться.
Можливо, по нову книгу.
Можливо, з новими запитаннями.
А можливо, просто тому, що в «Місячному чорнилі» на неї чекатимуть знайомі обличчя, теплий чай і місце, де не потрібно вдавати когось іншого.
У книгарні Еліара прибирала чашки, а Рейна вже складала список книг, які хотіла показати Морвен наступного разу.
— Еліаро?
— Так?
— Думаєш, вампірки люблять полуничний торт?
Еліара усміхнулася.
— Гадаю, наступного разу ми зможемо це з'ясувати.
І десь у потаємній кімнаті старий щоденник перегорнув сторінку.
На ній з'явився новий запис.
«Морвен. Книги про людей. Замовлення виконано».
А під ним проступили ще кілька слів:
«Наступний гість уже в дорозі».
🌙 Кінець розділу.
