Раді Вас бачити!

За кілька хвилин Святозара вбігла до своєї світлиці, щоки її палали, а подих був частий — видно, бігла від брами й не спинилась ніде. Обличчя світились тривожною радістю.

Вона хутко причинила двері та майже миттю припала до великої дубової скрині. З посмішкою, що розквітла на вустах, почала метушливо перебирати складене добро — сорочки, сукні, поясочки, — кидаючи їх у боки, мов шукала щось єдине, найдорожче. Її рухи були поспішні, руки тремтіли, а в очах палав блиск.

Сніжка лежала на ложі Святозари, склавши передні лапки одна на одну й схиливши на них голову. Її червоні очі сумовито стежили за панною.

Душа Віолонії рвалась. Вона так хотіла була відкрити Святозарі свою справжню суть, розповісти усе. Але Володимир зі своїми наполегливими підозрами затьмарив їй думки й розвіяв увесь настрій. До того ж щось коїлись зі Святозарою — було видно, що серце її зайняте іншим, і зараз їй не до переказів про дивовижне та міфічне.

— Та де ж вона? — нетерпляче мовила Святозара, схиляючись над скринею. — А ось… знайшла!

Дівчина обережно дістала зі скрині білосніжну сорочку й пригорнула її до грудей. Потому знову схилилась над скринею, перебираючи у ній речі, аж доки не витягла невеличкий полотняний згорток.

Сівши на край ложа, поруч зі Сніжкою, вона хутко почала розв’язувати зав’язки. У згортку зберігались шматочки давнього шитва — нитки вже зблякли від часу, полотно вицвіло, але кожна стежка дихала пам’яттю.

Святозара обережно розгорнула сорочку на ложі, розправляючи складки. Потому почала прикладати старовинні вишивки то до рукавів, то до ворота, то до подолу — прикидаючи, де буде їм найкраще лягти.

Сніжка мовчки спостерігала за всім, не зводячи погляду з обличчя панни, де світилась світла радість.

— Це моя весільна сорочка, — нарешті промовила Святозара, ледь усміхаючись до тваринки. — Я почала її вишивати ще малою дівчинкою.

Святозара провела долонями по рукавах сорочки, де червоні маки, мов живі, розцвіли серед білого полотна. Її очі засяяли теплим світлом — то була радість і спогад, і надія водночас.

— А це — старі взори, — мовила вона тихо, беручи до рук невеличкі полотняні клапті. — Ці шитва належали моїй прабабусі. У них — знаки нашої землі, рідної сторонки.

Вона обережно взяла інший ласкуток.

— А оце — візерунок нашого роду. Його маю обов’язково вишити. Без нього — не буде повноти… ні сорочки, ні оберегу, ні долі.

Дівчина знову схилилась над ласкутками, викладаючи їх на білому полотні весільної сорочки. То перекладала один до одного, то змінювала місце, то знову вагалась — шукаючи лад і красу, що припаде до серця. Довго не могла зважитись, роздумуючи, де якому взору бути. Та ось нарешті, після численних спроб, вона обрала, як саме має бути. Її груди полегшено зітхнули.

— Ось так — буде найкраще, — мовила вона з лагідною радістю. — До весілля лишився тільки місяць. А роботи — ще без ліку.

Вона ніжно провела рукою по хутру своєї звіринки, а та у відповідь заспокійливо засвистіла, притулившись до її долоні.

— Відколи ти з’явилась у моєму житті, все почало змінюватись на краще, — лагідна усмішка не сходила з обличчя Святозари. — Ти наче мій добрий оберіг, дарований долею.

Вона ще раз глянула на білосніжну сорочку, що лежала на тканій пелені та провела пальцями по гладкому полотну.

— Матуся щойно мовила: за нашим звичаєм, весільну сорочку наречена має вишивати власноруч. Це — шлях до власної долі. А вже з прикрасами мама допоможе.

Святозара замислилась, на мить замовкла, а тоді знову всміхнулась лагідно та світло.

— Ти спочинь, моя мила. А в мене ще роботи — не на одну ніч.

Вона ніжно погладила свою маленьку подругу та прижалась до неї. Потому Святозара хутко підвелась, взяла сорочку разом із вишитими ласкутками й підійшла до столу. Обережно відсунула літописи, що лежали розгорнутими та заходилась збирати нитки — червоні вовняні, лляні, що лежали в дерев’яній скрині.

Світло кількох свічок освітили її обличчя, коли вона, засукала рукави, схилившись над полотном, почала творити вишивку, тихо наспівуючи давню весільну пісню — ту, що ще її бабуся співала.

Святозара не зімкнула очей цілу ніч. Довго сиділа при світлі лоєвих свічок, перебираючи вишиті візерунки, силкуючись обрати той, що личитиме її весільній сорочці найліпше. Не раз вдягала сорочку на себе, підходила до полірованого металевого люстерка, схиленого на дерев’яну підставку та пильно розглядала, як сидить тканина на плечах, як лягає на стан. Приміряла пояски — то з червоним ткацтвом, то зі сріблястими нитками, — не могла надивуватись, який краще підкреслить вроду та святість нагоди.

Десь по півночі, коли тиша оповила двір, Святозара взялась до роботи — дрібним, пильним швом почала виводити візерунок на манжетах. Червоні маки та оберегові знаки вплітались в полотно, ніби саме небо благословляло її руку.

Сніжка сиділа мовчки, спершу спостерігаючи за нею в задумі, а згодом, зморена, схилилась та тихо задрімала.

Коли ж зоря вже почала підніматись за темним небосхилом, Святозарині очі важчали з кожною хвилиною. Вона зітхнула, обережно склала сорочку, перевдяглась у нічну, просту, з тонкого полотна. Притулившись до своєї вірної Сніжки, що вже чекала на подушці, дівчина тихо вляглась, обійнявши її. Сон прийшов швидко, а світлицю огорнула тиша передсвітанкового спокою.