Раді Вас бачити!

Першим Святозару знайшов Володимир. Побачивши тіло сестри, він на мить зомлів, а тоді впав на коліна, обіймаючи її заклякле тіло. 

Його плечі тремтіли, а з очей, не зважаючи на чоловічу гордість, текли сльози. Та не лише сестру він оплакував — біля неї спочивала ще одна мертва душа, близька його серцю — його кохана. Дві дороги його життя зійшлися в точці смерті. В одну мить він утратив і кровну рідню, і вогонь серця.

Володимир обережно нахилився до нерухомої постаті Сніжки, що притулилась до мертвої Святозари. Її довгі яскраво-червоні вушка були заплямовані кров’ю, а з вуст тонкою смужкою стікала та сама темна ріка. 

З тремтінням у руках він підняв її легке, мов пір’їна, тіло — надто легке для живої, надто тихе для тієї, що ще вчора сміялась поруч. Притис її до грудей, і тоді з його уст вирвався страшний зойк — не людський, а той, що народжується з глибини душі, коли вона розривається на шматки. 

Лемент його понісся луками, злетів у небо, змусив затремтіти дерева й завмерти вітер. У тій хвилі Володимир утратив обох — свою сестру Святозару, що була йому, мов світло в темряві, й дівчину, що палала в серці, мов полум’я в зимову ніч. Серце не витримувало такої втрати, а душа вже не знала, за ким плакати більше.

Невдовзі зібралися люди. Лише за кілька хвилин знайшли тіло Ярополка. Очі наповнились недовірливим жахом, коли побачили нерухому постать. 

Ніхто не міг осягнути тієї сили, що вирвала з його грудей серце, наче могутній меч неземної сили спустився з небес. Та лише Володимир, обтяжений болем утрати, знав зловісну правду: це були руки Віолонії. Він, що не раз перечитував повідь про Місячну мавку, знав її страшну силу й неземну волю, що не знала меж.

Та тривожив люд не лише сам злочин, а й відсутність тіла Хелени. Її зникнення породжувало здогади, шепоти й страх. Чи була вона свідком трагедії? Чи, може, сама стала злочинницею? А чи й її було вбито, а тіло потай вивезено ніччю, щоб ніхто й сліду не знайшов? Що сталося тієї ночі — не відав ніхто. 

Лише одне було відомо: Святозару скинули зі скелі. З якою силою, з якої волі — знала лише смерть. Та чому вона опинилася так далеко від фортеці, хто й коли доправив її туди — залишалося загадкоюі. Ліс мовчав. Лише вітер у травах співав про те, що знали зорі й нічна тінь.

***

Опустилася ніч — тиха й тривожна. У темряві, де світло смолоскипів тремтіло, мов згасаючі зорі, Володимир наблизився до варти при головних брамах — шукаючи нагоди мовити слово з Добромиром. Від початку лиха йому не випадало з ним поговорити як слід.

— Де ваш командир? — впитав він різко.

Один із вартових, юнак ще зовсім молодий, ступив крок уперед і спокійно відповів:

— Пан Добромир щойно піднявся на найвищу башту.

— І ви пустили його самого?! — гримнув Володимир, а обличчя його налилося кров’ю.

— Він сказав, що то лише обхід, — відповів вартовий, не збагнувши провини.

— Ви хоч мить думали своїми порожніми головами?! — вигукнув Володимир, кидаючись у бік вежі. — У нього ж щойно загинула наречена! І ви дозволили йому самотою зійти на ту висоту?! Ви ж не розумієте, що накоїли?! — його голос лунав, мов грім, крізь нічну тишу, поки він щодуху біг угору.

Добромир стояв на найвищій вежі фортеці, що здіймалася над усім краєм. Хоч літо ще тривало, вітер — пронизливий, мов подих зими — бив у лице. Над головою розкинулося зоряне небо — байдуже й безмовне.

Його чорне волосся тріпотіло на вітрі, а в серці тріпотіла тінь скорботи. Внизу співали нічні птахи, цвіркуни дзенькали в траві. Усе навколо здавалося дивно спокійним — мов світ не здогадувався про біль, що роздирав душу юнака.

Добромир звів очі до неба, мов шукаючи там останню відповідь. Потім ступив на вузький кам’яний виступ бастіону. Там, де зазвичай стояли вартові, він стояв сам — у безмовній розмові з вічністю. Серце билося тихо, затихаючи перед останнім кроком. Він заплющив очі… і вже збирався ступити вниз.

Та саме в цю мить на вежу вбіг Володимир. Не гаючи ані миті, він схопив Добромира за плащ і з усієї сили смикнув назад. Той звалився на кам’яну підлогу, вдарившись плечем. І тоді Володимир, сповнений люті й відчаю, вдарив його в обличчя, так що Добромир похитнувся.

— Ти з глузду з’їхав?! — вигукнув Володимир. — Це ж треба! Твої батько й мати були б у нестямі, побачивши тебе неживого!

Добромир мовчав. Руки залишалися без руху, а погляд був втуплений у порожнечу — туди, де, здавалося, виднілася постать його загиблої коханої.

— Чуєш мене?! — Володимир схилився ближче.

— Я… не можу без неї… не можу без неї жити… — прошепотів Добромир.

Тоді Володимир схопив його, змусивши глянути в очі:

— А що б сказала Святозара? Вона б похвалила тебе за це?! — мовив він гнівно, вдивляючись у залиті сльозами блакитні очі побратима.

І щойно Добромир почув ім’я коханої — мов клинок пронизав серце. З його грудей вирвався страшний, нелюдський крик болю. Він уперся долонями в підлогу, плечі здригнулися… і завмер. Тільки важке дихання рвалося назовні, мов з кожним подихом він боровся з хвилею скорботи.

— Брате… треба жити далі, — голос Володимира став тихішим, немов молитва. — Не чини гріха. Я вірю, вона б не хотіла, щоб ми скорилися темряві. Не мучай її на тому світі… Хай душа її спочине з миром.

Добромир мовчав. Його обличчя було кам'яним, плечі здригались у беззвучному плачі. 

Володимир простягнув йому руку, в якій виблискував срібний кулон. Коли Добромир побачив його сяйво, його очі розширилися, а серце завмерло.

— Я впевнений, що Святозара хотіла б, повернути його тобі, — тихо промовив Володимир. — Так, ти будеш відчувати її присутність поруч.

Добромир бережно прийняв прикрасу, ніби боючись її пошкодити та дбайливо притиснув до серця. Його очі закрились, серце калатало, а тремтяча рука нахилила голову. У душі розлилось спокійне щастя, змішане з болем втрати, а на губах з’явилася тихенька посмішка.