Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
У Святозари вичерпувались сили. Вона вже не бігла — лише вперто рухалася вперед, хитаючись, мов поранена лань. Голова паморочилась, серце билось глухо, мов передостанній дзвін.
Вона підійшла до стрімкої скелі, з якої відкривався вид на фортецю. Ось вона — її порятунок. Ще трохи… ще кілька кроків, і стежка зійде донизу, рівна й безпечна. Там — люди. Там — дім. Там — допомога. Там — матуся!
Та не судилося…
Нараз хтось шалено схопив її ззаду. Святозара відчула, як щось крижане і гостре врізається в ніжну шкіру на шиї.
— Яка ж то втіха, що ти поранена й не змогла втекти далеко, — прошепотіла знайомим, зміненим голосом Хелена, схилившись до її вуха.
Святозара спробувала вирватись, але лезо кинджала, що тремтіло в руках Хелени, вп’ялось ще дужче, змушуючи її завмерти.
Грім прогримів над головами, блискавиця прорізала небо, роздираючи темінь на шмаття. Хелена стривожено озирнулась, міцно стискаючи Святозару, пригортаючи її до себе, мов щит. Клинок, блискучий у відблисках бурі, не зрушувався з ніжної шиї дівчини.
Віолонія ступала повільно. Вітер здіймався все дужче, розвіваючи її волосся, що горіло у блискавках, мов полум’я.
— Відпусти її! — наказала Віолонія.
— Ти все одно мене вб’єш, — схлипнула Хелена, сльози текли по її щоках. — Я не хочу помирати сама... Тож заберу з собою ту, яку ти обрала. Ту, через яку все це почалось.
— Хелено... відпусти мене, — мовила Святозара рівно, спокійно, хоч і серце калатало в грудях, мов дзвін при тривозі.
— Нізащо! — голос Хелени зірвався. — Я бачила, що вона зробила з Ярополком! Я бачила, як вона вирвала його серце! Мене спіткає та сама доля!
— Я поговорю з Віолонією, — м’яко мовила Святозара. — Обіцяю, вона не зачепить тебе. Але відпусти мене, благаю. Ти не розумієш, що чинеш.
— Я... я тобі не вірю... — прошепотіла Хелена, кинджал затремтів у її руці, ще міцніше впираючись у шию дівчини.
Грім знову прокотився небом, а над ними зависла тиша — важка, наче перед останнім ударом долі.
Хелена тремтячою ногою ступила назад. Дрібне каміння під її п’ятами зірвалося з краю урвища й покотилось вниз, залишаючи за собою глухий гуркіт, що розтанув десь у безодні. Вона глянула вниз — і кров її застигла. Ще один невірний крок — і темрява проковтне їх обох. Та Хелена знову рушила вперед, зціпивши зуби. Її серце билось скажено, наче перед битвою.
Раптом вона збагнула: Віолонія не рушила з місця. Її погляд був тихий, мов нічне небо. Ні страху, ні гніву. Лише тиша. Спокій. І тут Хелена помітила, як Віолонія ледь помітним жестом подала знак Святозарі.
За мить лікоть Святозари вгатив у груди Хелени — несподівано, з останніх сил. Повітря вийшло з Хелени одним болісним подихом, в очах потемніло. Вона хрипко зойкнула й хитнулась назад.
У цю мить Святозара вирвала кинджал з її рук та кинулась до Віолонії, спотикаючись, та все ж ідучи. Та ясність повернулась до Хелени. Свідомість пронизала, мов громовиця. З ненавистю вона схопила Святозару за волосся та зробила ще один крок назад. Останній…
Віолонія встигла лише побачити, як тіла двох дівчат зірвались у прірву, мов осіннє листя, зірване безжальним вітром.
— Святозаро… ні! — закричала Віолонія, її голос, наповнений болем, злетів до неба, роздираючи тишу, неначе птах, що втратив крила.
То було останнє, що чула Святозара. Більше — ні слова, ні болю, ні світла. Лише падіння.
