Раді Вас бачити!

Боярин Остап Плавенько сидів мовчки, згорблений від горя. Обличчя його було бліде, мов воскове, а в очах застигла безмежна втома. Впродовж усієї ночі він тримав у обіймах дружину, що, схлипуючи, ридала над тілом єдиної доньки. Ні слова, ні тиша, ні самі молитви не могли втихомирити той материнський біль.

На світанку до світлиці ввійшли слуги — двоє чоловіків з опущеними очима, що мали віднести тіло дівчини до обмивальниць, аби приготувати її до прощання.

— Ні! Не чіпайте! — з жахом скрикнула мати, кидаючись до доньки.

Вона вчепилась в холодну руку дитини, мов у останню надію. Її голос зривався на стогін, роздираючи ранкову тишу. Остап кинувся до неї, обережно, але рішуче обійняв, намагаючись утримати, аби не вчинила ще більшого болю собі чи іншим.

— Віддайте її! Вона ж ще тепла... — шепотіла жінка, опускаючись навколішки, стискаючи мертву руку так, наче могла повернути життя.

Її плечі здригались, а з грудей виривався невимовний розпач, що лунами відлунював у серці кожного, хто був поруч. Слуги стояли мовчки, чекаючи знаку від боярина. А той, ковтаючи сльози, лиш похитав головою, наче промовляв: "Ще трохи… дозволь їй попрощатись."

Після довгих благань дружину боярина нарешті вивели зі світлиці — її ледве вмовили піти до своєї горниці, аби хоч трохи вгамувати скорботу.

А боярин Остап Плавенько стояв, мов скам’янілий, біля вікна у покої доньки, слухаючи, як із подвір’я долинав гомін та збурений людський крик. У руках він стискав тонку срібну шпильку — ту саму, якою донька щонеділі скріплювала волосся перед храмом. Вона була її улюбленою. Його долоня тремтіла, а сльози поволі спадали по закам’янілих щоках.

У двері обережно постукали. Після миті вагання до кімнати зайшов Добромир, похмурий, мов тінь.

— Пане… — обережно мовив юнак, — все для страти приготовано. Прикажіть — і почнемо.

Боярин повільно обернувся. У його очах палала не скорбота, а щось темніше — туга, змішана з безмежною люттю.

— Страту треба змінити, — твердо мовив він. — Проконтролюй, щоб усе в цьому записі було додано.

Він простягнув Добромирові сувій з пергаменту. Той, прийнявши його, кинув оком і зблід — у рядках було описано кару, яку важко було навіть у думках уявити. Жорстока, немилосердна.

Боярин зробив крок до нього.

— Ніякого полегшення! — гримнув голосом, наче грім. — Моя дитина кричала від болю! Тепер хай ті відьми відчують це у сто разів сильніше!

— Як накажете, пане, — злегка нахилив голову Добромир.

Він уже хотів вийти, коли голос боярина знову його спинив.

— Ці відьми хотіли отруїти твою майбутню дружину. Ти знаєш чому?

Добромир здивовано поглянув на нього, нічого не розуміючи.

— Через тебе! — вигукнув Остап, ступаючи ближче. — Лада заздрила. Хотіла позбутись Святозари, щоб весілля не відбулось. Бо бачила в ній суперницю — і у твоєму серці, і в людському визнанні.

Очі хлопця наповнились жахом. Він ще раз кинув погляд на сувій.

— Твоя наречена дивом вижила, — вже спокійніше, але з леденячою твердістю додав боярин. — Не смій їх жаліти.

Добромир стиснув щелепу.

— Не будемо жаліти цих відьм, пане, — мовив він рівно.

Остап мовчки кивнув, знову обертаючись до вікна. Вітер роздмухував свічки, десь там, у темному небі, плакали хмари разом із ним.