Раді Вас бачити!

Дві неділі тому

Валерія здалеку бачила Юлію. Роки були милостивими до лікарки: вона стала лише витонченішою. Дороге пальто ідеально сиділо на фігурі, світле волосся було покладене в акуратну зачіску, а на обличчі сяяла впевненість жінки, яка має все. Вона вийшла з воріт будинку, щоб поправити садову прикрасу, і саме в цей момент Валерія, тремтячи від страху, виступила з тіні.

— Юліє... Юліє Олександрівно, — прохрипіла вона.

Юлія здригнулася і обернулася. Вона не одразу впізнала в цій дряхлій жінці в брудному бежевому лахмітті ту вісімнадцятирічну дівчину. Але коли їхні погляди зустрілися, лікарка відчула холодний подих минулого.

— Ти? — голос Юлії став сталевим. — Що ти тут робиш? Як ти нас знайшла?

— Пробачте мені... — Валерія впала б на коліна, якби мала сили. — Я просто хотіла побачити сина. Хоч здалеку. Я так винна перед ним... Будь ласка, дозвольте мені хоч раз поговорити з Тарасом.

Юлія підійшла ближче, і від неї пахнуло дорогими парфумами — аромат, який для Валерії здавався запахом іншої планети. Лікарка окинула її поглядом, сповненим презирства та болю за дитину, яку колись покинули.

— Ти згадала про нього через двадцять років? — Юлія говорила тихо, щоб ніхто в домі не почув. — Ти одумалася, Валеріє? Але пізно. Ти віддала його мені немовлям, як непотрібну річ. Я дала йому дім, освіту, любов. Він вважає мене матір’ю, і я нікому не дозволю зруйнувати його світ. Тим паче тобі.

— Я тільки попрошу вибачення...

— Провалюй! — відрізала Юлія, і її очі блиснули вогнем. — Тобі тут немає місця. Забудь цю адресу і дорогу сюди. Тарас — мій син. Іди геть, поки я не викликала охорону!

Юлія різко розвернулася і зайшла за високі ворота, залишивши Валерію одну на холодному вітрі. Саме тоді Валерія зрозуміла: їй більше нічого втрачати. Вона дочекалася, поки Юлія зайде в дім, і зібрала залишки гордості, щоб через деякий час постукати у ці самі двері, де їй відчинить вже сам Тарас.

Вже за воротами, на власній території, впевненість Юлії миттєво випарувалася. Її охопив справжній, тваринний страх. Вона притисла долоні до обличчя, намагаючись вгамувати серцебиття, яке калатало в скронях. «Вона одумалася... Попросити вибачення... Який жах! О Боже!» — ці думки, наче хижі птахи, клювали її розум.

Юлія знала: якщо Тарас дізнається правду, їхнє ідилічне життя, яке вона так старанно будувала, розсиплеться, наче картковий будинок. Якщо ця бомжиха розповість йому, хто вона, він може почутися зрадженим. Страх того, що Тарас може відвернутися від неї, втратити сенс життя через цю страшну таємницю, забирав у Юлії повітря. Вона задихалася від жаху, що ця жінка, яка колись відмовилася від дитини в пологовому, тепер, через двадцять років, може все зруйнувати.

Панікуючи, Юлія кинулася в дім. Їй потрібно було заспокоїтися, придумати план, захистити свою фортецю.

У вітальні пахло спеціями та запеченим м’ясом. Її чоловік, Денис, великий, сивий чоловік, провідний судинний хірург у престижній приватній клініці, раніше повернувся зі зміни. Він вже приготував вечерю, вдягнувши фартух поверх домашнього одягу. Денис був не просто лікарем — він був її опорою, її найближчим другом і тим, хто єдиний у цьому домі знав таємницю народження Тараса.

Почувши, як Юлія вбігла, він обернувся від плити. Побачивши її налякане, біле як стіна обличчя, він миттєво кинув усі кухонні справи і підійшов до неї.

— Дорога? На тобі обличчя немає! — Денис взяв її за тремтячі руки. — Що сталося? Хтось тебе образив?

Юлія дивилася кудись повз нього, в стелю, ніби намагаючись побачити там рішення. «Що буде, якщо син дізнається? Що буде?» Вона важко ковтнула і нарешті повернула погляд до чоловіка.

— Вона одумалася... Ця бомжиха... — голос Юлії був схожий на шепіт з пекла.

Денис подивився на неї з глибоким недоумінням. Він знав багато людей з минулого своєї дружини, але цей опис його спантеличив.

— Що? Хто?

— Та Валерія... Валерія Хижникова, яка колись відмовилася від Тараса в пологовому. Вона чомусь одумалася... Я не віддам мого сина! Він наш тепер... вона кинула його, гадина! — Юлія говорила швидко, ковтаючи слова, і в її голосі бриніли сльози. — Вона підійшла біля воріт. Хотіла просити прощення, але я впевнена, що вона хотіла підійти до мого сина і розповісти!

Денис слухав, і його обличчя ставало суворим. Як ангіохірург, він звик до складних ситуацій, але тут йшлося про його власну сім’ю.

— Я погрожувала їй, щоб не підходила близько, — продовжувала Юлія, і сльози покотилися по її щоках. — А якщо мій син дізнається від неї? У нього все життя попереду! Якщо ця тінь з минулого все зруйнує?

Юлія заплакала, вже не в силах стримувати емоції. Вона почувалася беззахисною дитиною перед обличчем небезпеки.

Денис, як справжній ніжний і сильний чоловік, підійшов до неї, обійняв її ззаду, притискаючи до себе. Його тепло і спокій почали повільно проникати в її збуджене тіло.

— Дорога... Вона ніхто, — тихо і заспокійливо сказав він, вткнувшись носом у її волосся. — Вона — просто тінь з минулого. Ніхто не повірить їй, якщо вона раптом наважиться сказати, що Тарас — її син. Вона сама зробила цей вибір у пологовому, і ми зробимо все, щоб захистити нашого сина від цієї правди. Заспокойся...

Він міцніше стиснув обійми.

— Я негайно встановлю посилену охорону. Більше жодна жива душа без мого дозволу не підійде до наших воріт. Я обіцяю, вони не пропустять її. Наш світ залишиться недоторканим.

Юлія, слухаючи його впевнений голос, нарешті глибоко зітхнула. Вона обернулася в його обіймах і улыбнулась йому крізь сльози. Їй стало набагато легше. З Денисом поруч вона почувалася в безпеці. Їхня таємниця була надійно захована за високими воротами та любов’ю, яку вони дарували своєму синові.