Раді Вас бачити!

Я не пам’ятала, скільки часу вже лежала під уламками.

Можливо, кілька хвилин.

Можливо, цілу вічність.

Навколо стояв шум — уривки голосів, далека сирена, потріскування скла під чиїмись ногами. Але все це звучало так, ніби я перебувала під водою.

Я намагалася вдихнути.

Не виходило.

Груди стискало так сильно, що кожен подих перетворювався на короткий, болючий ковток повітря.

— Допоможіть… — прошепотіла я.

Мій голос здався мені чужим.

Я спробувала поворухнути рукою. Пальці ледве слухалися.

Перед очима все пливло.

Ще кілька хвилин тому я їхала додому, думаючи про звичайні речі. Про те, що завтра потрібно зробити. Кому я не відповіла. Куди мала піти на вихідних.

Звичайне життя.

Таке буденне, що я навіть не цінувала його.

А потім — удар.

Різкий звук металу.

Світло фар.

Крик.

І темрява.

Тепер я лежала посеред понівеченої машини й чомусь думала лише про одне:

невже це все?

Я заплющила очі.

— Тут хтось є?!

Голос почувся зовсім поруч.

У мені спалахнула надія.

— Я… тут…

Я не знала, чи мене почули.

Чекала.

Секунди тягнулися нестерпно довго.

Я знову почула чиїсь кроки, але вони віддалилися.

— Тут небезпечно! Спочатку витягнемо тих, хто може вибратися!

Я завмерла.

Тих, хто може вибратися.

А я?

Я ще була жива.

Я хотіла закричати. Хотіла сказати, що я тут. Що я чую їх. Що мені страшно.

Але сил майже не залишилося.

Сльози самі покотилися по щоках.

Не через біль.

Через страх.

Через образу.

Через усвідомлення, що, можливо, мене просто не помітять.

Я все життя боялася залишитися сама.

І саме в останні хвилини свого життя зрозуміла, наскільки сильно це було правдою.

— Будь ласка… — прошепотіла я. — Не залишайте мене.

Ніхто не відповів.

Світло перед очима поступово згасало.

Я згадала людей, яких любила.

Розмови, які відкладала.

Слова, які так і не сказала.

Моменти, які хотіла прожити ще раз.

І раптом подумала:

якби мені дали ще один шанс…

Я б зробила все інакше.

Не промовчала б.

Не дозволила б страху вирішувати за мене.

Не відверталася б від тих, хто потребував допомоги.

Я б урятувала їх.

Хоча б тих, кого ще можна було врятувати.

Останнє, що я відчула, — холод.

А потім настала тиша.

Я різко вдихнула.

І прокинулася.

Сіла в ліжку, хапаючи повітря.

Серце шалено билося.

Я озирнулася.

Незнайома кімната.

Старі меблі.

Світло ранкового сонця.

За вікном — шум міста, якого я давно не чула.

Я торкнулася свого обличчя.

Жива.

Я подивилася на руки.

Вони були цілими.

Без крові. Без ран.

— Що?..

На столі лежав календар.

Я підійшла ближче.

Побачила дату.

І застигла.

Вересень. Двадцять років тому.

Я не могла повірити власним очам.

Минули секунди.

Потім хвилина.

Я знову подивилася на дату.

Вона не змінювалася.

Мене охопив страх.

А за ним — усвідомлення.

Я справді повернулася.

У минуле.

На двадцять років назад.

І якщо це не сон…

якщо доля справді дала мені другий шанс…

цього разу я не дозволю історії повторитися.

Тільки одне питання не давало мені спокою:

кого саме я повинна врятувати?

Я ще довго стояла біля столу, не наважуючись торкнутися календаря.

3 вересня 2006 року.

Двадцять років.

Я провела пальцями по цифрах, ніби могла стерти їх і побачити іншу дату.

Але вона залишалася незмінною.

2006-й.

Рік, якого вже давно не існувало в моєму житті.

— Міо?

Я здригнулася.

У дверях стояла жінка.

На мить я просто дивилася на неї.

Молода.

Набагато молодша, ніж у моїх спогадах.

Але я впізнала її одразу.

— Мамо?..

Жінка усміхнулася.

— Ти сьогодні якась дивна. Погано спала?

Мене ніби вдарило.

Моя мама. Акіхара Емі.

Та сама усмішка. Той самий голос.

Тільки тепер їй було всього тридцять дев'ять.

А поруч з нею з'явився чоловік.

— Що там у вас зранку за розмови?

Я перестала дихати.

— Тату…

Акіхара Кенджі.

Мій батько.

Він був живий.

Я пам'ятала його останні роки, зморшки біля очей, втому в голосі, сивину у волоссі.

А тепер переді мною стояв молодий чоловік, який ще навіть не знав, скільки всього станеться з нашою сім'єю.

У мене затремтіли губи.

— Міо, ти плачеш? — занепокоїлася мама.

Я витерла щоку.

Навіть не помітила, коли з неї покотилася сльоза.

— Ні… Просто мені наснилося дещо.

Тато підійшов ближче й поклав руку мені на голову.

— Поганий сон?

Я подивилася на нього.

Хотіла сказати правду.

Я бачила своє життя. Я бачила вашу старість. Я бачила смерть. Я повернулася сюди, бо не змогла врятувати тих, кого любила.

Але замість цього лише прошепотіла:

— Дуже поганий.

Мама обійняла мене.

І я нарешті дозволила собі заплакати.

Не тихо.

Не стримуючись.

Просто притиснулася до неї так, як не робила вже багато років.

— Я так за вами сумувала…

Мама здивовано погладила мене по волоссю.

— Ми ж нікуди не зникали.

Я заплющила очі.

Вони ще не зникли.

У мене справді був шанс.

Я відсторонилася й подивилася на календар.

3 вересня 2006 року.

До подій, які змінили моє життя, залишалося ще багато часу.

Але тепер я знала головне:

я не повернулася сюди випадково.

І цього разу, коли прийде час, я сама вирішу, кого рятувати.

Навіть якщо за це доведеться заплатити власним майбутнім.