Раді Вас бачити!

— А-а-а-а-ах... — Морган позіхнув так широко, наче намагався проковтнути всі державні проблеми разом із королівською спальнею.

Він потягнувся, відчуваючи, як затікла спина. Королівські справи втомлювали його сильніше, ніж марш-кидок через болото в повному обладунку. Але найгіршим було не це. Найгіршою була тиша і відсутність друзів поруч. Морган кинув погляд на порожню половину величезного ліжка, і на мить у грудях кольнуло.

— Коли вже Либідь повернеться? — пробурмотів він у подушку. — Так і збожеволіти недовго.

Йому хотілося просто заритися в ковдру і цілий день вивчати тріщини на стелі. Уява вже малювала солодку картину помсти за самотність:

— Отак прийдуть нарешті, а я тут уже все, помер від самотності. Велеслав стоятиме з кислим обличчям, Луна ридатиме: «Ой, Моргане, пробач нас, дурних!». А я буду приходити до них привидом щоночі, і нагадувати який я був нещасний, поки вони десь вештались.

Морган хмикнув власним думкам, але реальність постукала у двері — наполегливо і сухо. Сьогодні на нього чекав Єпископ Крайни з «надзвичайно важливим посланням від богів».

Морган скривився. На відміну від святих отців, він точно знав, що це за «боги» і скільки крові на їхніх золотих руках. Але спробуй пояснити це жерцям чи народу і завтра тебе оголосять безбожником, єретиком і влаштують народне гуляння з багаттям, де ти будеш головним гостем. Зараз, коли війна з Темним Лісом дихала в потилицю, внутрішній розкол був останньою справою, яка йому потрібна.

— Що ж, час одягати маску благочестя, — зітхнув він, скидаючи ковдру. — Лишається тільки підігравати. Бути королем це як бути актором у дешевому театрі, тільки якщо забудеш слова, тобі відірвуть голову.

Єпископ Фотіос вже чекав перед троном. Зала була забита знаттю прийшло куди більше вельмож, ніж зазвичай. У Крайні церква традиційно не втручалася в політику, а корона — у справи віри, тож особистий візит єпископа був сигналом: трапилося щось надзвичайне.

Морган мовчки сів на трон вивчаючи свого опонента. Обличчя Фотіоса нагадувало різьблене старе дерево: глибокі зморшки, суворо насуплені сиві брови та густа срібна борода, що сягала самих грудей. Його важкі білі ризи були щедро розшиті золотом. На грудях і плечах яскраво виблискували великі сонячні медальйони з ликами богині — здавалося, всередині них пульсує справжнє небесне світло.

— Вітаю вас, Ваше Високосте. Юний королю Морган Вульфхарт, — промовив єпископ.

Згадуючи настанови тітки Єліс та старого Крона, Морган миттєво зчитав підтекст. Слово «юний» було кинуте як якір, щоб підкреслити його недосвідченість. Фотіос збирався тиснути авторитетом прожитих років.

— Єпископе Фотіос, я щиро радий вашому візиту, — ввічливо відповів Морган. — Хоча ви цілком могли б обмежитися листом. У вашому поважному віці варто берегти сили для пастви, а не витрачати їх на такі дрібниці, як походи до палацу.

В перекладі з мови дипломатії це означало: «Чого приперся, старий пеньок? Сидів би вже в храмі та махав кадилом».

— На жаль, справа надто серйозна, щоб довіряти її паперу чи посильним, Ваше Високосте, — відрізав єпископ.

— Я слухаю.

— У мене було видіння. Богиня Айно у своєму величному сяйві наказала збирати військо. Ми маємо негайно виступити в Темний Ліс і здолати темну силу, що там причаїлася.

По залу прокотився тривожний шепіт. Серед знаті було чимало вірян, і пряма відмова посланцю богині могла обернутися релігійним бунтом. Фотіос, відчувши підтримку натовпу, додав пафосу:

— Як каже королівська присяга: над вами лише боги. І Верховна Богиня Айно — наказує.

Морган спокійно кивнув і несподівано простягнув відкриту долоню.

— Що ж, якщо боги наказують, я — лише смертний виконавець їхньої волі. Тож дайте мені їхній наказ.

— Пробачте, Ваше Високосте? — Фотіос кліпнув очима. — Наказ?

— Ну звісно, ваша святість. Не можу ж я сказати воїнам, що ми йдемо битися з темрявою у Темному Лісі тільки тому, що вам щось наснилося. Має бути божественне розпорядження, якщо вони самі не можуть завітати. От нашому капітану Ланцелоту, — Морган кивнув на охоронця, — нещодавно снилися гноми. Але він не повів полк штурмувати підземні шахти.

Замасковане приниження було настільки елегантним, що Фотіос заціпенів. У залі почулися перші смішки.

— Ваша святість, я не можу вести людей на смерть лише через ваші сни. Мені потрібно показати їм щось матеріальне: магічний маніфест, палаюче знамення… бодай щось. Як тільки ви це принесете, ми негайно вирушимо туди, куди вкаже богиня.

Тепер сміялися вже відкрито. Єпископ зрозумів: знать на боці короля. Бюрократія перемогла фанатизм.

— Я почув вас, Ваше Високосте, — Фотіос схилив голову, приховуючи лють. — Щойно я матиму матеріальний доказ — я його пред’явлю.

Коли старий залишив залу, Морган важко видихнув. Він не збирався ставати маріонеткою лжебогів, навіть якщо видіння єпископа було справжнім.

*****

Наступного ранку, ледь поснідавши, Луна поспішила до складу з артефактами. Сіроко, як найвідповідальніший із них, уже був на місці, він щось завзято витирав ганчіркою, намагаючись надати старовинним речам пристойного вигляду.

— Доброго ранку! — привітала його Луна, намагаючись виглядати бадьорою.

— Доброго, — відгукнувся Сіроко і підозріло прищурився. — А ти де ночувала? Я тебе зранку шукав у кімнатах прислуги, але ліжко було порожнє.

Луна миттєво вигадала виправдання, не змигнувши оком:

— Ой, я просто дуже-дуже рано встала. Гуляла в саду, дихала свіжим повітрям. А ти чого мене шукав?

Сіроко зніяковіло знизав плечима.

— Та нічого особливого...

— Ну кажи вже! — Луна з хитрою посмішкою підійшла ближче. — Ти ж явно щось хотів запитати.

Хлопець зітхнув, здався і засунув руку в кишеню.

— Ну добре. Я вчора весь вечір думав... Як би це так попросити Велеслава, щоб він, так би мовити, авансом взяв мене в особисті учні? Я навіть невеличку шпаргалку підготував, щоб не розгубитися і не забути слова.

Він обережно дістав зім’ятий аркуш і простягнув дівчині. Луна розправила папір і почала читати вголос:

«Шановний Велеслав... (закреслено)... Шановний Архімаг Велеслав! Я ваш учень (закреслено)... Я учень школи магії Сіроко. Прошу вас взяти мене авансом у свої особисті учні, будь ласка. Я буду (закреслено)... Обіцяю, що буду вчитися дуже старанно, буду слухняним і не заважатиму вам. Я стану найкращим магом у світі... звісно, після Вас. З глибокою повагою, Сіроко».

— Ого... — Луна підняла брови. — Це ти справді ґрунтовно підійшов до справи. Особливо про «найкращого мага після Вас» — це тонкий хід. Велеслав таке оцінить.

— Ну як? — Сіроко з надією зазирнув їй в очі. — Не надто по-дитячому?

— Ідеально, — усміхнулася Луна, повертаючи лист. — Головне будь наполегливим. Можливо, спочатку він напустить на себе похмурий вигляд і відмовить для порядку, але ти не здавайся.

Сіроко дбайливо сховав шпаргалку назад у кишеню, наче це був найцінніший артефакт у всьому складі.

— Сьогодні і запитаю... — тихо, але рішуче прошепотів він.

Робота на складі сьогодні просувалася швидше, ніж учора, хоча думки Сіроко витали далеко за межами запилених полиць. Він нескінченно прокручував у голові майбутню розмову: з якою інтонацією привітатися? Як тримати спину? А головне — як не розплакатися, якщо Велеслав відповість якоюсь загадковою відмовою у своєму стилі?

Луна, помічаючи стан хлопця, намагалася розрядити атмосферу жартами та історіями про свого брата. Звісно, вона старанно приховувала, що її «недолугий братик» зараз носить корону Крайни й відбивається від єпископів, але розповіді про його витівки трохи відволікали малого.

Коли з прибиранням було покінчено, Сіроко рішуче стиснув кулаки. Крок був твердим, а погляд впевненим... рівно до того моменту, поки він не опинився перед дверима кабінету Архімага. Там вся його хоробрість випарувалася, залишивши лише спітнілі долоні. Хлопець кілька хвилин просто дивився на темну деревину дверей, збираючись із силами.

Врешті, коротко постукавши, Сіроко зайшов.

Велеслав сидів за столом, занурений у читання фоліанта. Перед ним височіли стоси вчительських звітів: характеристики учнів, успіхи в магії, скарги на дисципліну. Архімаг навіть не підвів голови.

— Ти щось хотів, Сіроко? — голос Велеслава був рівним, але в ньому відчувалася втома від нескінченної паперової роботи.

— Так... — ледь чутно просипів малий маг. — Я хотів вас запитати... тобто, попросити...

Серце Сіроко калатало десь у горлі. Він нервово смикнув із кишені свою «шпаргалку» і підійшов ближче до столу. Поглянув на текст, потім на Велеслава, який саме щось занотовував у зошиті, не відриваючись від книги. Слова застрягли в роті. «Шановний Архімаг... найкращий маг після вас...» — зараз усе це здавалося неймовірно дурним.

Раптом Сіроко осяяла відчайдушна ідея. Замість того, щоб читати, він просто поклав свій зім’ятий аркуш на стіл, просто поверх офіційних паперів. І стояв в очікуванні, що Архімаг прочитає її.

Велеслав, не дивлячись, чисто механічним рухом підчепив шпаргалку, поклав її до звітів вчителів і сухо кивнув.

— Дякую, — спокійно кинув він, перегортаючи сторінку книги.

— Це ж не... — почав було Сіроко, але голос зрадницьки здригнувся.

Він кілька секунд простояв біля столу, дивлячись, як його найщиріша мрія щойно стала частиною бюрократичного архіву. Зрозумівши, що Архімаг зараз занадто заглиблений у справи, Сіроко розвернувся і кулею вилетів із кабінету, поки сльози не зрадили його остаточно.

*****

Наступного дня прибирання складу добігало кінця в гнітючій тиші. Луна одразу помітила, що Сіроко сьогодні сам не свій: зазвичай балакучий хлопець механічно переставляв флакони, шморгаючи носом. Його очі були червоними, а рукав сорочки — вологим від витирання сліз.

— Він сказав «ні»? — врешті обережно запитала Луна, бачачи, що малий сам не почне розмову.

— Він нічого не сказав. Бо я... я нічого не зміг вимовити, — видавив тремтячим голосом Сіроко, не дивлячись на неї.

— Ти що, не ходив до нього?

— Ходив. Але я не... не зміг. Я подумав, що буде краще, якщо я просто покладу аркуш із промовою на стіл. Він прочитає, і мені не доведеться червоніти, — Сіроко знову потер очі кулаком. — А він просто згріб його до інших звітів, навіть не глянувши. Я... я просто втік.

— Ох, малий... — зітхнула Луна, відчуваючи провину за забудькуватість чоловіка.

— Але це не найгірше. Він тепер із самого ранку ходить сердитий, — гірко додав хлопчина. — Мабуть, прочитав моє послання і тепер зневажає мене за нахабство. Я все зіпсував.

— Та не сердитий він! З чого ти це взяв?

— Сердитий! Ти його просто не бачила зранку, у нього такий вигляд, наче він готовий спопелити весь світ!

— Якраз я його бачила зранку, — заперечила Луна, ледь стримуючи посмішку. — Він прокинувся в чудовому настрої. Ти себе просто накручуєш.

Сіроко завмер і повільно повернувся до Луни, уважно вивчаючи її обличчя.

— А звідки... звідки ти знаєш, у якому настрої він прокинувся? — здивовано запитав він.

Луна на мить занеміла, зрозумівши, що ледь не видала себе.

— Ну, розумієш... як би тобі це пояснити... — почала вона, підбираючи слова.

— А-а, розумію, — Сіроко розумно кивнув, перебиваючи її. Він оцінюючим поглядом оглянув дівчину. — Я, звісно, не засуджую, це не моя справа. Але... ти нічого така. Гарненька. Особливо, якщо порівнювати з його дружиною.

Луна ледь не впустила стародавній сувій.

— А яка в нього... дружина? — з неприхованою насмішкою запитала вона.

— А ти не знаєш? — Сіроко подався вперед, переходячи на конфіденційний шепіт. — Він же живе в маєтку Вульфхартів. Його дружина… це тітка короля Моргана, стара діва на ім’я Еліс. Кажуть, вона сувора, як зимовий ліс, і тримає його в їжакових рукавицях.

Луна завмерла. Її багата уява миттєво намалювала епічну картину: її коханий Велеслав, гордий архімаг і син Манари, покірно вислуховує нотації її власної тітки Еліс про те, як правильно заправляти ліжко.

Це було занадто. Луна не витримала і вибухнула таким гучним сміхом, що він відлунив від стін складу. Вона схопилася за живіт, а потім різко міцно обняла спантеличеного Сіроко, продовжуючи реготати до сліз.

— Ой, не можу... Я це Моргану обов'язково розкажу! — крізь сміх видавила вона.

Сіроко стояв абсолютно збентежений, не розуміючи, що саме викликало таку істерику, але від щирого сміху Луни на душі в нього нарешті стало значно легше.

Луна нарешті заспокоїлася, витерла сльози від сміху і глянула в розгублені очі Сіроко.

— Його дружина не тітка Моргана, а сестра. Тобто.... я, — Луна лагідно посміхнулася хлопцеві, спостерігаючи за його німим шоком. — Я могла б спробувати попросити за тебе, Сіроко. Але я занадто добре знаю Велеслава. Якщо я це зроблю, то він точно тобі відмовить. Йому не потрібен учень, якому не вистачає сміливості навіть на запитання.

Вона поклала руку йому на плече, і її голос став серйознішим.

— Це лише твій бій, малий. Ти сам маєш набратися відваги й сказати йому все в очі. Тільки так у тебе з'явиться справжній шанс. Набирайся сміливості. І коли будеш готовий — за тиждень, місяць чи хоч через рік — прийди й заяви йому про це прямо. Без папірців і без посередників.

Сказавши це, Луна ніжно поцілувала Сіроко у чоло, наче передаючи частинку своєї впевненості, і попрямувала до виходу. Хлопець залишився стояти посеред ідеально прибраного складу. У цій новій чистоті та тиші його власна нерішучість здавалася йому особливо помітною.

— Піду доповім чоловікові, що ми нарешті закінчили тут, — кинула вона вже від дверей, залишивши Сіроко наодинці з власними думками.

*****

Луна не тямилася від радості. Нарешті, коли коридори школи спорожніли, а більшість учнів роз'їхалася на канікули, вони могли навідати Моргана, якого не бачили вже кілька місяців. Навіть Велеслав був у доброму гуморі: було помітно, що він щиро радів можливості вирватися з полону нескінченних паперів та навчальних планів до свого друга.

Сіроко самотньо сидів на вуличних сходах, з невимовним сумом спостерігаючи за останніми екіпажами. Як і попереджав Велеслав, хлопець мав залишитися тут під наглядом охорони та кількох магістрів.

— Може, заїдемо до маєтку перед дорогою? — хитро запитала Луна, поправляючи попругу коня.

— Нащо? — здивувався Велеслав, кивнувши на вже зібрані переметні сумки. — Ти ж наче взяла все необхідне.

— Ну, а раптом ти захочеш побачити тітку Еліс? — підморгнула вона. — Як то кажуть... старе вино...

Велеслав важко зітхнув. Він уже відчував, що у Луни в запасі ще не один десяток жартів на цю тему, і тепер його «шлюб» із суворою тіткою короля стане головною розвагою в дорозі.

Луна легко скочила в сідло. Велеслав же поглянув на свого коня з легкою підозрою. Хоча дружина й навчила його впевнено триматися в сідлі, ельфові все ще було незвично. Якби шлях був коротким, він би давно обернувся на вовка і пролетів цю відстань на своїх чотирьох, але подорож до столиці була довгою, а витрачати магію на трансформацію завчасно не хотілося.

Раптом Велеслав перевів погляд на Луну і серйозно промовив:

— Ти ж розумієш, що нам доведеться стежити за ним у чотири ока?

Луна не одразу збагнула, про кого він, поки Архімаг не відійшов від свого коня і не попрямував до сходів. Сіроко підвів голову, не вірячи власним очам.

— Пам'ятай, що ти обіцяв у листі, — сухо нагадав Велеслав, дивлячись на завмерлого учня. — «Бути старанним, слухняним і не заважати мені думати». Я нічого не переплутав?

Очі Сіроко миттєво стали круглими й заблищали від щастя. Хлопець закивав головою так завзято, наче від цього залежало його життя.

— Чудово. Сідай до Луни.

Витираючи кулаком непрохані сльози, Сіроко з допомогою дівчини видерся на коня. Він вмостився спереду, вчепившись у гриву, і сяяв від захвату.

— Ну що ж, навідаємо Моргана, — сказав Велеслав, нарешті осідлавши свого скакуна.

*****

Шлях до Кіріма мав зайняти кілька днів, тож першою ціллю став Хорт, де мандрівники планували зупинитися на ночівлю. Тільки звідти вони збиралися вирушити на столицю.

Сіроко поводився тихіше за мишу. Він відповідав на запитання Луни короткими фразами й одразу ж зиркав на Велеслава, наче боявся, що за зайве слово Архімаг миттєво відправить його назад до школи. Хлопчина буквально намагався злитися з гривою коня, ставши невидимим.

— Ну, Велеславе, — Луна хитро поглянула на чоловіка, — я, звісно, знала, що ти в нас можеш бути Лордом Суворості Велеславищем, але щоб настільки... Малий навіть поворухнутися зайвий раз боїться! Якби він сидів позаду і я його не бачила, я б взагалі забула, що він їде з нами.

Велеслав хмикнув, кинувши короткий погляд на учня. Відчувши цей погляд, Сіроко одразу згорбився, намагаючись зменшитися до розміру мурахи.

— Дійсно. Ти права, — сухо кивнув Велеслав, не змінюючи виразу обличчя.

«І це все? Хоч би якось підбадьорив малого!» — подумки обурилася Луна. Оскільки Архімаг не володів телепатією, вона вирішила взяти ініціативу у свої руки.

— Тож, Сіроко, розкажи про себе. Що ти любиш? Ну, окрім магії, звісно.

Сіроко несміливо озирнувся на Луну, завагався, але врешті прошепотів:

— Борщ... з м’ясом і сметаною. У школі такого не готують. Там лише супи та каші.

— Та це ж справжня ганьба! Куди тільки дивиться керівництво? — сплеснула руками Луна.

— Керівництво зайняте куди важливішими справами, — зауважив Велеслав, дивлячись на дорогу.

— Нічого, Сіроко, — Луна тепло посміхнулася хлопцеві. — Приїдемо до замку , то я особисто зготую тобі борщ. Такий, як треба. Може, навіть Велеславу трохи насиплю... якщо він поводитиметься добре.

Ніч уже повністю вступила у свої права, коли за кілька кілометрів до Хорта шлях мандрівникам перегородив віз, що невміло перекривав в’їзд на міст. Біля нього ворушилися чотири постаті. Навіть у темряві було зрозуміло: це не міська варта.

— Цього ще не вистачало... — прошепотіла Луна, мимохідь глянувши на чоловіка.

Велеслав лише ледь замітно всміхнувся, в його очі заблищали. Він явно зрозумів хто по переду.

Кримезний чолов’яга з важкою булавою на плечі — очевидно, ватажок цієї банди — оцінив їх презирливим поглядом. Дитина, тендітна дівчина та стрункий чоловік не викликали у нього жодних побоювань.

— Проїзд — три золотих з носа, — хрипко кинув він, перегороджуючи дорогу.

— Ти чула, Луно? — Велеслав обернувся до дружини з удаваним здивуванням. — Ці поважні пани збирають податки за переправу.

— Слава богам! — підіграла Луна, сяючи усмішкою. — А я вже грішним ділом подумала, що це розбійники. Аж від серця відлягло.

Ватажок на мить розгубився, переглянувшись зі своїми спільниками.

— Податки? Е-е... так! Саме так. Податки!

— Мабуть, за особистим наказом короля? — вкрадливо запитав Велеслав, під’їжджаючи ближче.

— Точно! За наказом, — реготнув кримезний, відчуваючи легку здобич.

— І всього три золотих? У таку небезпечну ніч? — Велеслав похитав головою, наче щиро співчуваючи. — Ви занадто мало берете за такий ризик. А раптом ви зустрінете сильного мага? Трьох монет не вистачить навіть на ваш пристойний похорон.

Бандит завмер.

— Ти що, погрожуєш нам, мишва? — прохрипів один із розбійників, хапаючись за ніж.

Замість відповіді Велеслав просто підняв руку. Короткий спалах блискавки розірвав ніч, і розбійника, що стояв найближче до краю, буквально знесло з мосту. Пролунав гучний сплеск у темній воді річки.

— Ой, то ви... ви маг? — голос ватажка миттєво втратив усю грубість. — Для магів у нас... тобто у короля... проїзд безкоштовний. Найсвітлішої вам дороги!

— Вам сьогодні пощастило, хлопці! — Луна вже тримала в руці кинджал, майстерно жонглюючи ним. Срібне лезо виблискувало в її пальцях, наче живе. — Ми якраз їдемо до короля, тож залюбки передамо йому всі зібрані вами «податки».

Від такого нахабства ватажок заціпенів. Битися з магом, який розкидається блискавками, та жінкою, яка, очевидно, знає, куди встромити ніж раніше, ніж вони встигнуть моргнути, було самогубством. Бандит мовчки жбурнув Луні туго набитий гаманець.

— Молодці. А тепер ідіть у пожиттєву відпустку, — Луна глянула на Сіроко, який спостерігав за всім із роззявленим ротом. — Бо якщо ми побачимо вас знову, ми вас... «звільнимо».

Розбійники, не чекаючи другого запрошення, заскочили на воза і так швидко дременули через поле до лісу, наче за ними гнався дракон.

— Це не збирачі податків... Це були розбійники, — тихо повідомив Сіроко.

— Ти спостережливий — незворушно відповів Велеслав, пускаючи коня кроком