Спочатку:
На сторінку книги
*****
Манара чекала на Сайрена серед руїн ельфійського храму неподалік від занедбаного міста Адрайеля. Колись ці стіни бачили розквіт ельфійської культури: сюди приносили фрукти, молоде вино та рідкісні самоцвіти як дарунки Вищим. Тут укладали шлюби й святкували дні весняного рівнодення. Тепер же на розбитих колонах неможливо було розрізнити обличчя колишніх богів. Лише біля вівтаря, наче знущання самого Колеса Долі, збереглося зображення богині Ліліель та Виродіала — вічне нагадування про гріх, що розірвав цей цикл.
За законом усіх епох, коли цикл добігав кінця, старі Вищі мали поступово відходити в тінь забуття, передаючи владу наступникам. Так згасли боги дворфів, так мало статися і з ельфійськими володарями. Але Айна вирішила… «прискорити» хід історії. Вона вбила ельфійських богів, залишивши в живих лише Виродіала. Айна сподівалася, що він повільно гнитиме в нетрях лісу, ставши живим уроком для кожного, хто посміє сумніватися: вона — вище за правила Колеса Долі.
Проте Верховна Богиня недооцінила Кривотворця. Замість того, щоб згаснути, Виродіал став прокляттям і паразитом циклу. Він міцнів там, де мав померти.
Коли Манара, Сайрен та Анаксагор осягнули масштаб того, що накоїли Айна та Ханзо разом з іншими юними Вищими, виправляти бодай щось було вже пізно. Єдиним виходом стало створення П'ятірки Старших Вищих— союзу, який мав стримати абсолютну узурпацію влади Айною. Бачачи, як Ліс перетворюється на Темний і проклятий край, Айна намагалася знищити свою помилку, посилаючи десятки героїв та молодших богів на вбивство Кривотворця. Всі вони зазнали ганебної поразки.
Саме тут, у серці зруйнованого храму, після остаточного винищення ельфійського народу, Манара здійснила неможливе. Вона зібрала останні крихти ельфійської магії, що ще тріпотіли в повітрі, і скріпила їх власною суттю, не даючи їм розчинитися в небутті. Тут, на древньому кам’яному вівтарі, вона виплекала ельфійське немовля. Хлопчика, якого назвала Велеславом.
Він мав стати ідеальною зброєю, без емоцій. Холодною стрілою в руках Вищих, випущеною лише з однією метою — вразити серце Кривотворця і зникнути в небутті. Жодних емоцій, жодних сумнівів, лише бездоганне виконання вироку.
Проте Манара вирішила інакше. Всупереч планам Айни, вона подарувала ельфійському немовляті волю та право вибору. Це рішення не просто ускладнило навчання Велеслава, воно перетворило контроль над емоціями на витончене катування для хлопчика, який відчував світ надто гостро.
За роки виховання сталося те, чого Манара неочікувала: вона прив’язалася до свого творіння. Богиня вперто переконувала себе, що це лише тимчасова слабкість, спричинена втратою частини її божественної сили, яку вона вклала у Велеслава, щоб утримати його в цьому циклі Колеса Долі. Вона гадала, щойно ельф виконає наказ і зникне — сили повернуться, а цей болісний сентимент розвіється, як ранковий туман.
Але ілюзії розбилися під час грози та виснажливих тренувань з опанування блискавок Велеслав занедужав. Кілька днів малого ельфа кидало в жар, лихоманка випалювала його тіло, а Манара вперше в житті пізнала справжній жах. Думка про те, що він може просто померти від звичайної хвороби, вдарила по ній сильніше за будь-яку блискавку. Сидячи біля його ліжка і співаючи давні ельфійські колискові, які колись чула від Ліліель, вона усвідомила страшну істину: вона хоче, щоб її «син» жив своїм життям, а не згорів у вогні чужої війни.
Проте Вищі ніколи не порушують угод. Домовленість була скріплена: Манара мала забрати свою магію з тіла Велеслава одразу після перемоги над Кривотворцем. А це означало миттєву смерть для ельфа. Цей закон був непорушним навіть для богів.
Манара була єдиною, хто насправді розумів механіку Колеса Долі. Вона не бачила майбутнього, як вважали інші, — вона прораховувала нескінченні ланцюги наслідків та ймовірностей. І в кожному з цих варіантів, у кожному можливому фіналі Велеслав гинув. Шляху до порятунку не існувало.
Коли Велеславу виповнилося чотирнадцять, Манара відкрила йому правду. Вона розповіла про його призначення, про неминучу битву і про те, що перемога принесе йому лише смерть. Дізнавшись, що він лише приречена на заклання жертва в іграх богів, юний ельф не змирився. Він втік із Темного Лісу.
Велеслав плекав ілюзію, що тиша це його найкращий захист. Він був переконаний: якщо не торкатися магічних джерел, Манара та інші Вищі ніколи не вирахують його місцезнаходження. Ця віра була настільки непохитною, що навіть потрапивши в рабство, він не здався. Жахливі побої работорговців, голод і приниження не змусили його випустити бодай іскру своєї сили. Він обрав біль, аби тільки не дати Вищим знайти себе.
Проте Манара завжди була поруч і все бачила. Частина її суті пульсувала всередині ельфа, наче невидимий маяк, що прошивав простір і час. Вона спостерігала. Богиня була впевнена, що Велеслав рано чи пізно зламається, змириться зі своєю долею та повернеться до навчання, аби полегшити свої страждання та виконати своє призначення. Але минуло три роки, а його дух залишався міцнішим. Ця впертість водночас вражала й лякала її.
А потім його викупив з рабства юний лорд Морган Вульфхарт. Манара зверхньо спостерігала за цим, чекаючи, коли Велеслав пізнає всю гниль та підлість людської знаті й остаточно розчарується у світі смертних. Натомість вона побачила те, що не піддавалося її божественній логіці: як двоє сімнадцятирічних юнаків, забувши про титули та походження, будують «фортецю» на старому дубі в саду Вульфхартів.
Але справжній удар чекав на Манару пізніше. Велеслав таки використав магію, але не для того, щоб врятувати власне життя.Ні.Він закликав силу, щоб витягнути з пазурів Ватажка звіролюдів свого єдиного друга. Людину.
Саме заради Моргана та його сестри Луни ельф добровільно повернувся до Манари. Він прийшов не як покірний інструмент Вищих, а як чоловік, що прагне сили, аби захистити тих, кого любить, від тіні Кривотворця. Манарі не подобалася ця мотивація — вона здавалася їй надто земною й небезпечною, але вона змушена була визнати: любов виявилася ефективнішим стимулом, ніж будь-які накази та засоби переконання.
Три роки після повернення.
Велеслав провів у сумлінному навчанні. Він не сперечався, не бунтував і вбирав знання з жадібністю. Манара плекала надію, що час зітруть спогади про світ людей, але її сподівання танули з кожним днем. Вона бачила, як ельф часом розглядає свій кинджал — подарунок, що став для нього дорожчим за артефакти. Вона помічала, як він мимоволі торкається татуювання вовка на плечі, наче воно було його єдиним зв’язком із реальністю.
У Манари народилася дивна, майже божевільна ідея: вона вирішила, що якщо подарує йому щось від себе, він забуде про кинджал, а згодом і про тих, хто його подарував. Вища принесла йому м’яку іграшку — маленького дракончика. Велеслав тоді довго і зі щирим здивуванням переводив погляд з Манари на дракона. Він подякував і залишив подарунок собі. Звісно, іграшка не допомогла. Більше того, одного дня сталося те, чого Манара очікувала найменше: Велеслав привів до помешкання королеву Либідь та пораненого Моргана. Офіційно вони проводили розвідку в Темному Лісі, але Манарі не треба було бути богинею, щоб зрозуміти правду. Моргану не потрібна була розвідка, він блукав проклятим лісом, ризикуючи життям лише заради того, щоб знайти свого друга. Ця людина виявилася такою ж впертою та незламною, як і сам ельф.
Коли Моргана нарешті вилікували, Манара прийняла найважче рішення — вона відпустила Велеслава з ним. Вперше вона побачила примарну, ледь вловиму можливість, що її син зможе вижити. Вона ще не розуміла, як саме це станеться, але відчула, що шлях до порятунку Велеслава пролягає через відданість друга.
Коли Манара у формі птаходракона кружляла над палаючим Хортом, вона бачила, як Морган Вульфхарт пробивався крізь зграї звіролюдів, слідуючи за Велеславом прямо в епіцентр пекла до храму, де чекав сам Кривотворець. Завдяки ельфійській крові, яку він випив під час лікування, Морган став імунним до прокляття і не міг перетворитися на чудовисько, але перед лицем Темного Бога він все одно залишався лише смертним. Його дії здавалися Манарі чистим безумством.
Вона згадала слова цього зухвалого хлопця: його сумління залишиться чистим, навіть якщо він не врятує друга, на відміну від її власного. Ці слова пекли богиню сильніше за вогонь пожеж. Поки вона, скута наказом Верховної богині Айни, бездіяльно спостерігала за битвою, її почало гризти невідоме досі, огидне відчуття — сором.
Битва була програна. Кривотворець виявився значно сильнішим, ніж пророкували Вищі. Коли Манара побачила, як Морган несе на спині пошматованого, майже мертвого Велеслава з кинджалом у грудях, вона порушила наказ. Вона підхопила обох і винесла їх із палаючого міста.
Але звістка про те, що Велеславу залишилися лічені години, затьмарила її розум ненавистю до самої себе. Вона опинилася в пастці: без своєї повної магії вона не могла зцілити такі рани, а забрати ту частку сили, що тримала в ельфові життя, означало вбити сина миттєво.
Вихід запропонував Анаксагор — ризикований і страшний. Він запропонував зробити Моргана «якорем» для Велеслава в цьому циклі Колеса Долі. Це дозволило б Манарі повернути свою магію, необхідну для зцілення, але назавжди пов'язало б їхні душі. Одне життя і одна смерть на двох: загине один — впаде і інший. Морган погодився без жодного роздуму.
Велеслава було врятовано. Манара повернула свої сили, виконавши свою частину домовленості. Але тепер майбутнє стало ще непередбачуванішим. Хоча Велеславу більше не загрожувало зникнення після перемоги, його існування тепер було нерозривно пов'язане з серцем смертної людини.
Повернувшись до Золотого Міста, Манара кинула звинувачення в обличчя Айні, закидаючи їй таємну підтримку Кривотворця. Це стало іскрою, що розпалила війну серед Вищих. Хоча Манара здогадувалася, що саме Сайрен вказав Кривотворцю шлях до вогню богів, але в чомусь він мав рацію — цей цикл страждань мусить закінчитися. Це був єдиний спосіб змусити Айну вийти з тіні та нарешті вступити у гру. Хтось із них має перемогти, щоб Колесо Долі зробило свій новий оберт.
— Давно ми тут не були, — промовив Сайрен, тихо підійшовши до Манари. Його кроки майже не відлунювали від потрощених плит.
— Так, надто давно... — Манара нарешті відвела погляд від понівеченого зображення Виродіала. — Як довго ти все це планував, Сайрене?
— Відтоді, як від тебе втік Велеслав, — спокійно відповів він. — Шукати нового «героя» не було сенсу. А в хлопця і так було небагато шансів.
— Він пробив Виродіалу легені! — різко обернулася Манара. — Якби не Вогонь Вищих, Кривотворець був би вже мертвий. А натомість цей монстр ледь не вбив його самого. Якби не цей... Морган... то Велеслав... мій син би загинув.
— Твій син? — Сайрен ледь помітно хмикнув, але в його очах не було глузування. — Що ж, ти маєш право його так називати. Я готовий визнати свою провину і вибачитись. Але якби Велеслав таки вбив Кривотворця тоді, у храмі, його вбила б ти — власноруч, того не бажаючи. І тоді б його вже ніхто не врятував. Можливо, це і було аипробування Колеса Долі: вони обидва мали пройти крізь це пекло, щоб розірвати ланцюг і Велеслав отримав шанс на життя.
— Ти вирішив повчати мене планам Колеса Долі? — зверхньо запитала Манара
— І Велеслав вижив. Можливо, не так, як ти того хотіла, — вів далі Сайрен, ігноруючи її тон. — Він не зникне в разі перемоги, це правда. Але тепер питання в іншому: чи виживе взагалі цей світ у затяжній війні між Айною та Кривотворцем? Нам варто відкинути суперечки й об'єднатися заради спільної мети. Хтось із них має нарешті перемогти, щоб це безумство скінчилося.
— І тобі байдуже, хто саме це буде? — Манара уважно подивилася йому в очі.
— Чесно? Якщо ти думаєш, що для мене є велика різниця між Кривотворцем та Айною, то ти помиляєшся. Вони обоє накоїли достатньо лиха. Але є одна відмінність: Кривотворець не носить масок, на відміну від нашої Верховної. Він — лише те, чим ми його зробили своїми діями... або своєю бездіяльністю.
Манара мовчала. Вона розуміла, що в цих словах занадто багато гіркої правди, щоб її заперечувати.
— Залишається лише чекати, хто з них зробить перший крок. — мовила вона дивлячись на зображення богу лісу Виродіала
*****
Фортеця Гадес, прихована в самих нетрях Темного Лісу, здригалася від ударів молотів. Саме тут, серед отруйних випарів, богиня Тетра виковувала невблаганну армію для Айно. Кілька сотень готових големів уже вирушили до Золотого Палацу під командування бога війни Ханзо, але Айно вимагала більшого. Її апетит був нестримним, і чотирирука ковалька працювала без перепочинку.
Проте в Тетри закінчувався найцінніший матеріал. Не камінь і не метал душі. Щоб вдихнути життя в холодну оболонку голема, потрібна була іскра людської суті. Неважливо, чия саме: чоловіка чи жінки, старця чи невинної дитини. Зазвичай однієї розірваної душі вистачало, щоб оживити десяток кам'яних солдатів.
Богиня звела погляд на клітки. Майже всі вони зяяли порожнечею. Лише в одній тулилися чоловік і жінка — випадкові шукачі скарбів, схоплені патрулем на ельфійських руїнах. Вони виглядали як звичайні волоцюги, зникнення яких ніхто й не помітить.
— Треба вимагати в Ханзо більше матеріалу, інакше робота стане, — прохрипіла Тетра, втупивши палаючі очі в бранців.
Вона розвернулася до ковадла і двома парами могутніх рук здійняла важкі молоти. Ритмічний гуркіт знову наповнив залу, викрешуючи іскри, що нагадували зорі, які падають у безодню.
Сама фортеця Гадес здавалася неприступною. Розташована посеред непрохідних боліт, вона була захищена не лише стінами, а й десятками лицарів Айно, створених із божественного світла Верховної. Вхід вартували два велетенські големи — кожен із них був міцнішим за кам’яний мур і сильнішим за загін добірних воїнів. Жоден смертний не мав шансів навіть наблизитися до цих воріт.
Але темна постать, що виросла прямо з нічної імли, не була смертною.
Кривотворець беззвучно схопив одного з лицарів Айно за горло. Чорний дим, наче жива істота, миттєво окутував золоті обладунки. Сліпучий блиск божественного світла згасав, метал на очах брався іржею і кришився. За мить у залізній хватці бога лісу залишився лише сірий порох, який вітер розвіяв по болоту.
Помітивши загрозу, два велетенські големи важко рушили в наступ. Попри свою неймовірну міцність, вони були занадто повільними для того, хто керував самими надрами лісу. Кривотворець різко вдарив посохом об землю. Тієї ж миті з болот вирвалося чорне, вузлувате коріння. Воно за лічені секунди обплело ноги першого голема, а потім залізною хваткою вчепилося в його кам’яні руки, невблаганно затягуючи багатотонну машину в безодню трясовини.
Другий голем замахнувся для нищівного удару, але шлях йому перегородив розлючений бегемот, що виринув із темряви. Два велетні зійшлися в лютій сутичці. Звісно, камінь врешті-решт мав перемогти плоть і кістки, але Кривотворцю було байдуже на долю звіра. Він не зупинявся ні на мить, впевнено крокуючи до своєї цілі.
Він підійшов до залізних воріт фортеці й просто торкнувся їх долонею. Метал під його пальцями почав стогнати. Повільно, наче під дією невидимої кислоти, брама вкрилася іржею і вкрилася глибокими тріщинами. За кілька хвилин у залізі з’явився отвір, достатній для проходу. Десятки звіролюдів, що чекали в тіні, миттю кинулися всередину, вгризаючись в охорону фортеці.
Не звертаючи уваги на крики та дзвін зброї, Кривотворець продовжував свій шлях. Він ішов крізь дим і кров прямо до кузні. Туди, де чотирирука богиня Тетра все ще піднімала свої молоти, не знаючи, що її доля вже стоїть на порозі.
У кузні панували нестерпний жар і ритмічний гуркіт. Тетра закінчувала чергового голема залишався останній штрих, останнє джерело життя. Не озираючись, вона відчинила клітку і залізною хваткою вчепилася в руку бранки. Жінка кричала, благала, відчайдушно намагалася вирватися, але чотирирука богиня була невблаганною, наче сам камінь. Вона волокла жертву до викарбуваної на підлозі пентаграми, навіть не дивлячись на ту, чию душу збиралася розірвати.
Крик жінки ставав дедалі хрипкішим, аж поки раптово не перейшов у низький, вібруючий рик.
Тетра скрикнула від несподіваного болю. Замість тендітної людської руки вона стискала вкриту жорсткою шерстю лапу звіролюда. Тварюка, схожа на лускатого ящура з палаючими очима, за мить вгризлася в зап’ястя богині. Не вагаючись, Тетра обрушила важку кувалду на череп монстра. Пролунав огидний хрускіт, і понівечене тіло впало на підлогу.
Але в клітці вже не було чоловіка. З темряви на богиню вистрибнула інша істота — м’язистий лисий лис із величезними пазурами. Звіролюд у шаленому стрибку вчепився в одну з рук Тетри, що тримала молот, і з хрускотом відгриз її. Вища заревла від люті та болю, дивлячись, як її власна кінцівка падає в пил кузні.
Вона замахнулася іншим молотом, щоб розчавити нападника, але раптом відчула різкий, крижаний біль у спині. Дерев’яне вістря посоха з жахливою силою пробило її груди наскрізь, вийшовши назовні біля самого серця.
Кривотворець повільно витягнув посох із тіла богині. Тетра, хитаючись, обернулася. Її очі розширилися від первісного жаху, коли вона побачила в руках Виродіала кинджал. Той самий, що вона викувала для Вищих багато століть тому. Той самий, який він власноруч витягнув із грудей мертвої Ліліель.
— Виродіале... благаю... ні... — ледь встигла прохрипіти колишня ковалька богів.
Він не відповів. Її власне творіння, загартоване в крові та зраді, з легкістю пробило її голову. Виродіал мовчки спостерігав, як щойно народжений звіролюд заходився гризти рештки тієї, хто колись вважала себе безсмертною майстринею душ.
