Раді Вас бачити!

Всі присутні піднялися, вшановуючи наречену. Калісс йшла повільно, сяючи від щастя. Очі Дейлана потепліли, щойно він побачив її, усмішка розквітнула на прекрасному обличчі. У їх кохання було легко повірити, вони обоє аж світились ним. І це вкотре вкололо Сафріну. Адже навіть ті короткотривалі стосунки із Алариком не містили таких поглядів. Хлопець дивився на неї як на інструмент досягнення бажаного. Вона була зручною. Вдалою можливістю нарешті отримати корону. І він був готовий використати дівчину, бо йому було начхати на її щастя.

Всю церемонію дівчина була занурена у власні думки, сповнена жалю до себе, гнівом що все так несправедливо саме щодо неї. Сафріна все життя почувала себе в чомусь гіршою від сестри і з кожним днем переконувалась в цьому ще більше. Ні магічні видива, що пурхали між гостей, ні сяючі зорі скляної стелі, нічого не приносило дівчини радощів. І, здавалось би весілля сестри не було для неї приводом підтримати і порадіти за Калісс. Може, річ у тому, що Дейлан принц. А може Сафріна просто не здатна сприймати перемоги сестри, коли сама знаходиться на один, а то і на сто щаблів нижче за неї.

За традицією, коронація відбувалась на п’ятий день по укладенню шлюбу. Та цього разу, Тайніра не хотіла чекати і прагнула коронувати Калісс одразу ж у день її весілля. Сафріну таке положення справ турбувало. Та ще більше її цікавило те пророцтво, про яке говорила королева. Вона була певна, що Тайніра помиляється. Та щоб переконатися в цьому, їй треба прочитати те пророцтво самій.

Після весілля відбувався банкет і представлення нової королеви народу. Дівчина подальші урочистості вирішила пропустити, нехай сестра радіє своєму зоряному часу, сама Сафріна має значно важливіші справи.

Вона знала, що у палаці є бібліотека, ба більше, вона чула, що деякі секції коряться тільки королівській родині. А оскільки влада у Зоряній Варті передавалась жіночою лінією, її сестра новоспечена королева, отже Сафріна автоматично отримує титул принцеси. Тож, магія бібліотеки відтепер сприйматиме і її за частину королівської сім’ї.

Бібліотека вражала красою і нагадувала химерні лабіринти, дівчина блукала між стелажів, лякаючи жриць щоразу як виринала між полиць із розгніваним обличчям. Жодного натяку на те, звідки почати пошуки. Обійшовши коридори між книжок ще кілька разів, дівчина прискорилась, підійшовши до однієї зі жриць.

– Агов, як тебе звати? – роздратовано хмикнула вона.

– Ви звертаєтесь до мене? – поцікавилась жінка в літах, вбрана у синю мантію.

– Так, як там тебе?

– Моє ім’я Матісса, – спокійно відповіла жінка. – Із ким маю честь?

Сафріна розгнівано зиркнула на жрицю.

– Принцеса Сафріна.

– Рада знайомству, Сафріно, – тінь усмішки лягла на тонкі губи жриці. – А щодо принцеси, я б не поспішала.

Матісса мовчки рушила до читальної зали, складаючи книги у кошик, що рухався за допомогою магії.

– В якому це сенсі? Влада у Зоряній Варті передається жіночою лінією. Моя сестра відтепер королева, а отже і я є принцесою. Цей титул дається мені автоматично.

– Не знаю, чому Ви вирішили, що такі титули роздаються всім, хто має кровний зв’язок із Її Величністю. Та таке звання Вам може дати тільки вона своїм голосом. Магія бібліотеки кориться тільки королеві Зоряної Варти. Тож зверніться за цим до Її Величності королеви Калісс, – останнє вона мовила із особливою чіткістю, неначе підкреслюючи низьке положення Сафріни.

Дівчина гордо скинула підборіддя:

– Я хочу бачити королівську секцію.

– Побачити Ви її можете, – терпляче кивнула Матісса. – Та не потрапите всередину, адже магія бібліотеки не сприймає Вас як частину королівської родини.

Сафріна розгнівано зиркнула на Матіссу.

– Та хоч дірку в мені протріть, я не здатна змінити правил королівської читацької секції.

Незворушність жриці дратувала Сафріну ще більше за те, що вона тут нікому невідома сестра «Її Величності». Дівчина швидко розвернулась.

– Я ще повернуся.

– Чекатиму із нетерпінням, – кивнула Матісса.

– І коли я здобуду титул – тебе тут не буде!

– Із цим бажаю успіхів, – спокійно відповіла жриця, повертаючись до книг у кошику.

Сафріна повернулась.

– Що ти сказала?

– Набутий титул принцеси є суто урочистим, – розставляючи книги, відповідала Матісса. – Він не дає Вам жодної влади у цьому королівстві.

Дівчина стиснула кулаки, розвернувшись.

– Візьміть, – окликнула її Матісса.

Сафріна нахмурилась, повернувшись.

– Йти з бібліотеки з пустими руками – погана прикмета, – очі її зблиснули, коли вона простягнула Сафріні тоненьку книгу, розміром з долоньку.

Дівчина підхопила її, розглядаючи. Сафріна й не знала, що такі крихітні видання взагалі існують. Заголовок був красномовним: «Оповідка про принцесу Офелію». Повернувшись до своїх покоїв Дівчина почала знервовано бродити кімнатою. На бенкет вона повертатись не збиралася, втім і протоптувати ями у підлозі сенсу не було. Кілька разів її очі зустрічали книжку, та вона стримувалась. А коли все ж зрозуміла, що робити більше нічого, всілася на ліжко і розгорнула її.

«Жила-була в маленькому селі дурненька Офелія, єдина дочка пекарки. Була вона негарна, та дивилась в дзеркало захопливо зітхаючи. Була й незугарна, бо пекла вона хліби кривобокі, називаючи їх шедеврами. І скільки бідолашна матір не намагалась навчити дівчину, та геть не бачила яке паршиве і підгоріле пече. Коли дурненька Офелія була ще геть малою, наснився їй сон. Такий яскравий і такий хороший, що вона все життя своє мріяла аби він справдився. У сні тому дурненька Офелія стала справжньою принцесою. Всі її любили, всі клонилися. І так їй хороше було на душі. І от щодня опісля, витирала вона борошно зі щік та мріяла про корону як у тому сні. Розкішну і блискучу, як та вода у барилі при сяйві зір. «Я – принцеса!» – гукала на весь ринок, розмахуючи борошняним мішком замість скіпетра. А сусіди й реготали: «Звичайно ж, Ваша Високосте, тільки трон у вас із тіста ще й той кривий та недоладний!» Офелія кивала: «То тимчасово, я чекаю на принца!»

Довго люд сільський потішався з дурненької Офелії. Та вже за рік, принц і сам приїхав, на білому коні, з гербом на плащі, сам з себе гарний, високий, галантний! Шукав наречену розумну, вродливу. Узрів Ізабель: та цитувала Альфааво ельфійською й вишивала герби без кривого стібка, а у хаті як чисто, а вчиться як добре, а печиво її із корицею пахло на все село, принаджуючи і припрошуючи! Принц ахнув: «Ось моя королева!» – і повіз її до палацу.

Офелія стояла з відкритим ротом, тримаючи в руках підсмажений пиріг у формі корони. Принц навіть не глянув, промайнув повз, як вітер. Зате зупинився королівський кучер: «Пані Офеліє, а не хочете зі мною в стайні царювати? Коні слухняні, сіно м’яке!».

Офелія фиркнула, відщипнувши шмат свого ж пирога: «Та ви що, я принцеса!» – і з набитим ротом продовжила: «А принц просто дурень сліпий!». І прогнала жениха, повертаючись до пекарні.

І пекла вона ті герби й корони, сподіваючись, що принц ще подумає і зрозуміє гірку помилку свою. Дожила до сивини самотою, у хатинці з хлібними крихтами на підлозі. Кожному гостю розповідала: «Я – принцеса, тільки чоловік мені трапився такий безтолковий! Принц був дурнем, а кучер – не мого поля ягода». І показувала кривеньку корону з тіста, яку досі пекла щонеділі. І вже ніхто й не сміявся зі старої. Стало всім шкода бідненьку дурненьку Офелію, що вважала себе принцесою і все життя змарнувала на безглузде очікування. Кажуть і досі з кривенької хати тягне димом із печі. А пригорілі хліби у формі корони як хто і купує, то аби принцеса мала на що «правити»!»

Сафріна закрила книгу і кинула її у стіну.

– Я вам покажу дурненьку Офелію! Та що вони собі думають?!

Весільний банкет йшов у повну силу. Гості раділи, промовляли тости, наречені ніжно тримали одне одного за руки. Сафріні не хотілось ні пити, ні їсти, ні шанувати молодих. Їй конче було необхідно поговорити з сестрою. І їй це вдалося, щойно королева вирушила до вбиральні. Сафріна знагла перекрила їй прохід до кімнати:

– Даруй мені титул принцеси, – одразу ж вимагала вона.

Очі Калісс трохи округлились, та вона хутко зібралась:

– Зараз не місце для цього. Дай мені пройти.

– Послухай. Мені справді потрібен той титул, обіцяю більше не діставати. Просто промов, що даруєш і все, я тебе не чіпатиму.

У очах близнючки промайнуло роздратування.

– Пробач, та після твоєї сцени я обмірковую варіант твого повернення до рідного дому.

Сафріна здивовано поглянула на сестру.

– Ти просто виженеш мене з палацу? – не вірила вона.

– Пробач, Сафріно, – у її очах і справді горів щирий жаль. – Та я не певна, що можу довіряти тобі. Я виділю тобі грошей, аби ти нічого не потребувала, можу пошукати тобі краще місце. Та ти не отримаєш титул.

– Будь ласка, Калісс, – схопивши сестру за руку, вмовляла Сафріна. – Дозволь мені лишитися. Я не заважатиму тобі.

– А це справді так?

Сафріна роздратовано зітхнула, випустивши руку дівчини.

– Я намагатимусь не бути тобі перешкодою.

Калісс важко зітхнула. Певний час вона мовчки дивилась на сестру, сумніви долали королеву, та все ж, вона коротко кивнула.

– Гаразд, – обійшовши її промовила королева. – Ти залишишся тут. Та титул не отримаєш. Поки ні. Прошу, зрозумій мене правильно.

– Дякую, – крізь зуби відповіла Сафріна.

Огидно було просити дозволу у сестри. Огидно в принципі було їй підпорядковуватись. Калісс завжди була простою, слабкою, наївною. Сафріна вважала її не надто розумною. Та от вона: ще й ночі не минуло як при владі і вже вказує сестрі на місце під дверима! Схоже Матісса не помилилась із книгою. Бо якби Сафріні не кортіло бути Ізабель, вона лишалась на позиції Офелії і це невимовно дратувало.

Щоб хоч трохи прийти до тями, дівчина вирішила прогулятися садом. Вона не могла повірити в те, що Калісс мало не вигнала її з палацу! Звісно, якщо вона це зробить, шансів отримати владу майже не лишиться. Сафріна не могла цього допустити. Остаточно задубівши надворі, дівчина підвела голову. Пара з її рота сизуватим вихром долинала до сяючих зірок.

– О, Богине…Хай я не буду Офелією… – зітхнула вона, а тоді повернулась до палацу.

Бенкет уже завершився і служники прибирали столи і квіти. Дівчина прискорилась, сподіваючись застати сестру у покоях.

– Їх Величності відбули у весільну подорож, – відповів вартовий, після того, як дівчина кілька разів грюкнула дверима.

– Кинули королівство? – здивовано спитала Сафріна.

– Рада разом із королевою-матір’ю слідкуватимуть за порядком.

Сафріна пирхнула і увійшла до кімнати Калісс, яка виявилась майже порожньою.

– Ії Величність тепер живе у королівських покоях, – відповідаючи на німе запитання мовив вартовий.

– Де збирається рада?

Вартовий мовчки втупився перед собою.

– Скажи мені!

– Я не зобов’язаний казати.

– Як це так?!

– Ти не маєш титулу, а значить знаходишся на тому ж рівні, що й служники, кухарі, пекарі…

– Ясно! – гаркнула вона, почувши згадку про пекарів. Уявна Офелія неначе блиснула кривими зубами у пітьмі, пропонуючи обгорілу хлібну корону.

Сафріна розвернулась.

– Доведеться почекати, – бурмотіла вона.

І чекати таки довелося. Калісс і Дейлан повернулись аж за місяць, рум’яні, щасливі і закохані одне в одного донестями. Близнючка піднялась до палацу і одразу ж обійняла Сафріну, що чекала на неї біля входу. Та витримала десь хвилину задушливих обіймів і аромату гарденії, від якого почала боліти голова, а тоді відступила на бік і зазирнула в очі сестрі:

– Мені потрібно дещо обговорити з тобою і радою.

Калісс примружилась.

– Щось сталося?

– Це стосується Міста Сонця. Дозволь мені виступити на раді. Будь ласка.

Сестра сумнівалась, та все ж кивнула.

– Гаразд. Я попрошу аби тебе провели сьогодні.

– Дякую.

Дівчина чекала на це весь вечір, вона відчувала, як хвилювання змушує пальці тремтіти. Чого вона, власне боялась? Це ж просто коротка розмова. Та вона відчувала, що має виступити гідно і зацікавити раду.

До покоїв постукали.

– Так?

– Мене відрядили провести тебе на збір ради, – донеслось з-за дверей.

Сафріна підвелася, рушаючи вперед. Щойно вона залишила покої, зустрілась поглядами із молодим хлопцем у обладунках.

– Вітаю, – кивнув він. – Мене звати Кіран.

– Рада знайомству, – кивнула вона. – Веди.

Хлопець дещо знітився, та все ж взяв її за руку.

– Агов! Що це ти… – почала було вона і відчула, як простір довкола змінився. – Ти перемістив мене?

– Збори ради відбуваються таємно. Вони прагнуть аби ті, хто не є членом ради, не міг дійти сюди самотужки.

– Прекрасно… – зітхнула вона.

– То я можу увійти?

– Тебе покличуть.

– Знову чекати? – крикнула вона.

Дерев’яні двері відчинились. За круглим столом, що складався із шматочків різнобарвного скла, утворюючи мозаїчне зображення Троїстої Богині, сиділи Калісс, Дейлан, Тайніра та висока жінка в обладунках із рудим, переплетеним у тонкі кіски, її обличчя було у шрамах, зелені очі запитально поглянули на Сафріну. То була Ґвендолін – начальниця варти, а поруч із нею сиділа…

Жриця іронічно всміхнулась.

– Вітаю, Сафріно.

– Матісса, – крізь зуби мовила вона.

– Що привело тебе? – спитала Тайніра, уважно поглянувши на дівчину.

– Я маю достовірну інформацію, щодо того, що все королівство знаходиться під загрозою з боку Міста Сонця.

Ґвендолін здійняла пошрамовану брову.

– Жодних загроз не було виявлено вартовими на кордоні, – мовила начальниця варти.

– Це стосується Аларика Тейлосса. Він має намір захопити джерело Богині.

Тайніра повільно повернулась до Сафріни.

– Звідки ти знаєш про джерело?

– Від нього ж. Він хотів аби я вийшла за нього і обманом примусити мене привести його прямо сюди, де джерело.

– Як ми можемо довіряти тобі? – спитала Ґвендолін. – Ти можеш і досі зберігати йому вірність.

– Ви жартуєте, так? Я скасувала весілля, розірвала зв’язок половин. Я прийшла до вас, аби ви знали, що джерело потребує захисту.

– Ти розірвала зв’язок? – не повірила Тайніра. – Ти б мала загинути!

– А Ви були б і раді, так? – в’їдливо зазначила дівчина.

– Сафріно! – застерегла Калісс.

– Ні, все гаразд, Ваша Величносте, – махнула рукою Тайніра. – Зв’язок половин розривати небезпечно. Ти зруйнуєш власну душу, Сафріно. І краще тобі бути якнайдалі від королівства, коли це станеться.

– Про що це Ви?

Тайніра звернулась до Калісс.

– Ваша Високосте, я розумію, це Ваша сестра, єдина, хто у Вас лишився. Та її не можна допускати до державних справ. Я вже передавала Вам всі можливі відомості такого майбутнього, у якому Ваша сестра відіграє ключову роль. Цьому не можна дозволити статися.

– Дякую, пані Тайніро, – спокійно мовила Калісс. – Та я прийняла власне рішення. Моя сестра не матиме титулу, та лишиться гостею палацу.

Тайніра хоч і невдоволена, а все ж кивнула.

– Я говорив із Каллумом, – хитав головою Дейлан. – Він запевнив мене, що Аларик не може стати королем.

– Він шукатиме інші способи, – склала руки на грудях Сафріна. – Якщо не зі мною – одружиться з кимось ще. Повірте мені, обмеження у владі лише мотивують знайти можливість реалізувати всі свої наміри в обхід заборонам.

Калісс уважно поглянула на сестру. Вона знала, що Сафріна говорить про себе і це непокоїло її. У ту ж мить дівчина звернулась до королеви.

– Є ще одне питання, яке я б хотіла обговорити на раді. Я хочу стати вартовою.

Тайніра пирхнула, Сафріна це помітила і нахмурилась.

– Щось Вас звеселило? – спитала вона у королеви-матері.

– О, так, – всміхнулась вона. – Ти, моя люба.

– Ти маєш пройти навчання, – мовила Калісс. – Разом з усіма.

– Що? – одночасно спитав Дейлан і Тайніра.

– Якщо хочеш стати вартовою – гаразд, – продовжувала Калісс. – Ти маєш хист до…оборони. Та вартовий відрізняється від тих, хто просто гамселить інших за гроші.

– Хіба? Вартові ж мають зарплатню?

Калісс із докором зиркнула на сестру. Ґвендолін уважно розглядала Сафріну.

– Вартовий стає на захисті королівства, – сказав Дейлан. – Ти маєш бути підготованою.

Раптом у бік дівчини полетіло щось тонке і важке. Вона тільки й встила що махнути рукою аби захистити обличчя. Предмет, що як потім виявилось був ножем у шкіряному чохлику, відбився від долоні і впав на підлогу.

– Руки в тебе тоненькі. Ноги слабкі, реакція просто жахлива, – Ґвендолін кинула на дівчину зневажливий погляд.

– Її можливо навчити? – спитала Калісс.

– «Вона» вам не якась невдаха, ясно? – розлючено крикнула Сафріна. – Я б’юся краще за тебе!

– А за таку манеру розмови із Її Величністю можна отримати покарання у вигляді патрулювань на три повні ночі, – зиркнула на неї Ґвендолін, а тоді повернулась до Калісс. – Навчити можна кого завгодно, хто має бажання, Ваша Високосте. Та я б із задоволенням взялась за вашу сестру, аби трохи збити з неї пиху.

Сафріна поглянула на начальницю варти із неприхованою ненавистю. Ґвендолін це здавалось лише потішило.

– І яке там навчання? – спитала вона без особливої зацікавленості.

– Академія вартових це не жарти, – хитнув головою Дейлан.

– Я впораюсь, – здійняла підборіддя вона.

Ґвендолін реготнула.

– Підйом опівночі, силові навчання, походи, дослідження королівства. Оборонні та просторові чари із архіваріусом, виготовлення зілля, вивчення мов і діалектів всіх містечок, історія Зоряної Варти. Таке навчання займає сім років. І якщо ти справді цього прагнеш – будь готова, що це непросто. Тож не поспішай із такими впевненими заявами.

– Пройду навчання за п’ять.

Дейлан здійняв брови. Ґвендолін хмикнула, склавши руки на грудях.

– Не пройдеш.

– Ти справді в цьому впевнена? – здивувався Дейлан.

– Давайте так. Якщо я завершу навчання раніше ніж за сім років, як інші, я отримаю титул принцеси. І це буде не просто урочистий титул, я увійду до складу ради.

– Ти не пройдеш навчання. Я тобі це гарантую.

– Якщо пройду – Ви складете повноваження. А я стану начальником варти.

Ґвендолін фиркнула.

– Що? Як Ви так переконані, що я не пройду, чого ж боїтеся?

– О, яке ж ти дурне, – зітхнула вона. – Та, гаразд. Якщо ти не пройдеш навчання за п’ять років, як обіцяєш – я особисто вижену тебе з палацу і переселю у найвіддаленіше село. Ти не матимеш жодної копійки з боку Її Величності і ніколи не бруднитимеш її славного імені.

Калісс стурбовано дивилась то на Ґвендолін, то на Сафріну.

– Ставки високі, – подався вперед Дейлан, його це схоже веселило.

– Згодна, – кивнула Сафріна.

– Вирішальне слово за Її Величністю, – кивнула Ґвендолін.

– Альтаїр, люба, подумай, – вмовляла Тайніра. – Ти можеш відмовити.

– Якщо це те чого ти хочеш – згода, – мовила Калісс. – Пройдеш навчання раніше ніж за сім років – буде тобі титул принцеси і звання начальника варти. Та якщо ти запізнишся бодай на день – тебе буде вигнано з палацу назавжди.

Сафріна всміхнулась. Ґвендолін пропалювала її поглядом. З нею буде вкрай непросто, та дівчина була готова, адже як сказав Дейлан – ставки високі.

– От і побачимо, – всміхнулась Ґвендолін. – Ніхто не завершував навчання за п’ять років.

– Тож я стану першою, – знизала плечима Сафріна.