Раді Вас бачити!

Джейд усвідомлював почуту інформацію ще довгий час. Так, Ґладіс пообіцяла знайти більше згадок про прокляття, однак попередила одразу, що не чула про випадки аби його успішно долали. Частіше воно змушує половин відгородитись одне від одного, відмовившись від будь-якого майбутнього.

Перед сніданком, хлопець рушив до бібліотеки. Йому кортіло зробити щось важливе і бажано без свідків. Спав він доволі погано, до тренування мав ще багато часу. У палаці було тихо, Джейд почувався б самотнім, аби не мовчазні вартові, що стояли на чатах тронної зали та бібліотеки. Він увійшов до читацької зали, аби переглянути нову порцію книг, у яких можуть бути згадки про Богиню.

Взявши ретельно підготовану вежу з книжок, хлопець посунув її по столу, а тоді тихо вмостився на стільчик. Почувся звук перегортання сторінки, Джейд визирнув, помітивши Аденну, яка настільки занурилась у прочитання, що не помітила його присутності.

Після тієї ночі він не знав, як до пуття спілкуватися із дівчиною, аби не було так ніяково. Він неначе бачив її вперше, хоча вони знайомі з дитинства. Це було незвично, адже Аденна була чи не єдиною людиною, з ким йому завжди було легко спілкуватися. У її присутності він відчував хвилювання, думки плутались, а пальці, що раз по разу тремтіли він весь час стискав у кулак. Джейд спробував сконцентруватися на тексті, що лежав перед ним. Та коли вшосте перечитав одне і те ж речення, не запам'ятавши його сенс – підняв очі на королеву і просто запитав:

– Ти ще нічого не знайшла?

Аденна підняла на нього очі, вони на мить округлились, неначе вона не знала, що він тут. Дівчина похитала головою і розсіяно натисла ліктем на кінчик книжки, що нерівно лежала під грудою інших. Від чого ті шумно посипались на підлогу, шелестячи сторінками.

– Я допоможу, – мовив він, скочивши.

Джейд присів, хапаючи книжки, що лежали зараз на килимі. Аденна теж опустилася, складаючи товсті томи собі на коліна.

– Я сиджу тут від завершення балу… – мовила вона.

Хлопець кинув швидкий погляд на неї.

– Погано спиш?

– Останнім часом так, – королева зітхнула, поклавши кілька книг на стіл. – Ми кілька місяців ведемо постійні пошуки. Невже немає і натяку на зрушення?

– Ми робимо все можливе, Адо. Це все ж згадки про Богиню. Навряд чи їх так просто знайти.

Вони зустрілись поглядами і застигли. Руки розгублено тяглися по чергову книжку. Підхопивши одну й ту саму, вони тримали її з різних боків, не зводячи очей одне з одного. З боку це мало доволі кумедний вигляд, та обоє були аж занадто захоплені тим довгим поглядом. І все ж, Аденна здалась першою і поглянула на книгу, яку вони спільно відправили на стіл. Між її бровами пролягла складка.

– Що? – помітив цю зміну Джейд.

– Я не пам'ятаю цього манускрипту…

Дівчина розгорнула його і, вдивляючись у каліграфічний почерк ельфійською мовою, скрикнула:

– Це воно!

– І що це?

Аденна підняла на хлопця здивований погляд.

– Легенда про Троїсту Богиню!

І створила Ніч День новий…

У темряві, без світла, без життя, явилася сама Троїста Богиня. Та вона мала любов і сподівання, тож створила його руками власними. Запалила першу зірку, тоді зліпила перший шмат землі, а тоді почала розширювати їх. Створила вона і Місяць, як символ власний, як храм, як трон, з якого спостерігатиме за новим світом цим. І яким гарним вийшов світ той! Та було їй сумно самотиною споглядати його. Тож зліпила вона й перших живих істот, наділивши їх гострими, як у неї самої вухами і вдихнула у них життя. Мала вона три форми. Діва, що була сповнена сподівань і неймовірної сміливості дивитися на світ новостворений широко розплющеними очима. Мала й нестримну любов, сильну, здатну захистити цілий світ, бо була вона й Матір’ю для творінь своїх. Третя ж форма її – мала досвід та мудрість, знання, якими вона була готова ділитися. То була форма Старої.

І любила вона істот, яких створила. І було з ними відрадно Їй. І не почувалась вона більше самотньою. Та потім, істоти, рукотворні її пізнали кохання. Любов не ту, що мала вона як Матір до дітей своїх. А любов геть іншого ґатунку: захопливу, від якої серце калатало в грудях. Любов, що спершу вирувала пристрастю, а тоді перетворювалась на відданість, ніжність і повагу. Любов з чиїм іменем на вустах її любі ельфи на схилі років йшли з цього життя.

І прагнула вона відчути таку ж любов. Бодай раз, зрозуміти яким даром вона наділила своїх творінь. Та Богиня була самотньою. Сенсом її існування було Її творіння, тому вона й наділена силою творити життя інакше, не як це робили Її ельфи. Та все ж, спостерігаючи за тим, як ельфи віддаються коханню, вона хотіла і собі відчути ту ніжність та підтримку. І взяла вона найяскравішу зірку й почала розтирати гарячу її у руках своїх, створюючи і ліплячи з неї рівного собі. І хоч були вони різні у тілі й у силі, та єднала їх могуть і нескінченність буття. Та Богиня дещо перестаралася. Бо зліпила вона протилежного. Вона створила сам День, у світі, де правили ночі. Створила Сонце, що сліпило її, обдавало жаром шкіру. Наділила вона його силою своєю, створивши нового Бога. Мав він дві подоби: щасливу, що завжди піклувалася, кохала і підтримувала. Мав він й іншу: ту, що нищила, вбивала і приносила горе. Та вони закохалися, попри все, що випало на їх нескінченні долі. І пізнала Богиня нарешті те, чого так прагнула. І відчула вона нестримну силу, що відгородила її від інших творінь, бо жодне з них більше не тішило її так, як новий Бог, створений для неї Її ж руками.

Ельфи вчилися жити самостійно: навчалися, сіяли та пожинали, жили у мирі та злагоді одне з одним. Поширювали вчення Її і дякували за це життя, хоч вона і не чула їх молитов. Та якось на світ їхній випала страшна хвороба, вона проливалась дощами, що змушувала річки виходити із берегів. Перетворювалась потім і в засуху, що нищила всі врожаї та лишала дітей голодними. І як не благали ельфи, не чула їх Богиня, бо була занадто захоплена створеним для себе Богом.

Злякалися ельфи, що Богиня їх розчарувалася, що живуть вони не так, як вона заповіла. І приносили вони самі себе у жертву, аби благати прощення Її. Та не знали бідні ельфи, що крім тих двох, існували й інші боги, ті що мали власні світи і облаштовували їх. І тих інших обурило те, що Богиня створила не когось нижчого за себе – вона створила рівного. Нового Бога, що править свої закони, відмінні від Її власних. І наслали вони свою кару. Спершу на творіння Її, а тоді і на неї з коханим.

Спершу не зважали вони на кару ту. Бог Сонця надихнув Богиню Місяця створити когось іншого, окрім ельфів. І створила вона інших. Подібних до перших, та вразливіших, як вона сама стала після того, як закохалася. І бунтівніших, як її коханий. То було їх спільне творіння. І повернулись вони до світу її, і почали правити творіннями своїми. Повернули природі родючість, погоді помірність, ельфи знову повірили, що не самі у світі. І вчилися співіснувати із новим народом людей. Спершу, все йшло добре. Ельфи навчали людей своїй мудрості. Ділилися харчем і дахом над головою і щоночі дякували Богині за щедрість її, а вона посилала їм свої знання, плекаючи їх. І заздрив Бог тому, що весь цей світ належить Їй, а не йому. Що вклоняються істоти Богині. Заздрив і тому, що не здатен сам творити, аби перевершити Її. І почав він нашіптувати людям, вважаючи що вони так само його, як і Її творіння. І розпочали вони війни. Засіяли поля зневагою і поливали кров’ю невинних. І розгнівалась Богиня. І плакала вона від втрачених марно життів. І не було кінця-краю тій зневазі і болю.

І створила вона нових, тих хто мав боронити мир між всіма істотами – магів. Силу свою вони черпали із джерела, що вона утворила у центрі свого нового світу. Кілька поколінь старші маги зберігали вірність Богині та утримували мир між людьми та ельфами. Та з часом, і маги розділились у вірі своїй.

І Бог Сонця скористався цим. І почалася нова, ще більша і кровопролитніша війна, що розділила єдину країну на дві. І взяв він під контроль тих, хто корився йому. І протягнув своє світило на землі ті. І дарував він їм силу ходити під сонцем і не боятися його, а милуватися і зростати під ним. І винищили вони під його проводом всіх ельфів, що ходили під зорями.

Богиня відчула біль. Біль, від втрати своїх перших дітей. І спустилася вона і відгородилася від земель коханого неживою землею. Сухою і крихкою як втрата її. І заплакала вона гірко, а зронивши сльозу свою чудодійну, засіяла вона неродючі землі довкола себе. А зі сліз тих зросло зарево. Таке ж сяйливе, як очі Її. Зарево те було непростим. Воно не віддавало, не примножувало і не лікувало. Зарево те покликане було являти, розкривати і навчати. І чекало воно на того, хто усвідомить силу його і буде гідним повести за собою – не на бій, не на чергове кровопролиття. А лише захистити, вберегти та відгородити від небезпек.

І розділилися закохані. І стали їх народи ворогувати вічно. А щоб спинити це Богиня мала знищити свого коханого, знищити творіння, рівне собі. Та жевріла у серці її ще надія врятувати його. Повернути його добру сторону замість тієї, що сіяла хаос.

І йому боги дали вибір. Знищити творчиню свою і правити світом її. Довго думав Бог. І прийшов по неї. І здійняв своє сонце над головою Її. Та не зміг. Не зміг, як і вона не змогла принести жертви навіть задля спокою світу. І продовжилися війни, що руйнували їх народи. А у ті війни заборонено було їм обом втручатися. Лише спостерігати, як ті, хто молився на них відтепер і навіки – гине.

І змирився з тим Дволикий Бог. І відгородився він від творінь своїх. І не приймав їх молитви. І спостерігав за ними звисока.

А Троїста Богиня була передусім Матір’ю. Тож вірила у своїх дітей всім серцем своїм. Вона шукала найсильніших. Тих, хто зможе відгородити одну державу від іншої і спинити тисячолітнє кровопролиття раз і назавжди, не нищачи всіх до одного. І тоді вона замкнула силу свою у джерело. І стала та сила чекати, коли ж прийдуть на цей світ найсильніші, ті, хто буде гідний ту силу отримати. Бо коли вони побачать цей світ, Богиня зійде до них, попри кару, попри прокляття і нагородить їх. І об’єднаються вони.

Та кара вимагала жертви. Тієї, що не принесла свого часу ні вона, ні обранець Її. І врятує цей світ лише жертва, принесена тричі дітьми їх. Що у війнах знайшли кохання, яке колись спонукало Богиню створити вірного собі, розпочавши весь хаос у світі власному.

Аденна повернулась до Джейда, його погляд був спантеличеним. Він був так близько, що вона відчувала його тепло. Хлопець теж це відчував, затамувавши подих.

– Я…Можливо цілковитий бовдур… – хрипко почав він.

– Продовжуй? – здійняла брову Аденна.

Джейд опустив очі, стримавши усмішку.

– Та я нічогісінько не зрозумів.

– Маємо проаналізувати легенду частинами. Я теж зрозуміла поки не все. Та ми мусимо показати це іншим. Клич Сейджа і Люмію.

– Чекай…То, що ти зрозуміла взагалі?

– Я чула про це раніше… – замислено мовила Аденна. – Коли Матір втратила дитя, вона з відчаю перетворила родючі землі на пустку. І пролила свої сльози.

– Так. А ще там сказано, що з тих сліз виникло зарево.

– Так. Це «сяйливе око».

– І це мені теж зрозуміло, я може й бовдур, та не настільки, – всміхнувся він. – Але як ми можемо у них вчитися, не забираючи їх силу і не домовляючись? Адже саме домовлятися нас навчила Люмія?

– Бо ті квіти насправді ніякий не підсилювач, – всміхнулась вона. – «Сяйливе око» показує нам наш потенціал. Дивовижно. Все як я думала на самому початку.

– Гаразд…То як ми будемо «вчитися у них» тоді?

– Клич інших до оранжереї. Будемо розбиратися разом.