Раді Вас бачити!

Впродовж наступних кількох ночей, тренування були доволі напруженими. Та все ж, Люмія робила неабиякі успіхи. Вона вчилася скеровувати свою силу у кулі, як Аденна і цілити ними по мішенях. Для цього їй потрібно було торкнутися королеви і запам’ятати форму її сили. Це мало тимчасовий ефект і кілька разів у Люмії навіть вийшло зробити це самостійно, та все ж роботи ще було багато. Адже останню мить кулі перетворювались на промені і пропалювали паперові мішені, лишаючи лише обгорілі дірки. Сейдж одно пирхав, спостерігаючи за процесом.

– Твоя черга, світильнику, – кинула вона, звернувшись до хлопця. – Покажи, як роблять професіонали.

– Професіонали не залишають попелу від мішеней. Це називається контроль, якщо ти не знала раптом.

Його сяйво спалахнуло ніжно-зеленим кольором, він взяв Люмію за руку. Дівчина намагалась ігнорувати поколювання, яке цей дотик викликав. Сяйво перетворилось на промінці, що влучили у ті мішені, які лишилися неушкодженими, та не пропалило їх, а лише опустило.

– Бачила? – задоволено спитав він.

– Ой, теж мені… – вирвавши свою руку з його, мовила принцеса.

– Сама сказала: я – професіонал, – всміхнувся хлопець.

– Тепер шкодую про це.

Сейдж реготнув.

– Ти дратуєш мене кожного божого дня, – фиркнула вона, відійшовши.

– Хто ж тобі винен, що ти дозволяєш мені це робити? – спитав він, подавшись вперед. – І взагалі-то тут днів немає. За стільки часу тут могла б і звикнути.

Дотик під час тренувань давав короткотривалу можливість видозмінити силу. Королева шукала можливість посилити їх позиції під час можливого нападу. І це потроху працювало, хоча вони все ще тестували такий метод задіювання магії. Аденна створила зірку, Джейд підняв руку, концентруючись на ній, і зірка раптом згасла. Хлопець опустив очі, королева взяла його за руку, підбадьорливо кивнувши. Джейд поглянув на неї і зірка засяяла знов.

– Чудово, – відпускаючи його руку, мовила вона. – Сейдже. Я спробую створити силове поле. А ти надай йому відчуття безпеки.

– Але ж… це просто відчуття. Це не щит.

– Спробуй. Часом віра у безпеку і справді її викликає. Я хочу дещо перевірити.

Сейдж поклав руку на її плече. Щойно сяйливої кулі торкнулось блакитне полярне сяйво воно розширилось, вкриваючи їх неначе парасоля.

– Джейде? – покликала Аденна.

– Так?

– Мені потрібно аби ти спробував атакувати.

Очі його зблиснули, він хитнув головою:

– Навіть не проси.

– Просто спробуй. Щось незначне.

– Я не збираюсь нікого скривдити!

– Та давай, – встряг Сейдж. – Просто уяви найогидніший синець який міг би в мене бути.

– Ти здурів?

– Та годі тобі! – роздратовано пирхнув він. – Це просто клятий синець! Ти навчився контролю раніше за нас усіх. Ти мене не вбʼєш.

Джейд стиснув щелепи.

– Місце? – рявкнув він.

– Хай буде нога.

– А ще краще дупа, – пирхнула принцеса.

Всі поглянули на Люмію.

– Що? Ти будеш кумедно сідати за обідом.

– Насолоджуєшся моїми стражданнями? – звів брову Сейдж.

– Хіба трохи, – в’їдливо кинула принцеса.

Джейд сконцентрувався на нозі брата. Він уявив незначний синець. Такий не мав завдати болю, але викликав би дискомфорт.

– Ти ще довго? – зітхнув Сейдж.

Джейд насупився.

– Я вже…

Сейдж подивився на Аденну.

– Я нічого не відчув.

– Краще перевір.

Хлопець промацав свою ногу і похитав головою, а тоді весело засміявся.

– Вийшло! Адо, ти – генійка!

Вони обійнялися.

– Джейде, це ж шикарно, хіба ні?

Та хлопець лише пирхнув і залишив залу.

– Як він це зробив? – спитала Люмія. – Я думала він підійде і вдарить абощо…

– Його сила трохи інакша… – зітхнув Сейдж. – Він може завдати болю одним поглядом, або навіть…

Люмія застигла. Їй було шкода Джейда. Мабуть, складно було йому жити із усвідомленням такої сили. Зі страхом когось скривдити…

– Я піду по нього, – зітхнула Аденна.

– Ні. Я сама, – відповіла принцеса, побігши геть із зали.

– Мене це починає дратувати, – звузила очі королева.

Сейдж закинув руку їй на плече, іронічно всміхаючись.

– Не тебе одну, сестричко.

Люмія помітила Джейда за кілька кроків від зали. Він тер скроні пальцями, неначе його мучив головний біль.

– Джейде? – покликала стурбовано принцеса.

– Люміє, пробач мені, – зітхнув хлопець, вирівнявшись. – Та не зараз…

Джейд рушив вперед.

– Мені дуже шкода, – кинула вона йому в спину. – Ти, мабуть достобіса злий зараз.

Він спинився і поглянув на дівчину, сріблясті очі горіли гнівом.

– Як можна було просити про таке мене?! – обурився він.

– Я розумію…

– Розумієш? – він хмикнув, запустивши пальці у своє волосся. – Ти знаєш якою є моя сила, Люміє?

– Так… – тихо відповіла вона. – Сейдж розповів.

– І ти досі не тікаєш від такого чудовиська? – саркастично мовив він. – Дивина.

Люмія всміхнулась.

– Я жила у палаці із чудовиськом, якого вважала батьком. Тож я знаю, який вигляд вони мають. Ти – не чудовисько.

Губи Джейда здригнулись від легкої усмішки.

– Даруй, що лізу…Я так розумію, питання довіри у стосунках з іншими доволі складне для тебе…

Хлопець зітхнув.

– Так. Всі вони закінчились погано.

– Погано в сенсі…

– Що? – спершу не зрозумів він, а тоді здійняв брови. – Богине, ні! Я нікому не зашкодив, якщо ти про це.

– Вибач… – знітилась вона, розуміючи наскільки образила його своїм припущенням.

– Щойно вони дізнавались моє справжнє ім'я чи яку силу я маю…Повернутись назад уже було неможливо. Яке б їх кохання не було сильним до того, щойно вони дізнавались правду – воно одразу ж змінювалось страхом за власне життя.

– Тоді це було не кохання.

– Може і так. Та я не можу винуватити їх у цьому. Не певен, що і сам міг би довіряти контролю людини, що володіє такою силою.

– Ти дуже добрий.

– Добрий? – здивувався він. – Сейдж би зараз сказав, що я знову вважаю себе єдиним нещасним на весь світ.

– Ну, він просто не здатен зрозуміти тебе, бо його сила інакша.

Джейд не хотів казати Люмії, що і Сейдж здатен завдати болю, хоч і робив це двічі у житті і обидва рази несвідомо. Він не хотів аби дівчина робила передчасні висновки про хлопця. Якщо Сейдж захоче – розповість про це сам, на власних умовах.

– А та…половина? Ви не разом?

– Я припускаю це тобі теж Сейдж розпатякав?

– Я сама винна, – знітилась вона. – Я його розпитувала. Ти мені цікавий.

Джейд опустив очі.

– Там все дуже складно.

– Це я вже зрозуміла. Але…Ти хоч намагався щось змінити? Зробити простішим?

Хлопець поглянув на Люмію.

– Я не заслуговую на неї. Та я буду поруч стільки, скільки вона потребуватиме.

Люмії стало сумно від почутого. Двері тренувальної зали відчинились. Джейд підняв голову. Аденна рушила до нього, спинившись за кілька кроків. Вони дивились одне на одного і виглядали при тому напруженими. Неначе вели безслівний діалог.

– Ходімо, задавако, – мовив Сейдж, ставши за Люмією. – Треба ще потренуватися.

Принцеса подивилась на Джейда. Він кивнув їй, погляд його трохи потеплішав. Люмія і Сейдж повернулись до тренувальної зали. Хлопець був на диво мовчазним.

– Ти хвилюєшся за нього? – помітила принцеса.

– Ми образили його і розуміємо це. Та він не відсидиться десь, якщо почнеться війна.

– Чому ви певні, що почнеться? У Аларика було безліч часу, щоб атакувати.

– Часу так. Та не можливості.

– А тепер можливість є?

– Ти якось пов'язана з нами. Зрозуміти б як…І перш ніж ти почала: ні, ти не судилася мені у невістки, забудь про Джейда.

– Це я вже зрозуміла, – тихо мовила Люмія.

– Справді? – здивувався Сейдж.

– Перейдімо вже до тренувань, – намагалась змінити тему вона.

На диво хлопець не тиснув на неї, а просто простягнув руку, для обміну силами.

***

«Пробач мені» – подумки звернулася до Джейда королева.

«Пусте. Це я відреагував занадто бурхливо, звісно ж ти прагнеш захистити всіх від мене.»

Аденна схопила його за руку, змусивши хлопця поглянути їй у очі.

«Не від тебе. Від них»

«Якщо вони нападуть…»

«Коли.»

«Коли вони нападуть, те сяйво не захистить їх від мечів та стріл.» – продовжив Джейд.

«Але забере страх.»

«Вартові…»

«Не лише вони.» – хитнула головою Аденна. – «Я навідала кожне село. Кожну хату. Жоден не погодився скласти зброю і уникнути бою. Жоден, Джейде. Звісно, вони погодились сховати дітей в укриття, але кожна жінка, чоловік, кастодіан – всі підуть на бій, діставши зброю. А ті, хто не має меча, підуть із вилами і мотиками. Я не хотіла цього для них.»

Її очі горіли болем і щирим хвилюванням, Джейду хотілося заспокоїти її, забрати її стурбованість, запевнити у тому, що все буде гаразд, та він не міг, бо не знав напевне.

«Адо…»

Він торкнувся її плеча.

«Ти не зможеш врятувати всіх.» – вдивляючись у її очі, подумки відповів він.

«Я маю хоча б спробувати.»

Джейд не міг пояснити цього. Та зараз, дивлячись на королеву своєї країни, він невимовно пишався.

Люмія приманила до себе зірку, що Аденна подарувала їй і та почала пускати проміння, що змінювалась на золотисте полярне сяйво. Це було дуже гарно, та чомусь замість радощів від власного успіху, дівчина заплакала. Їй було так сумно, так тужливо, що вона відпустила руку Сейджа і закрила обличчя руками.

– Все гаразд… – мовив він, обійнявши її. – Все добре, це просто твої емоції підсилені магією. Все скоро мине.

Вона притислася до Сейджа, сльози скрапували з її щік. Він змахнув рукою і довкола розсіялось заспокійливе блакитне сяйво, що почало плавно опускатися на дівчину. За мить їй стало трохи легше. Вона підняла голову, розглядаючи залишки полярного сяйва, що вже поступово зникало. Сейдж мовчки дивився на неї, не відпускаючи. Люмія зустрілась із ним поглядами і їй раптом стало ніяково. Це ж відчув і Сейдж, одразу відпустивши її.

– Вибач.

– Ні, все гаразд… – заправивши неслухняне пасмо волосся за вухо, відповіла вона. – Я думаю досить на сьогодні, що скажеш?

– Так…так.

Принцеса вийшла із тренувальної зали, намагаючись зрозуміти, що це таке було. Аденна стояла біля вікна у коридорі. Люмія підійшла ближче.

– Як Джейд? Ви поговорили?

Королева повернулась до Люмії.

– Так. Ми поговорили.

Принцеса уважно поглянула на Аденну. Дівчина здавалась замисленою і засмученою водночас. Такий самий погляд вона часто помічала і у Джейда.

– Ви посварились?

– Ні. Просто все…занадто складно.

Принцеса заклякла. Десь вона це вже чула. Усвідомлення відізвалось поколюванням в грудях.

– Чекай…То це ти його половина?

Холодний погляд синіх очей втупився у принцесу:

– Він сказав тобі?

– Ні…Я не знала, що це ти, лише…

– Лише, що? – нахмурилась вона. – Що він сказав?

– Тільки, що негідний тебе. І що буде поруч скільки тобі треба.

Аденна відвела погляд, її очі бігали, обмірковуючи почуте. Люмія почувалась жахливо, краще б вона мовчала.

– Адо, пробач мені, я не мала…

– Ні, ти не винна. Даруй, я маю…

– Звісно… – пригнічено мовила принцеса.

Щойно королева перемістилась, Люмія сердито вдарила стіну долонькою.

– Трясця!

– Агов! – озвався Сейдж. – Не псуй чуже майно, задавако!

– Ще одне слово, світильнику і я вдарю тебе!

– Та ну? – здійняв брову він. – А сили вистачить? Щось підказує мені, що ти за життя нічого важчого за гребінець не підіймала.

– Знаєш, що? – вона розвернулась до нього і зніяковіло відступила. Сейдж був занадто близько і від того принцесі чогось було незручно.

– Що? – перепитав він, всміхаючись.

– Нічого.

Сейдж пирхнув від сміху.

– Та, кажи давай! Все одно нема чого робити.

***

Аденна перемістилась до кімнати Джейда та Сейджа. Вона тремтіла, сама не розуміючи чому така схвильована і розгнівана водночас. Після її стуку, відповіді не було. Тоді вона вирішила звернутися до хлопця подумки.

«Джейде?»

«Щось сталось?» – озвався він.

«Де ти?»

«Я на даху.»

«Я підіймаюсь» – різко штовхаючи двері, відповіла вона.

Джейд лежав на покрівлі, спершись на лікті і вдивлявся у зоряне небо.

– Тобі допомогти? – спитав він, помітивши як Аденна відчинила люк і поступово дерлася на дах.

Помітивши її стан, він одразу ж сів, нахмуривши брови.

– Що сталось? Ти чимось засмучена?

Вона сіла поряд, їх погляди зустрілися, це чомусь викликало дискомфорт. Аденна враз поглянула перед собою.

– Чого ти вважаєш себе не гідним?

– Що… – спершу не зрозумів він, а тоді зітхнув. – Трясця. Люмія сказала тобі?

– Вона тут ні до чого. То в чому річ? – відчуваючи як тремтить її голос, крикнула вона. – Як можна було вигадати таку дурість?!

– Чого це дурість? – не розумів він.

– Як ти можеш бути не гідним?

– А як я можу, Адо? – хмикнув він, відводячи погляд. – Ми б ніколи не були разом, неважливо є прокляття чи ні.

– Ти чудово знаєш чому ми не можемо бути разом. Не вигадуй собі ще одну проблему.

– А якби ми не були знайомі весь цей час? – повернувся до неї він. – Ти думала про це? Думала, що було б якби ми зустрілися зараз? Чи захотіла б ти прийняти мене, знаючи хто я такий і на що здатен? Змогла б дивитися мені у очі?

– Змогла б, – впевнено відповіла вона.

– І навіть тіні страху не виникало в тебе чи не зроблю я цього з тобою? – з недовірою косився на неї він, сріблясті очі горіли болем. – Ти б могла довіряти мені? Могла б спати поряд зі мною спокійно?

– Могла б, – здійняла підборіддя Аденна.

– Я так не думаю, – сумно всміхнувся він. – Я це проходив, Адо. Часом кохання замало. А в моєму випадку його замало завжди. Кожен раз у певний момент я бачив страх в очах тієї, яку поклявся оберігати. Бачив її недовіру, як вона змушує себе не відводити погляд. Як не може розслабитися у моїй присутності. Кожна заявляла, що впорається. Та жодній не стало сил. А кому б стало?

– Значить вони були слабкі, – роздратовано відповіла вона.

– Ні, Адо, – тихо сказав Джейд, піднявши очі до неба. – Вони всі вірили, що любов мене зцілить. Що вона їх врятує. Що її буде достатньо, аби прийняти мене. Та це було не так.

– То ти думаєш, що зі мною було б так само?

– Я не думаю, – ледь помітно всміхнувся він. – Я це знаю.

– Не порівнюй мене зі своїми жінками, Джейде, – розгнівано кинула Аденна. – Я – не вони. І не всі інші.

– Я знаю, – тихо мовив він, не зводячи з неї очей.

– Щось не схоже, – хмикнула вона, відводячи погляд.

– Для чого ця розмова? – стомлено спитав Джейд.

– Так, твоя правда, – підвелась вона. – Ні до чого. Доброї ночі.

– І тобі, – тихо відповів він, лишаючись на самоті у тиші під зоряним небом.

І без того паскудний настрій став жахливим. Хлопець влігся на даху і важко зітхнув. Єдина розрада – холодне зоряне небо.