Раді Вас бачити!

– Гаразд, то який план? – спитав Сейдж, склавши руки на грудях.

– План? – спитала королева.

– Ну, ти приперла її у палац, щоб відгодувати нарешті того засушка, чи якось плануєш долучити її до пошуків?

– Спершу ми маємо пізнати її. Вона має довіритись нам.

– Не певен, що це буде просто, – відповів Сейдж. – Вона все ж у чужій країні.

– Даруй, ти, що там засинав між дошкульними коментарями у її бік? – фиркнула Аденна. – Вона мені геть не здалася розгубленою чи наляканою. Навпаки, вона спілкувалась із нами так, наче ми знайомі роками. Мені здається влилася вона напрочуд легко.

– Так, принаймні Сейджа вона опускала із неабиякою вправністю, – всміхнувся Джейд.

– О, так, та цілуватись все ж полізла до тебе, – хмикнув він.

– Що? – спитала Аденна.

– Як ти знаєш? – проігнорувавши королеву, спитав Джейд у нього. – Слідкував за нами?

– Треба мені дуже за вами слідкувати, – закотив очі Сейдж. – У тебе слід на щоці. А в неї губи були такого ж дивного кольору.

– Дивився на її губи? – здійняв брову Джейд.

– Не дивився, – нахмурився Сейдж. – Їх просто помітно.

– Ще раз: цілуватися? – спробувала доєднатись до розмови королева.

– Ну, так…Певен, вона тобі сподобалась, – всміхався Джейд, не реагуючи на Аденну.

– Не кажи дурні, – фиркнув Сейдж. – Звичайна забіяка і грубіянка.

– Ну, здається твій тип, – здійняв брови він.

– О, так? А який твій? Ті, що чхати на тебе хотіли?

Аденна роздратовано зітхнула, Джейд замислився.

– Так…Чому б і ні? Люблю виклик. Як і ти, власне, – він реготнув, плеснувши його по плечу.

Сейдж відсмикнув руку.

– Не схожа вона на ту, що зростала у палаці принцесою.

– Та і ти на принца геть не тягнув цього вечора. Хіба на принца-жабу. О, тепер зрозуміло, чого цілунок тебе так образив! Хотів нарешті повернути людську подобу?

Джейд реготнув, Сейдж довго тримався, а тоді і собі пирхнув від сміху, хитаючи головою:

– Ага, смішно тобі? От, йолоп.

– Мені тебе теж бракувало, – кивнув Джейд.

Сейдж натомість пирхнув, та все ж всміхнувся знов.

– Якщо ви закінчили…

– Так, даруй Адо.

– Перепрошую, – додав Джейд, його обличчя одразу ж набуло серйозності.

Королева обійшла їх і стала навпроти.

– Про Дволикого Бога існує тільки дуже дивна збірка правил, нібито ним складених. І правила ті, жінок ставлять на один рівень зі скотом, якщо не нижче.

– І це тебе не на жарт розгнівало, чи не так?

Аденна кинула на Сейджа нищівний погляд і продовжила:

– Навіть якби Бог і справді говорив до них, сумніваюся, що його б цікавив родинний устрій. Словом, я не знайшла такої ж кількості інформації, якої нам лишили зоряні ельфи. Взагалі до появи людей, тут жили тільки вони. Маги з’явилися вже після них. Та з якою метою, я не знаю.

– Я все ще не розумію, що ти збираєшся робити? – нахмурився Сейдж.

– Починаю думати, що це твій новий постійний стан.

Сейдж штурхнув Джейда в плече.

– Я пропоную розповісти їй все як є, – ігноруючи ці дитячі витівки, мовила Аденна. – Про пророцтво, про нас, про її можливу роль у цьому. Якщо ми хочемо схилити її на свій бік, починати треба із чесності. Хай розкаже все, що їй відомо.

– Ваша високосте? – озвався голос позаду.

– Так, Лорнін?

– Ви просили сповістити, коли квіти зійдуть.

– Вже?

– Так.

– Чудово, – переможно всміхнулась вона і повернулась до хлопців. – Ходімо. Маю ще новини для вас.

Сейдж із Джейдом переглянулись і мовчки рушили за королевою. Перед нею розкрили подвійні дверцята із кришталю. Королівська оранжерея була величезною. Кришталевий купол пропускав крізь себе зоряне світло. Квіти довкола дарували чарівний аромат, розкриваючись на їх очах.

Джейд закляк, помітивши блакитне сяйво. Ряди «сяйливого ока», що тягнулися квітками до зірок, спантеличили хлопця. Та Аденна не спинялася, продовжуючи крок, вона підхопила поділ сукні і почала спускатися гвинтовими сходами донизу. Там, посеред нижнього поверху висіла жовта куля, її жар відчувався ще на сходах.

– Що це таке? – мружився від сліпучого сяйва Сейдж.

– Зірка.

– А чого так близько?

– Ти вирощуєш «сяйливе око», – відповів Джейд. – Корінню потрібне сонячне світло.

Аденна кивнула.

– Я декілька років билася над утриманням силового поля на одному місці, не шкодячи оранжереї. Тож тепер ми маємо перший врожай.

– Дивовижно, Адо… – розглядаючи блискучі корінці, мовив Джейж.

– Так, – погодився Сейдж. – Це чудова робота, але…нащо?

– Якщо Аларик використовує їх як підсилювач, ми маємо бути готовими.

– І скористатись ними самі? – Джейд похитав головою. – Це небезпечно.

– А що таке? Як тікав до «пустки», щоб посипатися пилком, то наче все тебе влаштовувало, – пирхнув Сейдж, склавши руки на грудях.

– Доки не зрозумів, що без того пилку не відчуваю ні крихти радощів у житті. Тоді я спинився і більше не прагну бачити ті квіти.

– Отже, будемо обережними, – мовила Аденна. – Та вони будуть необхідні нам. Я в цьому певна, тому і займаюся ними. А тепер, панове, прошу мені вибачити. Потрібно добряче виспатись, наступна ніч буде непростою.

– Це ще чого?

– Я б хотіла, аби ми почали тренуватися разом. Наші сили доволі різні, та я хочу зрозуміти, як ми можемо взаємодіяти. І Люмія буде долучена до тренувань.

– А вона нам нащо? – не розумів Сейдж.

– У її спогадах я побачила, як вона змінює положення сонця. Я б не хотіла, аби вона спересердя спалила Зоряну Варту. Тож, Сейдже, будь поштивішим.

– Та вона ж сама почала все це!

– Тобі нагадати, скільки їй років?

– Та вона ж не дитина, – відповів Джейд.

– Для чого саме? – красномовно поглянула на нього Аденна.

– Що, ревнуєш, що вона його поцілувала? – криво всміхнувся Сейдж.

– Ти ба! А тебе це й справді зачепило, якщо ти вже вкотре згадуєш про цей крихітний інцидент.

Сейдж нахмурився, Аденна зловтішно всміхнулась, а тоді зробила крок і обійняла їх обох. Хлопці обвили її руками, пригадавши як вони ще геть малими так тулилися одне до одного і здавалось, що всі страхи поборено одними тільки обіймами.

– Я і справді сумувала за вами обома, – мовила вона, повільно відпустивши їх. – А тепер спати. Негайно.

Двері оранжереї знову відчинили і королева вирушила до своїх покоїв. Сейдж і Джейд затримались, дивлячись як Аденна віддаляється від них впевненим кроком.

– Я і забув якою вона часом буває.

– Вона трохи змінилась, – зітхнув Джейд.

– Та ні, – хитнув головою Сейдж. – Вона все така ж командирка, як і у свої сім років.

– Гаразд, і справді час спати.

– Не проти, якщо я заночую на своєму ліжку у твоїх покоях?

– І знову слухати як ти хропеш?

– Та годі тобі, це ж найкраща колискова!

Повернувшись до своєї дитячої кімнати Сейдж раптом пригадав усе. Як вони дружили, як гралися разом. Як ділилися секретами перед сном. Та з часом це почало зникати. Вони віддалялися одне від одного і мали таємниці. Тепер, коли Сейдж знову житиме у палаці, він прагнув повернути той час, коли Джейд був його найближчим другом. Бо хоч вони й нерідні, Джейд з Аденною і справді єдині, хто у нього лишився.

Сейдж прокинувся раніше за всіх. Джейд ще міцно спав чим викликав у хлопця приємне здивування. Він пам’ятав як названий брат прокидався від нічних жахіть і довго вовтузився у ліжку, не маючи змоги заснути. Схоже життя із батьками у мирі та злагоді допомогло йому нарешті знайти спокій, якого він так прагнув.

Сейдж одягнувся і вирушив до ванної кімнати. Він зазирнув у дзеркало і довго витріщався на себе, намагаючись зрозуміти, що змінилось у ньому за стільки років. Він вважав, що подорослішав, дістав досвіду і багато чого усвідомив з того часу, як мав всього вісімнадцять років. Та зараз, повернувшись у палац, у кімнату в якій зростав, поспілкувавшись як слід із Адою і Джейдом, Сейдж усвідомлював, що лишився тим самим хлопчаком, що прагне їх уваги. Може щось і змінилось у його житті, та він не став любити їх менше за той час, що не бачив. Навпаки, провівши вечір у їх присутності, він розумів як сильно йому бракувало родини. І як він радий повернутися.

***

Аденна сиділа у трапезній, чекаючи, коли всі приєднаються до сніданку. На правду, після пробудження королева рідко їла, полюбляла випити міцної кави без цукру і одразу ж переходити до справ, та тепер вона живе не сама і має прослідкувати, щоб всі були ситими і мали сили на цілу ніч. Першим до трапезної завітав Джейд. Він поглянув на королеву і кивнув:

– Доброї ночі, Адо.

– Вітаю. Як спалось у старому ліжку?

– На диво добре.

– Та ну, невже Сейдж не завів улюблену нічну «пісню»?

Джейд всміхнувся, сівши за стіл.

– Мені бракувало цього, – зізналась Аденна.

– Чого саме?

– Простих розмов, тупих хлопчачих жартів, твоєї усмішки.

Погляд хлопця на мить став глибшим.

– Ти завжди казала, що я рідко всміхаюся.

– І я рада, що це змінилося. Життя у родині змінило тебе, ти став більш відкритим.

– Вони дуже старалися задля мене. Я вперше пізнав, що таке мати дім.

Аденні було сумно, що він не почувався у палаці як вдома. Та це була не його провина, а тієї, що досі сидить у клітці у королівській секції бібліотеки.

– Можливо тоді було б краще тобі повернутись до батьків?

– Ні. Я вирішив, що ми переїдемо, щойно дізнався про Люмію. Хай вона і не становить загрози, та вона дочка Аларика. І має сильний дар, він цього не подарує. Я маю бути поруч.

– Я не хочу, щоб ви із Сейджем робили це через якесь почуття обов’язку.

– Справа не у обов’язку. Ми любимо тебе, хай що було чи що буде. І ти маєш знати, що можеш на нас розраховувати.

Аденна всміхнулась, Джейд потягнувся на склянкою із соком.

– А змусити Сейджа повірити, що він сам прийняв рішення повернутися – було доволі хитро, Джейде.

Джейд загадково всміхнувся.

– Я слідкувала за ним, – зізналась Аденна, підперши рукою підборіддя.

– Що? – мало не вдавився Джейд.

– Так… – взявши до вільної руки гарно наполірованого столового ножа, відповіла вона. – Мені соромно це визнавати, та я слідкувала за вами обома. Не щоночі. Та перші кілька років я страшенно хвилювалась за вас. Тож відправляла своїх наглядачів, що доповідали мені про стан справ.

– І що ж вони тобі доповіли? – звузив очі Джейд.

– Ну…У тебе все було гаразд. Я припинила слідкувати, коли мені сповістили, що в тебе з’явилась дівчина… – трохи знітилась вона. – Лірія, здається.

Джейд опустив очі.

– А із Сейджем все було складніше. Жінки з’являлись і йшли у його житті весь час, та він все одно лишався сам. Один у тому дурнуватому будинку.

– Він казав, що відбудував його.

– Так, якщо у твоєму розумінні перефарбувати двері це відбудова.

Джейд пирхнув зі сміху.

– Я не хотіла, щоб він жив там вічно, – хитала головою вона. – Його місце тут.

– А моє? – спитав він, не зводячи очей із неї.

Аденна зустрілась із ним поглядами і раптово відвела очі.

– А твоє…де ти забажаєш.

– Якось не дуже справедливо, – подався вперед він.

Королева відчула, як дихання збилося від його поруху.

– Доброї ночі, родино! – весело озвався Сейдж.

Королева відсунулась і підвела очі.

– Доброї но… – вона заклякла. – Ти поголився?

– Так, – відповів Сейдж, чиї щоки були тепер гладенькими, відкриваючи форменні вилиці. – Мені набридло. І ти мала рацію, Адо, борода додавала мені віку.

Сейдж криво всміхнувся і всівся за стіл. Королева відповіла на усмішку. Зараз, коли хлопець позбувся надокучливої рослинності, очі його сяяли якось інакше, а обличчя повернуло собі виразність рис.

– Доброго ранку! – привіталась принцеса у черговій сукні Аденни, цього разу темно-сірій.

– Вітаю, Люміє, – всміхнулась королева. – Як спалося на новому місці?

– За останній тиждень це вже не перше нове місце, втім я чудово відпочила, дякую.

– І на майбутнє, – подався вперед усміхнений Сейдж. – У нас тут ранків немає.

– Але ж ви снідаєте, обідаєте і вечеряєте…

– Як і ви, та щось не пригадую, щоб у Місті Сонця бував вечір.

– Ну, чому ж. Сонце рухається небом. Коли воно на сході це ранок, коли у зеніті це день. А коли рухається до заходу – вечір. У нас не буває темряви, Сейдже, а вечір буває і світлим.

– Вечір? Світлим? – Сейдж реготнув.

– У вашому королівстві, якщо чоловік голиться, це якось впливає на розумові здібності?

Джейд пирхнув, відпивши кави. Люмію схоже задовільняла реакція хлопця. Аденна стримано всміхнулась і кинула на дівчину прискіпливий погляд.

– Мене тішить, що ти не відчуваєш незручності у нашій присутності, Люміє, та ти зараз наша гостя. І попри не надто поштиву поведінку Сейжда, яку я маю надію він виправить… – кинувши загрозливий погляд на хлопця, спинилась королева, – я б хотіла, аби ти не допускала подібних зневажливих висловів у його бік.

Люмія опустила очі.

– Прошу мені вибачити. Я трохи захопилася.

– Що ж, мушу визнати: із Сейджем це зробити легко, він завжди любив підбурювати конфлікти, чи не так?

Хлопець підняв руки.

– Каюся, чого вже в мене не відняти. І ти вибач, я геть забув про манери, – підморгнув їй він.

Люмія всміхнулась, із задоволенням накладаючи у тарілку запашну їжу. Гувернантка б уперіщила їй за таку поведінку. А та любила битися, бо Аларик дозволяв такі «виховальні» методи. Вона вчила не їсти при чоловіках у жодному випадку, а якщо вже геть відчуваєш, що от-от знепритомнієш, можна з’їсти щось маленьке і робити це дуже обережно. Частіше за все їй діставалась виноградина або оливка, яку вона мала дробити на дуже мілкі часточки, бо закинути її одразу ж до рота вважалось поганим тоном. Скільки марудних правил…І як добре, що тут всім було байдуже скільки вона їсть. А менш охайною за Сейджа, (який поглинав їжу наче з голодного краю, сиплючи крихтами навсібіч), вона точно ніколи не буде.

– Ти маєш такий вигляд, ніби у тебе безліч питань, – помітила Аденна.

– Так і є. Я не надто багато знаю про вашу країну. Все, що було відомо, що жінки тут вільні. Можуть обіймати будь-яку посаду, влада передається жіночою лінією…Словом, у більшості тут все геть не так як у мене вдома.

– І це добре чи погано?

– Ну, для жінок певно добре. А чоловіки тут мають право читати чи… – вона поглянула на Сейджа, що облизав палець, змочений у сиропі.

Аденна всміхнулась.

– Єдине вміння, що різнить чоловіка і жінку це можливість виношувати і народжувати дітей. А для опанування всіх інших навичок потрібні руки, очі і мозок, які мають обидві статі. Тоді для чого забороняти освіту комусь із них?

– Мудро… Аларик би на це лише посміявся і сказав якусь жінконенависницьку річ.

– Мені прикро щодо твого батька.

Люмія застигла, піднявши очі на королеву:

– Що конкретно ти бачила у моїх спогадах?

– Він бував грубим з тобою і змусив покоївку надягти на тебе це кольє, – Аденна поглянула на прикрасу. – Ти не цікавилась нащо вона зробила це?

– Це батько подарував на день мого народження. Це перший і єдиний його подарунок. Вочевидь хотів натиснути на мої почуття, після того, як я втекла від нього.

– А чому ти тікала? – поцікавився Джейд.

– Що, принцесі сукню негарну пошили? – реготнув Сейдж.

Очі Аденни небезпечно блиснули. Люмія повернулась до нього.

– Ні, Сейдже. Це, вочевидь, була твоя причина втекти із палацу. Мене по собі не рівняй. Я ж вирішила залишити батька, бо він майже десять років труїв мене зіллям, яке зробило мене безплідною. Адже це єдина можливість для нього утримати трон, не поступившись спадкоємцю, у випадку якби я народила дитя «правильної» статі.

За столом стало занадто тихо. Люмія тримаючи бездоганну поставу, потягнулась за склянкою із соком, намагаючись вдати, що її ні краплі не хвилює сказане. Та тремтіння руки виказало справжню бурю болю, що вирувала у ній.

– Я співчуваю тобі від щирого серця, – мовила Аденна. – Я можу познайомити тебе із нашим цілителем, він займеться пошуками способів вилікувати тебе.

– Якщо я щось і знаю про Аларика, так це те, що він завжди діє чітко. Не думаю, що від цього є ліки, та я вдячна тобі за пропозицію допомогти, – кивнула вона.

– Ми теж зростали із матір’ю, що бувала жорстокою, – мовила королева.

Люмія підвела очі.

– Труїти вона звісно не труїла, проте маніпулювала, стирала пам’ять і змушувала скривдити інших ніби як на благо нам і королівству.

– То ми тут всі нещасні діти виховані хворими батьками? – Люмія невесело реготнула. – Сафріна із Алариком склали б чудову пару.

Аденна і Джейд переглянулись, принцеса це помітила.

– Що? Вони знайомі?

– Вони – істинна пара.

– Що?

– Були. Сафріна розірвала зв’язок із ним.

– Що ж… – здійняла брову Люмія. – Втратила вона небагато.

Принцесі було складно в це повірити, та після згадок про Аларика у неї зник апетит. Вона склала прибори на тарілці і сперлась на спинку стільця.

– Все гаразд? – поцікавився Джейд.

Люмію тішила його уважність, вона потягнулась до нього і взяла за руку. Королева із Сейджем уважно розглядали цей, здавалось би невинний, та все ж доволі інтимний жест.

– Чому ви дбаєте про мене? – спитала вона у Аденни.

– Ну, я ж бачила від чого ти тікала, – дещо напружено мовила королева. – Вартові твого батька полювали на тебе. Та тут ти у безпеці. Моє військо не підпустить нікого до палацу.

– Я про інше, – хитнула головою вона. – Все моє життя я почувалася зайвою. Наче я доповнення, аксесуар до батька і його влади. Чергове модне вбрання, яким він красуватиметься. А тут…Я почуваюсь собою.

Вона відчула, як пальці Джейда стиснули її руку. Він розумів, про що вона.

– Можливо тобі просто судилося потрапити сюди, – знизала плечима Аденна. – Може ми всі просто мали зустрітися?

– Ти в це віриш? У долю.

– Забагато подій, яким я не маю пояснення траплялись у моєму житті. Я вважаю це долею, – Аденна підвелася. – І хочу дещо тобі показати.

Вони рушили до кімнати ради, де Аденна показала дівчині книгу зоряних ельфів.

– І що я маю робити? Це типу якась книга пророцтв?

– Може пророцтв, а може того, що відбувається прямо зараз. Одна сторінка стосується сонячного. Такого собі посланця, що має стати нам близьким.

– Ти думаєш це я?

– Я мала зустріти тебе у лісі, у «пустці». Дізнавшись про це, я вирушала туди щоночі. І вчора, я знайшла тебе.

Люмія схилилась над порожньою сторінкою.

– Але ж тут нічого немає.

– Сенс написаного відкривається не одразу. Спробуй сконцентруватися. Якщо не вийде зараз, ми спробуємо іншим разом.

Принцеса поглянула на сторінку знов. Простий порожній пергамент. Жовтувата стара сторінка, яку довгий час носили з іншими книгами, від чого вона мала заломи. Довгий час не відбувалось нічого. Люмія дивилася на сторінку і чекала. А тоді сліпучий промінь освітив її обличчя. Дівчина округлила очі, тіло її почало тремтіти.

– Люміє? – схвильовано покликала Аденна. – Люміє!

Рука, що до того стискала стіл смикнулася, лишаючи на гладенькій поверхні пропалений відбиток долоні. Тіло принцеси здригнулося. А тоді вона закричала.