Раді Вас бачити!

Терпкий, гіркий дим різко вдарив по незвичних до нікотину легенях. Феллон витримала рівно секунду, перш ніж її груди звело різким спазмом, і вона голосно закашлялася, випускаючи в холодне повітря сизу хмарку. Кашель розірвав гіпнотичне заціпеніння, повернувши її в реальність брудного провулка. Вона незграбно відсторонилася, витираючи тильним боком долоні сльози, що виступили на очах — цього разу не від гнітючого відчаю, а від їдкого тютюну.

Рудоволоса дівчина не розсміялася і не відвела погляду. Її губи лише ледь помітно розтягнулися в м'якій, абсолютно беззбройній усмішці, яка миттєво згладила всю незручність моменту. Вона спокійно опустила кришку запальнички — дзвінке металеве клацання на мить перекрило шум зливи — і сховала її в кишеню джинсів.

Між ними повисла мовчанка. Феллон завжди ненавиділа тишу. Зазвичай вона означала наближення чергової сварки з матір'ю, тяжке очікування звільнення в кабінеті боса або пульсуючий напад власної тривожності у порожній квартирі. Але ця тиша була іншою. Вона огортала їх, наче невидимий купол, об який безсило розбивалися краплі дощу. Попри те, що вони сиділи на крижаному бетоні посеред найбайдужішого міста у світі, Феллон раптом зловила себе на дивній думці: їй більше не хотілося нікуди йти. Її наскрізь мокрий одяг вже не здавався таким важким, а внутрішня порожнеча ніби перестала розростатися, наштовхнувшись на тепло, що виходило від незнайомки.

Вона обережно зробила другу, набагато меншу затяжку. Вона була м'якшою і обволікала зсередини тупим теплом. Феллон скоса поглянула на дівчину. Та просто сиділа поруч, обійнявши коліна руками, і спокійно дивилася на вулицю, де у світлі неонових вивісок танцювала злива. Її руде волосся залишалося неможливо ідеальним, а на обличчі не було й тіні того нью-йоркського поспіху чи роздратування, до якого всі тут звикли.

— Що така, як ти, робить тут під зливою? — голос Феллон прозвучав хрипко, частково від першої в житті сигарети, частково від того, що вона вперше за день сказала щось не на підвищених тонах.

Вона обернулася до неї, випускаючи тонку цівку диму, і додала, примруживши очі:

— Ти виглядаєш так, ніби мала б зараз сидіти в якомусь теплому лофті з чашкою какао, а не підкурювати сигарети невдахам на мокрих бордюрах.

Незнайомка тихо розсміялася. Це був глибокий, м'який звук, який зовсім не пасував цій холодній нью-йоркській підворітні, але якимось дивним чином змусив мурашки пробігти вздовж хребта Феллон. Дівчина злегка схилила голову набік, уважно вивчаючи змерзлу, згорблену постать у наскрізь мокрій шкірянці.

— Можливо, — спокійно погодилася вона, і в її голосі не було жодної краплі тієї поблажливості, яку Феллон так ненавиділа. — Але тобі зараз теж не завадило б випити щось тепле. Якщо, звісно, ти не плануєш до ранку пустити коріння в цей бетон.

Вона граційно, без найменшого зусилля піднялася на ноги, ніби не сиділа щойно під крижаною зливою. Її об'ємний светр справді залишався дивовижно чистим. Дівчина зробила півкроку ближче і просто простягла руку.

Феллон завмерла, мружачись від дощу на розкриту долоню з тонкими пальцями. Зазвичай вона б віджартувалася чи огризнулася — відштовхувати людей було її базовим інстинктом. Але зараз, дивлячись у ці незвично спокійні очі, вона раптом зрозуміла, що в неї просто немає на це сил. Сарказм вимагав ресурсу, якого зараз просто не існувало. Вона зробила останню затяжку, кинула недопалок у калюжу, де той жалібно пшикнув і згас, і мовчки вклала свою руку в долоню незнайомки.

Шкіра дівчини виявилася настільки гарячою, що Феллон ледь не відсмикнула пальці. Це було схоже на раптовий дотик до розпеченої чашки в морозний день — шокуючий контраст, який обпікав і зігрівав одночасно, пускаючи тепло кудись глибоко під ребра.

— Я Іден, до речі, — кинула рудоволоса просто, не випускаючи її руку на секунду довше, ніж вимагала звичайна ввічливість, і легко потягнула Феллон на себе, допомагаючи підвестися.

— Феллон, — тихо видихнула дівчина, роблячи непевний крок уперед.

Вони рушили вздовж вузької вулиці пліч-о-пліч, залишаючи темний провулок і розчавлену пачку сигарет позаду. Попереду, розмиваючись у струменях зливи, привітно світилася жовта вивіска цілодобового візка з кавою. Дощ продовжував нещадно шмагати по дахах припаркованих авто, розбризкуючи воду навсібіч, але, крокуючи поруч із цією дивною дівчиною, Феллон раптом усвідомила одну річ. Вона більше не тремтіла.

Візок з кавою самотньо світився крізь пелену дощу, наче останній маяк у затопленому місті. Старий продавець-араб, закутаний у кілька товстих шарів одягу, куняв під навісом, гріючи руки об металевий борт. Коли дівчата підійшли ближче, він мляво кліпнув очима і простягнув руку до паперових стаканчиків.

Феллон ледь розтулила змерзлі губи, щоб зробити замовлення, але Іден випередила її. Вона сперлася ліктем на вітрину, і в тьмяному світлі неону її волосся спалахнуло справжнім полум'ям.

— Дві великі кави, будь ласка, — її голос звучав м'яко, але напрочуд чітко крізь шум зливи. — Мені звичайне лате. А для неї — міцну чорну. Тільки обов'язково без кориці, вона її терпіти не може. Але киньте туди побільше маршмелоу, добре?



Продавець мовчки кивнув, і за мить почулося шипіння кавомашини.

Феллон завмерла. Гучний шум дощу навколо раптом стих, поступившись місцем дзвінкій пульсації у скронях. Вона повільно повернула голову до Іден. Її нелюбов до кориці не була простою примхою — цей запах викликав у неї ледь не нудоту ще з раннього дитинства, а чорна кава з маршмелоу була її особистим, майже таємним ритуалом, про який знали лише батьки та деякі знайомі. І вона точно не згадувала про це хвилину тому на мокрому бордюрі.

— Звідки ти знаєш? — голос Феллон прозвучав тихо, але в ньому чітко прорізалася недовіра. Її тіло інстинктивно напружилося, готуючись до захисту.

Іден розрахувалася, спокійно взяла два гарячі картонні стаканчики і простягнула один Феллон. Її обличчя не здригнулося жодним м'язом. Вона не відвела погляду, не закліпала швидше. Лише її губи знову розтягнулися в тій самій, беззбройній усмішці.

— Знаю що? — Іден зробила маленький ковток свого лате, вигинаючи брову.

— Про корицю і маршмелоу. Я тобі жодного слова не сказала.

— О, це, — Іден легко знизала плечима, ніби йшлося про погоду. — Ти виглядаєш як людина, якій сьогодні конче потрібен швидкий цукор, щоб не впасти без свідомості. А кориця… Вона надто різка і претензійна. Мені здалося, що ти не з тих, хто любить, коли їй щось нав'язують, навіть якщо це просто спеції. А маршмелоу люблять усі, хіба ні? Проста дедукція.

Феллон обхопила гарячий картон змерзлими пальцями. Відповідь звучала настільки просто й логічно, що причепитися було ні до чого. Вона відпила гарячий, ідеально збалансований напій, відчуваючи, як солодке тепло нарешті розтікається по венах. І все ж десь дуже глибоко під ребрами ворухнулося дивне передчуття — ця дівчина точно знала більше, ніж казала.

Вони йшли нічним містом, не домовляючись про маршрут. Злива не вщухала, перетворюючи вулиці Нью-Йорка на суцільні чорні ріки, що відбивали неонове світло самотніх вітрин. Феллон мовчки гріла змерзлі пальці об картонний стаканчик. Маршмелоу вже почало танути, перетворюючи гірку чорну каву на густий, солодкий напій, що м'яко обпікав горло і пахнув чимось до болю знайомим — безпекою, відчуттям якої вона давно розучилася користуватися.

Поруч спокійно крокувала Іден. Вона не намагалася заповнити тишу дріб'язковими розмовами, не питала, хто саме довів Феллон до стану розбитої чашки на крижаному бордюрі. Ця мовчанка не тиснула; навпаки, вона стала своєрідним буфером між Феллон і жорстоким містом. Іноді дівчина кидала швидкі погляди на свою супутницю, дивуючись тому, як плавно вона рухається, немов її зовсім не обтяжували ні глибокі калюжі, ні пронизливий вітер.

— Ми так до ранку точно потонемо, — раптом обізвалася Іден, зупиняючись біля вузького, темного провулку, затиснутого між двома старими цегляними будинками. Дощ тим часом справді вирішив піти на новий рекорд, перетворюючись на суцільну, важку стіну води, яка з глухим шумом била по бляшаних карнизах.

Феллон зіщулилася, рефлекторно намагаючись сховати підборіддя у вологий комір шкірянки. Думка про те, щоб зараз повернутися у свою порожню квартиру, де тиша тиснутиме на барабанні перетинки, а на автовідповідачі напевно вже чекає чергова нотація від матері, викликала гострий напад нудоти.

— Можемо піти до мене, — сухо вичавила вона з себе, хоча все її єство противилося цій ідеї. Вона не приводила нікого додому вже дуже давно.

Іден повільно похитала головою. Краплі води блиснули на її віях, коли вона повернулася і подивилася прямо в очі Феллон.

— Твій дім зараз — це останнє місце, де ти справді хочеш бути, хіба ні? — її голос прозвучав без жодного докору, лише з якимось оголеним розумінням, від якого у Феллон звело горло. — Ходімо. Я знаю одне місце. Там сухо, немає людей і ніхто не змусить тебе говорити, якщо ти сама цього не захочеш.

Вона не чекала на відповідь, а просто і впевнено перехопила руку Феллон. Її пальці знову обпалили неприродним, пульсуючим теплом, але цього разу Феллон навіть не подумала вириватися. Вона покірно дозволила потягнути себе в глибину темного провулка, де до стіни тулилася стара, скрипуча пожежна драбина, що губилася високо вгорі, розчиняючись у густому осінньому тумані.