Раді Вас бачити!

Вона бігла не озираючись, не знала, скільки часу вже минуло — хвилина, десять чи ціла вічність. Ноги ковзали по мокрому листю, гілки хльоскали по обличчю, чіплялися за волосся й одяг, але вона не зупинялася. Позаду йшов він, чоловік який не біг за своєю жертвою, а просто йшов наче на прогулянці. Він знав, що бігти за нею немає сенсу, всеодно далеко не втече.

— Ні… — видихнула вона.

У її грудях палало, вона ледве могла дихати, волосся змокріло від поту, а ноги вже ледве несли дівчину, Попереду між деревами заблимало світло, можливо, то була дорога, а може із вікон будинків. Жінка пришвидшилася надіючись, що те світло її порятунок , але раптом її нога зачепилася за корінь, жінка впала на землю, боляче вдарившись долонею та роздерла шкіру на ній. З рота вирвався придушений крик, дівчина прикрила долонею рот і озирнулася: навколо панувала могильна тиша та темрява, вона на стільки була густою, що дівчина не бачила далі свого носа, кроки теж зникли, за нею ніхто не йшов.

"Може, він пішов." — подумала про себе жінка.

Жінка повільно підвелася, але за спиною почула тріск гілки.

— Будь ласка…— її голос тремтів. — Я більше нікому нічого не скажу, я буду слухатися тебе , буду виконувати все, що ти скажеш, але прошу, не вбивай, я витримаю, я зроблю все, щоб тобі було добре.

— Ти завжди була поганою бігункою люба, але вже запізно виправляти помилки, я давав тобі шанс, але ти слабка як кошеня. Мені потрібні сильні жінки, які самі хочуть того, що я, а таких як ти я знищую як зламаних іграшок. — на його губах з'явилася ледь помітна посмішка.

— Я витримаю, обіцяю!

— Ти вже це казала.

— Вікторе, будь ласка.

Він зупинився , але відстань між ними була досі мала. Він дивився на неї очима хижака, ніжно і в одночас жерстко взяв її за підборіддя, іншою рукою обхватив її талію, і ніжно прошепотів на вухо:

— Шкода тебе.

Чоловік наче граючись з її нервами відпускає жінку, вона різко починає бігти далі, намагаючись знайти вихід з лісу. Позаду знову пролунали кроки, але вже були набагато швидшими, останнє , що почув нічний ліс крики....

Ранок зустрів ліс холодним туманом та поліцейськими машинами, жовта стрічка перекривала вузьку ділянку дороги, а за нею працювали криміналісти.

— Особу встановили? — запитав чоловік у формі.

— Поки ні.

— Є документи?

— Немає.

Криміналіст нахилився над землею, фотографуючи сліди.

— Схоже, вона тікала.

— Від когось?

— Судячи зі слідів — так.

Неподалік лежав розбитий телефон, на екрані залишилося одне непрочитане повідомлення.

«Ти не повинна була йти.»

За сорок кілометрів від цього місця життя йшло своїм звичайним ходом: скляні двері бізнес-центру відчинилися, до закладу увійшов Віктор Рейн рівно о восьмій тридцять.

— Доброго ранку, пане Рейн.

— Доброго.

— О дев'ятій у вас зустріч із представниками компанії «Альфа Девелопмент».

— Перенесіть на десяту.

— Але вони вже підтвердили…

Віктор зупинився і поглянув на співробітника.

— Я сказав перенести.

— Так, пане Рейн.

Він продовжив іти. У його руках не було нічого, крім телефона та тонкої шкіряної папки. Жодних слідів безсонної ночі, нічого, що могло б видати людину, яка кілька годин тому перебувала зовсім в іншому місці.

Віктор зайшов до ліфта, за ним зачинилися двері з металевим грохотом. Поки він підіймався до свого кабінету із заднього карману брюк Рейн дістав телефон. На екрані висіло повідомлення.

«Вона більше не проблема.»

Віктор прочитав його, потім видалив повідомлення і поклав телефон назад до кишені. Ліфт піднявся на двадцять третій поверх, його приватний кабінет був просторим і майже позбавленим зайвих речей: темне дерево, чорне скло, дорогі меблі і жодної фотографії родини. На столі лежала тонка папка, Віктор відкрив її: всередині неї були три резюме. Він переглянув перше :

Кетрін Міллер. Двадцять сім років, вища освіта, досвід роботи в адміністративній сфері, відмінне знання мов. Віктор затримав погляд на фотографії, а потім узяв друге.

Жасмін Картер.

Тридцять років, економічна освіта, досвід роботи з корпоративними клієнтами, рекомендації — майже бездоганні.

Аделія Вуд.

Двадцять вісім, юридична освіта, досвід роботи помічницею керівника.

Віктор поклав усі три фотографії поруч, три різні обличчя, різні характери, три потенційні кандидатки. Він довго вдивлявся в кожну із них, проводив пальцями по їх обличу , шиї, декольте і не зміг стримати усмішку. На його комп'ютері вже було відкрито оголошення про вакансію:

«Особиста секретарка директора. Конфіденційність. Гнучкий графік. Висока заробітна плата.»

Віктор відкинувся у кріслі, зазвичай він обирав одну, але цього разу чомусь йому не хотілося. Можливо, через Кетрін, можливо, через зухвалий погляд Жасмін, а може через дивну спокійність Аделії.

Рейн узяв ручку.

— Подивимося…

Телефон задзвонив.

— Рейн.

— Пане Вікторе, доброго ранку. Дзвоню щодо співбесід…

— Я слухаю.

— Усі троє підтвердили, що прийдуть сьогодні.

Віктор подивився на годинник.

— О котрій?

— О десятій, одинадцятій та дванадцятій.

— Добре.

Він завершив розмову, потім знову подивився на фотографії. Його пальці повільно ковзнули по краю фотографії Кетрін.

— Цікаво, — тихо сказав він.

За вікном розпочався звичайний робочий день. Люди поспішали вулицями, автомобілі стояли в заторах, місто жило, нічого не знаючи про те, що відбувається за стінами його кабінету. А десь у поліцейському відділку вже лежала папка зі справою невідомої жінки і в цій справі поки що не було імені вбивці, лише один дивний збіг: за останні п'ять років шість жінок, які так чи інакше були пов'язані з Віктором Рейном, зникли без сліду.