Раді Вас бачити!

Не встояти у вихрі почуттів, що зносить,

Наче ти нічого вже не значиш.

Мені чекати поки ти пробачиш,

А може то пробачити тебе?

-

Сказати, що про тебе бережу я сни?

Та ні, бо ними проживаю я реальність.

У заметілі божевілля загубилась

І тут бреду не знаючи куди.

-

Мені твої наснились очі й губи

І більше я нікого вже не буду…

Чи буду? Бо занадто юна?

І поки важко загубитись у юрбі.

-

А журба проника до кісток

І уроки усі я нехтую,

І не чую я кроків твоїх,

Бо втікаю від них щодуху.

Саме так. Вірші вийшли паскудні і хлопці нічого з них не зв’яжуть. А я ж ніби обіцяла їм..

Всю дорогу в коледж мене мучили ці думки, які вертались до Кирила з Наташею. Вона була магинею. Єдиний її мінус – вона носила брекети. На щастя їх я позбулась вже давно. А це означає лише одне – рано чи пізно вона буде виглядати ще краще…

І навіщо я мучу себе думками про хлопця, який мені не світив і не світить?

- Це не залежить від нас. – почувся обіч голос. Невже я говорила в голос!? – Ми часто закохуємось не в тих людей. Або ж вони бувають сліпими і не бачать щастя прямо під своїм носом. До речі, я Еля. Ти ж пам’ятаєш мене. Ми з батьками переїхали з Харкова і мене перевели до вас.

- Марина. Щось ти занадто добре володієш українською, як для харків’янки.

- А ти класно ставиш на місце преподів.

Ми переглянулись стримуючи усмішки. Здається я знайшла подругу.

- Ти ініційована? – спитала я, про мене і так вже всьому коледжу відомо. І чому хоча б якась подія в моєму житті не може відбутись тихо.

- Ага. - хитро підморгнула вона. – Можемо проводити спільні експерименти. Я вже вмію визначати хворі місця на людях, тільки що це не можу зрозуміти.

- І як давно?

- Моя відбулась чотири роки тому. Та батькам я не сказала, сама розумієш…

- Звичайно. Приховати мою, як сама розумієш – не вдалось.

- Співчуваю, я чула. Весь коледж гуде про тебе.

- Чесно кажучи я тут з першого дня мегапопулярна, що аж верне.

- Буває. Інколи ти не можеш вплинути на події, бо вони сильніші за тебе.

- В мене щось таке було. Ще за місяць до коледжу моя бабуся була жива і я не планувала сюди вступати. А потім понеслось. Як сель…

- Сель?

- Ну така величезна грязьова лавина з бруду, каміння, льоду, зламаних дерев…в горах буває. Зносить все.

- Тепер згадала. Це страшнувато.

Ми зайшли в аудиторію. Рая сиділа з Віткою, тож я кивнула їй і зі спокійною душею сіла біля Елі.

І правда, моє життя останні місяці було схоже на сель, можливо не з найстрімкішої гори, та все неслось практично незалежно від моєї думки і бажань.

Тільки дар я прийняла сама. І то, якщо добре подумати, то тільки тому що більше нікому. І цей коледж. І Кирил. І мої нові друзі та й вороги теж. Ініціація, якої я не хотіла. Хто ж знав, що сни можуть так відобразитись на реальності!

Єдине, що мені подобалось – це прояви сили. Я все частіше сканувала людей. Більше із закритими очима і по холодових чи неприємних точках майже точно вгадувала, що хворе. Принаймні мені думалось, що вгадувала.

А по словах Елі мені і так здавалось, що я незвичайно сильна. Мій дар за лічені дні набрав такої міці, що певно більша, ніж в неї за останні чотири роки.

Після занять я знову подалась до хлопців. Пробувати щось написати їм, бо як вони заявили – вони не поети і крапка.

Ілля сьогодні прийшов з піцою, тож від готування мене люб’язно звільнили. Тільки відправили за колою.

Коли ж я повернулась, то в бункері мене чекав сюрприз.

- Привіт. Я Наташа. – дівчина протягла руку, щоб потиснути.

- Марина. – я потисла її. – Дуже приємно.

Та приємно мені зовсім не було. Взагалі дивом даюсь, як вдалось зберегти обличчя. Особливо це було важко, коли він обнімав її, майже, як мене у снах. Тільки їй дісталась реальність.

Магиня намагалась подружитись, що дуже здивувало мене. Більшість з них мало не плювали в спину. Хоча, можливо, вона хотіла піддобритись до хлопців, чи догодити Кирилу.

Я ж намагалась хоч кілька слів зв’язати, колись же виходило! Та мене щохвилини все більше і більше бісила ця дівиця, і я ніяк не могла зосередитись.

Десь о восьмій вона скрушно зітхнула і попросила її провести додому, а я полегшено видихнула, коли за нею закрились двері.

- Вічно він знайде якесь чмо на свою голову. – випалив Ілля, через кілька хвилин.

- Чому ти так, вона зі всіх сил намагалась вам сподобатись. – заперечила я, хоча хотілось вити.

- Ну і що. Маги на магинях одружуються не частіше ніж на відьмах. Та й навіщо. Я читав, що сила від цього не зростає, а часто трапляються випадки її виродження. А магині наші так ведуть себе, що й інколи просто зустрічатись з ними не хочеться.

- Ця, до речі, не виключення. – Бузько скривився, як від лимону. – Зовсім недавно розпускала плітки про тебе, що ти зі всіма нами тут спиш…

В мене округлились очі і  мало не відкрився рот.

- Сука!

- Не те слово. – мовив Сергій. – А ти ще так мило з нею.

- Звідки мені знати, що там говорять. Ніколи не звертала уваги на плітки. Та й і ви її впустили сюди…

- А хто нашої згоди питав…- втрутився Горський. – Просто Кирилу зайнятись нічим. Не гнати ж її було матом…

- Ми то з ним поговоримо, хай водить її деінде. Нічого, щоб якась ідіотка, що ображає тебе тут дивани просиджувала. – мовив Ілля.

- Боюсь, що тепер Кирил не так добре відноситься до мене, як раніше… - я протягнула до Іллі руку, показуючи проявлену тепер татушку. В нього розширились від здивування очі. Бузько взагалі матом пройшовся, побачивши мою «красу».

- Він хоч пояснив тобі, що це означає?

Я кивнула.

- Що ж ти такого зробила? Які умови були?

- Фізична шкода, здається?

- То ж ти, дряхлик і нанесла йому фізичну шкоду!? – здивувався Іван.

- Я не дряхлик! Даром! Це був удар ментальною сніжкою!

- А таке у відьом хіба буває?

- Звідки ж мені знати. Директор говорив, що мій дар дуже сильний…

- Е ні, ментальні сніжки це тільки в магів, ментальних!

- А нумо, розкажи про свою ініціацію ще раз.

- Кляніться, що нікому ні слова, мамою…чого так дивитесь, від цього може залежати моє життя.

Вони переглянулись та врешті по черзі поклялись і між нами зблиснув вогник, що закріпив її.

- Так ось. Серед відомих ініціацій, моя незвичайна і є виключенням – так сказав Прокопович.

- І що ж там такого? Ти це є, з дівчиною? – ніяково спитав Ілля.

- Ну ти! Ще гірше. – мені було соромно признаватись і я почервоніла аж до вух. Все-таки з хлопцями на ці теми мені було незручно про це говорити. – Це взагалі був сон. – прошепотіла.

- Що!?

- Дуже реалістичний сон.

- Круто! Ніколи про таке не чув. Це ж тебе препаруватимуть…- мовив Бузько.

- Ви клятву давали! - нагадала я.

- А хто? Ну хто головний герой…- Ілля був в своєму репертуарі.

- Точно не ти! – заявив Ваня. – Ми його знаємо?

Говорити не хотілось. Навіщо їм знати? Буде тільки гірше. Я відвернулась.

- Ти можеш не казати. – Ваня співчутливо подивився на мене.

- Та ладно. А я можу назвати ім’я цього прихвосня…- Бузько усміхнувся, як кіт, що обжерся сметаною. Я похитала головою. – Може йому вправити мізки? Адже він не міг тобі снитись просто так, для цього мала б бути симпатія…Твоя симпатія. Він що, справді тобі подобається? – я кивнула. - І відколи?

- З самого початку. Тільки нічого не треба робити, будь ласка. Не втручайтесь. – попросила я всіх. Знаючи, які вони інколи бувають гарячі на руку, краще було наперед домовитись, щоб убезпечити себе від казусів.

- Не турбуйся. Ніхто нічого робити не буде. Але, якщо вже так, то цієї хвойди тут теж не буде. – сказав, як відрізав Сергій.

- Так! Стоп! Я щось не доганяю. Це що, Гайдар був? – розчаровано видав Ілля. – А я то думаю, чого ти на мене уваги ніякої не звертаєш. А в мене не було шансу з самого початку.

- Ну я б так не сказала. Ситуація спірна. Ми друзі, в першу чергу. А якщо добре глянути, то ти вів себе, як і всі…

- Бачиш Ілля, казав я тобі – йди в контратаку. – засміявся Іван. – А ти Маринко…справи кепські значить?

- Нічого страшного. – я схилила голову. – Таке більше схоже на хворобу, тож цілком логічно, що вона пройде і я виздоровію. До речі, не знаю, чому ніколи не питала…та яка у вас магія?

- Скажемо? – спитав Ваня Сергія.

- Тільки з тією ж клятвою про нерозголошення. Про це ти зможеш поговорити хіба з Кирилом і з тими, хто про наші дари знає напевно. – Я закивала. Дуже вже хотілось побачити хоча б щось.

- Ми маги-стихійники. Є ще менталісти. Впринципі, якщо ефір вважати окремою стихією, то вони ті ж стихійники, що й ми. Я вода. – мовив Сергій і влаштував демонстрацію.

Приніс склянку води і поставив на стіл. Під його неминучим поглядом вода закипіла прямо в стакані! Потім він зробив з неї невеличкий фонтанчик, який падав у той же стакан.

- У мене вітер. – Ілля на мить заплющив очі і по кімнаті пробіг легкий вітерець.

- У мене вогонь. – Іван і собі провів демонстрації, взяв зі смітника папірець і той спалахнув в його руках і хлопець тримав його поки той не згорів до кінця.

- Це круто хлопці. А що в Кирила?

- Пробач, Маринко. Але ми так само зв’язані клятвою про нерозголошення, тому про це може сказати тільки він сам.

- Гаразд. Та по законах жанру в нього земля. Інакше чого у вас тут квартет? Не може музика бути для вас єдиною причиною спілкуватись.

Хлопці переглянулись та нічого не сказали на мою репліку.

- Свої можливості демонструвати?

- Ага, спробуй-но ментальну сніжку. – мовив Сергій.

Я сфокусувала розміром з вишню комочок і кинула в нього. Він тільки почухав руку.

- Щось слабувато.

- Ну, це була не сніжка, а скоріше маленький м’якенький камінець.

- Ясно….

Шуміли вітри у древніх кронах дубів

Топтали ноги стежки в глибині тих лісів

І кожен раз, коли я йду туди

То позбуваюсь свої журби

Вже назбиралось багато причин,

Щоби блукати серед дерев,

Щоби губитись в туманах

А ноги мити у росах…

І несуть мене ноги туди

Де діброва розкинула віти

І ще досі не знаю

Що тебе я там маю зустріти

І ще досі тремтить душа,

Ніби ти на ній граєш.

Ніби я – то гітара твоя

І акорди усі ти знаєш…

Це я написала увечері. Коли прийшла від хлопців. А потім лягла спати. Мені знову наснився Кирил.

- Мар. – він прошептав на вушко і дихання залоскотало. Я сиділа на гойдалці, вітерець куйовдив волосся і було літо… - Хочеш?

Він протягнув соковитий персик, рожевий, як дитячі щічки у мороз. І я кивнула. Він вклав мені його в руку. А потім став позаду і обняв за плечі. Мені стало ніяково. І я підвелась з гойдалки. Повернулась до нього. Чи не вперше в нього в очах грали смішинки. В той момент я закохалась ще більше.

- Персик же один, чи не так? – він кивнув. – Я не можу його взяти…

- Тоді ми можемо його з’їсти разом і думаю, що це  було б цікаво.

Він підійшов до мене і зловив за обидві руки і мені це так сподобалось…

- І що я роблю!?

Плюнувши на свій страх і ніяковість я притислась до нього і поцілувала. Солодкий заборонений плід, який тільки сниться…а його руки вже подорожували по мені. А потім ми покотились по м’якій і свіжій траві.

- Ти роздавив персик!

- А, круглий незручно кусати…- він засміявся, відірвав шматочок м’якоті і поклав мені до рота. Сік розтікся по руці. А мені так захотілось зробити, як в кіно і я взяла його вказівний палець і облизала язиком, а потім злегка прикусила. – Мар. Ще раз так зробиш і ми займемось любов’ю прямо тут, у всіх на виду.

- Трава така м’якенька. – не знаю, що на мене найшло та я погладила її, ніби запрошуючи його.

А цьому пройдисвіту і не треба було запрошень. Він одразу ж пробрався під моє плаття і почав витворяти зі мною небувалі раніше речі, що зводили мене зрозуму, заставляли задихатись…

Врешті ми таки зайнялись любов’ю. А потім я таки прокинулась у момент кульмінації.

Єдине що приємно порадувало – нічого не згоріло і не вибухнуло.

А я знову була вся мокра. Відчай захопив мене. Було гірко і соромно, і боляче, і мене просто розривало на шматки. Я розридалась. На щастя мене ніхто не почув, проплакала я довго і так і заснула – в сльозах.

- Ти вже плаття купила? – цими словами одного жовтневого дня зустріла мене Еля.

- Яке ще плаття? – мені і так вистачало заморочок, а тут ще вона…

- Так хелоуїнський бал у нас в коледжі за три дні! Тільки не кажи, що ти не в курсі. – вона аж сплеснула руками.

- Хм. Тепер я в курсі, ти мені сказала. Тільки що. А плаття типу карнавальне, відьом, вампірів гратимемо? Скелетиків?

- Ага. І в тебе нічого немає.

- Та й навіщо. Мені ні з ким йти!

- Невже хтось з пай-хлопчиків тебе не проведе?

- Так. Вони мої друзі, тож без образ. І їм є з ким йти.

- Ти що, закохалась в когось з них? – не знаю з чого вона так вирішила…

- Я ж кажу, ми друзі. Хіба не ясно.

- О, все то мені ясно. І чому в тебе хлопця немає теж.

- Краще тобі не знати причини того, чому я ні з ким не зустрічаюсь.

- Все так погано?

- Все ще гірше, ніж ти думаєш. Та трохи не так, як ти собі намалювала.

- Розкажи…- заклянчила вона.

- Колись.

- Ловлю на слові. І хочеш, допоможу тобі з платтям?

Плаття ми таки вибрали…та купити його мені здавалось нереальним. І це ж не тільки плаття потрібне! Тут і хелоїнські аксесуари мусять бути. Ні, не піду – вирішила. Та моя нова гомінка подруга не давала мені спокою.

У п’ятниця, перед вихідними і балом вона нарешті притисла мене в коридорчику і почала шантажувати.

- Якщо ти не підеш, то я такого про тебе понарозказую…

- Розказуй, тут і так тільки й про мене говорять – з ким я спала, що їла і за який столик в їдальні сідала, що вдягла і скільки днів підряд носила…Розумієш, Ель, мені все байдуже.

Вона набурмосилась і я зрозуміла, що подружка блефувала. Вона і так встигла взнати ситуацію за тих два тижні, що вчиться у нас.

- І чому ти не хочеш йти. Просто повідай мені хоча б одну справжню причину, яка мене задовольнить і я відчеплюсь.

- В мене немає грошей на костюм. Ми все пустили на ремонт. І я відчуваю себе злегка бомжем.

- А як же страховка?

- Її ще й досі не виплатили. Тож доводиться обходитись тим, що є, а є що їсти, то і добре.

- Не будь букою. Так і бути, в мене завалялось шикарне вечірнє плаття. А на аксесуари я так і бути гроші тобі позичу. Ну подумаєш, будеш відьмочкою…

- Ти дуже добра, та я все одно не піду. Ель.

- Що Ель. Ми домовлялись. Гони реальні причини!

- Розумієш, там буде той хто мені подобається.

- Так це ж добре?

- Тільки він буде зі своєю новою дівчиною…

- Новою кажеш? – вона діловито взялась руки в боки. – Знач, переведем в розряд старі. Так вже й бути. Позичу тобі на шикарну білизну. А тепер швидко по магазинах!

Не давши вставити мені слова вона вхопилась за лікоть і потягла мене з коледжу.

По дорозі я ще робила в’ялі спроби відбитись та врешті її ідея мені подобалась щораз більше і більше. Я не знала, що то за плаття та підозрювала, що воно і справді класне. Еля вдягалась гарно і зі смаком. Та і втерти носа Наташці хотілось. І не тільки за те, що обливала мене брудом за спиною. Хотілось хоча б спробувати звернути увагу Кирила на себе.

На ринку ми прикупили мені милого березового віничка. Елька обіцяла зробити з нього мітлу. Капелюх знайшовся в сувенірній крамниці між дитячими коронами і чарівними паличками – такий же гостроверхий, як у «Всі жінки відьми», тільки із зірочками.

На цьому ми вирішили, що з мене вистачить.

Сама Елька вирішила перевдягнутись богинею кохання. Щоправда я не уявляла, як вона має виглядати і боялась, щоб подруга не приперлась в купальнику чи ще чого – голою. На питання з ким вона йде – та тільки знизала плечима, мовляв, вона особистість і їй і так нормально, одній.

А от мені так не хотілось. Я знала, що Кирил піде з Наташкою, а Сергій запросив свою Лєру. Іван з Іллею точно не мали пари. У Горського з Раєю не склалось, причому він і не намагався…а я що? Не силувати ж їх, як нелюб.

Тож увечері я йшла на студію з наміром запросити когось з хлопців, точніше попросити супроводжувати мене, якщо вони досі вільні.

Хлопців я застала врозвалочку. Вони тільки-но поїли і відпочивали переговорюючись.

- Отакої, Мар. Ніхто й не думав, що ти прийдеш.

- Точніше ти не думав, Гайдар! Привіт хлопці. – я по черзі чмокнула в щоку всіх окрім нього.

- О, а я значить особливий…тобто особливо поганий.

- А що тебе не влаштовує?

- Заткнись, Кирил. – перебив Сергій.

- Ну як, а мій поцілунок де?

- В Улан-уде. В тебе є Наташа, хай вона тебе цілує. – випалила я навіть не подумавши.

- Допустим. Тільки в Бузька є Лєрка. Але ж його ти не пропустила. А Мар?

Він прищурився і я зрозуміла, що загнана у глухий кут. Зціпивши зуби, підійшла і чмокнула його в щоку. На що він задоволено усміхнувся. Ах так!

- Це все, чи будуть ще якісь побажання, ваша світлосте? – процідила я.

- Ти чого, Мар?

- Нічого. Просто я прийшла по справі, а ти псуєш все, ще й другом називаєшся.

- Що за справа?

- А от це тебе не стосується.

- Може хватить? – втрутився Іван. – Взагалі-то ми ще тут. Чи нам піти і ви тут вирішите свої справи в інтимній обстановці.

- Горський, а ти в стоматолога давно був? – вирвалось у мене.

- Давно. Бачиш, в мене хороша спадковість і я п’ю багато молока. – Він повертів розпакованою коробкою. – Тож мої зуби міцні, а ти дохлячок сама диви руку зломиш.

Я типу обідилась.

- От знаєш Госький, хотіла запросити тебе на маскарад, а тепер все, розлучення і дівоче призвіще. Ілля, ти вільний завтра?

- Ага. Якщо ти хочеш піти зі мною, то я завжди вільний.

- От і добре.

- Хей, так нечесно. Це я мав тебе запросити!

- Ти можеш спробувати. Наступного разу. Але тільки після реабілітації. Сходиш з моєю подругою.

- Знов! – простогнав Іван.

- Горський. Вона сама не хоче ні з ким йти. Тож ти тільки для галочки будеш! Не кину ж я її одну, вона тут новенька.

- Ладно. Раз для галочки то так і бути, піду. Ми вас завтра заберемо біля семи.

- Добре, без питань.

- Тільки щоб були готові, а то я вас знаю.

- Ніби ти менше часу витрачаєш на зачіску! – у закотила очі, а Іван задоволено усміхнувся. Ну гарний, просто ням-ням. І чого було не влюбитись в нього!? А я його навіть як хлопця не сприймаю – картинку з обкладинки.

Вдома я нарешті викроїла час попрактикуватись. Адже, як і все дар потребував практики. Тож я сиділа ввечері зі стаканом молока і намагалась підловити на кухні маму чи батька.

На кому ж експериментувати. Не на молоці ж!?

Врешті, коли вони проснували на світловій швидкості туди-сюди і зникли з кухні, а це в них було таке хобі, щоб я часом не перенапружилась, лікуючи їх, я впала духом.

Ні в чому неповинна склянка молока мало не полетіла в стіну та я стрималась і просто втупилась в нього.

А що таке молоко, як не рідина? Частина живого, що перебуває в постійному кругообігу речовин. Недавно воно було коровою, а до того травою…Зараз це біла рідина, а потім стане мною. І так по колу.

Тож якщо воно живе, то я можу вплинути на нього. А як?.

Заплющивши очі я зосередилась, спробувавши відчути його. Та аури, такої як в людей воно не мало.

Знову відкривши очі я вирішила, що так як раніше – не вдасться. Якщо щось вдасться взагалі. Та потім зосередилась на молоці концетруючи думку, що я хочу торкнутись його пальцем і потягла руку до склянки.

Спочатку, як завжди нічого не відбувалось. Та потім я відчула, як повітря навкруг ніби густіє, пахне озоном, а цівочка білої рідини піднімається зі стакана. Я мало не зойкнула, та все-таки затамувала подих і продовжила тягнутись до нього, а воно до мене. І за кілька довжелезних, як вічність секунд ми торкнулись. Цівочка не розлилась, а торкнувшись пальця застигла, ніби прозора трубочка для напоїв.

- Дякую. – прошепотіла я. – Можеш повертатись. – і послала імпульс. Цівочка так само повільно потекла в стакан. Не пролилось ні краплини. Треба завтра розповісти професору.

Тут у мене з’явилась ще одна геніальна ідея.

- Молочко! Роблю тебе чарівним, лікувальним, від прищів допомагальним.

Я уявила, що молоко стало ліками і воно ніби засяяло зсередини. Можливо це моя уява та якщо воно допоможе позбутись прищів на плечах до завтра - я нарешті полюблю магію!