Раді Вас бачити!

Коли я розплющила очі ми стояли посеред коридору коледжу. Я вирвала руку і заховала за спину.

- Як!? Як ти це зробила?

- Заспокойся, задаватимеш питання потім. А зараз кажи, куди йти. У вашому морзі я ще не була.

- Еля!

- Не тягни часу, показуй.

Її голос наказував і я підкорилась. Не так, як тоді, а просто відчуваючи, що так треба. Тож ми обоє попрямували вниз, де був підвальний поверх і морг.

- Там охорона.

- Вони пропустять. – мовила Еля і я повірила. Зараз я б і сама їй відкрила. Дарма, що вона дрібненька і маленька.

Ми спустились вниз. А потім пройшли по знайомому коридорі і звернули. Біля дверей охорони не було.

Не довго думаючи подруга штовхнула двері і вони відчинились. Вона ввійшла, я ж застигла на порозі. Та подруга не дала отямитись, повернулась і за шкірку втягла мене всередину і прикрила двері.

Залишивши мене вона підійшла до Кирила і відкрила простинь. Притулила вухо до грудей, прощупала пульс, а потім повернула на живіт, наче він був пушинкою.

- Ага, навіть так…та що ж ти стала там.

Я підійшла до неї.

- Не розумію, що ти хочеш тут побачити. Його оглядало стільки людей. Його смерть давно зафіксована. Та я ж йому прямо в серце ножем, це ж смертельна рана.

- Рани більше немає. Правда крові витекло забагато, з цим важче буде.

- Ти з глузду зїхала? – я вже не витримала.

А вона вхопила мене за підборіддя і ткнула носом у спину, я кілька секунд намагалась зрозуміти побачене. Та не могла. Рани від ножа більше не було.

- Це ти? Але ж ти говорила?

- Мало що я говорила.

- Ти не відьма, правда? Ти магиня? – здогадалась я.

- Я не відьма і не магиня, досить нити. Давай торгуватись, поки є час.

- Що робити? – я її зовсім не розуміла.

- Ви смертні, такі недалекі, думаєте, що є тільки ви, любимі. Нічого далі свого носа не бачите. – відчитувала мене вона. – Взагалі не розумію, нащо ви здались Творцю. Нікчемність ваших дій мене вбиває!

- Ти все? – спитала я, коли мені набридло. – А тепер поясни тупій смертній, будь ласка.

- Ну, я богиня кохання.

- Це ми вже проходили, вчора.

- Я і справді богиня. – вона розправила плечі і гордо підвела підборіддя. І я повірила. – Ти хочеш його повернути?

- А це можливо? – надія спалахнула в мені, як промінчик світла.

- Ну, я не воскрешаю. Але, він не мав помирати, я це бачу. І ми ще можемо поторгуватись, щоб повернути його.

- З ким?

- А у вас, як величають бога смерті?

- Я не знаю…- прошепотіла я злякано, перспектива зустрічатись з ним мене не радувала.

- Ну то познайомитесь.

Вона взяла мене за руки, і підбадьорююче усміхнулась. А потім світ як і раніше поплив.

 А потім ми опинились серед світла. Я ледве могла розплющити очі.

- Ласкаво прошу, у резиденцію Адена.

- І так, що за незвані гості. Елла. – прямо нізвідки з’явився світловолосий юнак, він згріб Еллу в обійми і почав цілувати. Притому так, що я позаздрила їй. Та все ж відірвався.

- Аден. Я по справі. – усміхнулась йому прямо в губи вона. А він був незворушний. – Дуже важливій.

- Ну і чому ти не можеш прийти просто так, я тут знемагаю від очікування, а ти тільки дразниш мене.

- Ти ж знаєш, що я тобі стану не цікавою, якщо лишусь поряд…- вона провела пальчиком по його губах і кокетливо насупила губки.

- Це ти так думаєш. Гаразд, кажи що за справа.

- Розумієш, стався один казус, що трохи порушує рівновагу. І я хотіла б його виправити.

- Ну як завжди, так. І кого повертати треба цього разу?

- Одного хлопчика.

Він нахмурився.

- Що за хлопчик?

- Це коханий моєї подруги. Ну і знаєш, вони мої маленькі іграшки. Я ж сумуватиму, коли все закінчиться.

Від цих слів я мало не поперхнулась та змовчала. Зараз на кону стояло життя чи не найдорожчої мені людини.

- Ти ж знаєш, що я запрошу рівносильну ціну, і ще щось з тебе, моя хороша. А що ти пропонуєш.

- Я деньочок побуду твоєю рабинею. Тільки земний, а то я зараз там на відьму «вчусь», офігенно цікаво. Земля це щось взагалі.

- Деньочок мало. Хочу тиждень.

- Так, Аден, губу закатай. – вона куснула його за губу і вони знову почали цілуватись.- Тиждень, моя люба, не менше.

- Тоді в мене. З моїми правилами.

- Я згоден. Гаразд, перейдемо до неприємної частини, - і він повернувся до мене. – Хто тут в нас?

- Мене звати Марина.

- Та знаю я, знаю. – він зморщив ніс, ніби від мене погано пахло. Хоча чому, ніби? Я від вчора не милась і ще й досі була в Еллиному вечірньому платті, розтріпана і страшна, як проститутка з широкої дороги. Не так ходять на аудієнцію до богів. Та я тут і щось міняти пізно. – А ти швидко ловиш. Що ж, раз він так потрібен тобі, тоді пройдемо до терезів.

Лише тепер я побачила, що ми знаходимось у просторому світлому приміщенні, більше схожому на храм. Очевидно так і було.

Ми пройшли до невеличких кришталевих терезів, що стояли на столику збоку.

- Основна ціна життя за інше життя, сама розумієш. – він повернувся до Елі. – та я так розумію, її смерть теж порушить рівновагу. Тож буде складніше. Що ти запропонуєш?

- А що можна? Я не знаю…

- Пропоную віддати свою смерть для початку…

- А так можна?

- Аден, вона не розуміє. Що це – віддати смерть.

- А що мені до того?

- Марино, ти не зможеш померти, ніколи. Фактично ти не зможеш і далі перевтілюватись, як всі нормальні живі створіння. Навіть ми помираємо і перевтілюємось. А це вічність…

- Хай буде так. – прошепотіла я, а на шальці терезів зблиснула іскорка і вони похитнулись в сторону рівноваги, не вистачало кілька міліметрів. – Скажіть, будь ласка, якщо смерть важливіша за життя, то чому вона важить менше за нього?

- Ти не ставиш її головнішою. Ти ж навіть його хочеш повернути і не думаєш, чи варто, чи добре йому і чи він хоче цього сам.

- Я не думала про це з такої сторони. А назад…

- Ні, ти почала і мусиш завершити, назад дороги не буде. Що ти запропонуєш ще?

- В мене ідея. – усміхнулась Еля. А мені стало зле. – Ти не зможеш розмовляти з ним і торкнутись його, бо це приноситиме йому біль.

- А він?

- Ці умови тільки тебе стосуються. То що?

- Я згодна. Шальки терезів стали врівень.

- Ну раз я богиня кохання, то внесу свою умову, що останні дві жертви можна буде скасувати без шкоди для вас, за умови, що він щиро тебе полюбить і скаже про це, чи поцілує, якось так! – дивно, але шальки перегнулись в мою сторону.

І мені навіть здалось, що Аден здивувався. А Елла потерла ручки.

- Що ж, бери іскру і веперед. Нам ще закінчувати з цим треба, поки ваші не збіглись. Любий, я з’явлюсь, як тільки закінчу, тиждень за мною. І вона пристрасно поцілувала його. Мене вони ніби й не бачили. Та і мені врешті стало не до них. На терезах сіяла малесенька краплинка.  І я спробувала взяти її пальцями, та вона сама закотилась мені в долоню. А те, що я поклала на іншій шальці – розтануло.

А потім світ знову поплив. Я вже навіть почала звикати. Ось воно значить як, дружити з богинею.

Ми знову стояли у морзі.

- Що робити далі?

- Просто поклади йому іскорку в рот і все, а потім лягай з боку. Зробимо переливання.

- Як це, переливання?

- Він половину, а мо і більше крові втратив, тож він просто помре повторно.

- А моя підійде?

- Якщо там будуть не ті резуси чи ще щось, я перероблю. Я не лікар, та дещо можу і в цій царині. За тисячоліття припасла кілька фокусів. – вона підморгнула мені. – А тепер йди, чого стала.

І я миттю кинулась до Кирила та відкрила йому рот, краплинка сама сковзнула і зникла. І я його хотіла поцілувати – востаннє, та коли спробувала по його губах пробіг електричний струм.

- Е-е, стоп, спочатку переливання, а потім реанімація.

Я лягла збоку – те ліжко було велике. А потім, майже як в мене з молоком тоді, так Еля зробила з моєю кров’ю. Вона перетікала з мого носа в його. Це виглядало страшно.

- Не бійся, я викличу швидку потім. Все буде добре. Ти молодець, Маринко. Ти молодець.

Під її слова я засинала. Не хотілось. Дуже вже я мріяла побачити, як Кирил відкриє очі. Взнати, що це все не сон і він справді житиме та я впала в забуття.

Повірити, що я в раю не дав лікарняний запах, що витав навкруги. На щастя було видно і вигляд палати мене не злякав і не здивував. Я чітко згадала минулі події. Та все ще боялась, що мені примарилось.

Підвівшись я побачила пляшку негазованої води на столику. Тож ледве відкривши її я почала пити. Так мене не сушило ще ніколи.

Напившись я нарешті звернула увагу на руку – катетер. Мене капали? Хоча чого тут хотіти, можливо струс мозку, втрата крові…

На столі лежав конверт. Я відкрила його і здивовано оглянула чистий лист паперу. Та потім там проявились літери і текст.

Нікому ні слова про наші пригоди. І знай, з ним все добре. Легенда буде про всевоскрешаючу силу кохання, типу того, ти ж відьма, сильна. Вони повірять, про мене мало хто знає. Хіба, твій дід.

Побачимось за тиждень. Сама розумієш, з Аденом краще так не жартувати. Елларія.

Текст розтанув так само, як і зявився. А я полегшено видихнула – значить все правда! І Кирил живий! А це найголовніше. Щоб там не говорив Аден про вибір та йому і справді не пора помирати. І не тільки тому, що я так вважаю.

До мене приходили батьки, а потім лікар. Сказали, що наступного тижня, якщо захочу, зможу ходити на заняття.

А потім прийшов Амвросій Прокопович. Він довго сидів і усміхався до мене. А я не знала, що сказати.

-;Не знаю, що ти зробила, але це чудо. – видав він. – Може поділишся, зі мною можеш.

- Тільки після вас.

- Гаразд. Ангеліну так і не знайшли. Ти ж знала, що вона моя дочка?

- Здогадувалась, що ви родичі, все ж ідентичні прізвища.

- Мені страшенно соромно. І це я винен, що вона така озлоблена виросла. Я їх з матір’ю залишив. Хоча, ні, не так. Вона залишила мене, бо я розлюбив її і покохав іншу. І вже минуло більше сорока років з тих пір та Ангеліна сердилась і ненавиділа мене. Жодні мої вчинки не могли покрити того одного. А серцю ж не накажеш. Ця жінка вже мертва, я ж її досі люблю.

- У вас все так складно.

- Не менше, ніж у тебе. Так, що ти пообіцяла взамін його життя?

- Свою смерть, і ще по дрібницях…

- Що? Ти зовсім здуріла. – він затряс мене, його обличчя перекосило від страху. – Малолітня ідіотка! Що ж ти наробила!?

Він нарешті відпустив мене і вхопився за голову. Стільки емоцій від нього я ніколи не бачила.

- Ох, дарма Феодосія тобі мізків не вправила. Ти знаєш, на що підписалась. – і я кивнула. – Ти від сьогодні не постарієш, не помреш, ніколи, розумієш. Життя відібрати це нормально, відібрати смерть – це надприродньо. Навіть боги смертні.

- А що я мала робити?

- Звідки я знаю. Хай би помирав, все одно переродився б, а ти й іншого полюбила би і все. Світ же клином не зійшовся на цьому хлопцеві!

- Як бачите, тепер зійшовся…- прошепотіла я, нарешті уявляючи всю глобальність моєї проблеми. Так, найближчі років десять-п'ятнадцять я можу і тут жити, а далі всім буде цікаво – чого я досі молода, хіба не так? І що робити, залишити батьків, рідний дім і зникнути.

В кінці тижня мене і справді виписали. Я відчувала себе вижатим лимоном. Дар не відкликався. Я взагалі ледве пересувалась. Та була щасливою.

Хай що там мене не чекало попереду зараз все було добре. Я повернула все на свої місця. Хай в мене і була хрещена фея та я платила рахунки. Що ж, хай це і дорого обійшлось, та воно того варте!