Раді Вас бачити!

Мене ніхто не розбудив. А обід застав у ліжку.

Розсіяне сонячне світло падало на все навколо і робило маленьку кімнатку якоюсь радісною та привітною. Хай там і не було меблів. Тільки пледи і шкури на підлозі.

Я потягнулась і солодко позіхнула. Втоми після битви не лишилось. І коли я могла відновити баланс? Але це не важливо. Найголовніше – ми викоренили зло, щоб воно не було, а Кирилу тепер дістануться ліки. Хай і тимчасові.

Хоча, чомусь все частіше приходили думки, що мої старання даремні. Нас все одно щось розлучить. Або ліки закінчаться і я вб’ю його, тільки цього разу вже назавжди, бо віддавати нічого, або ж піду – тоді, він можливо матиме шанс на нормальне життя. Та в будь-якому випадку нас розлучить смерть. Хай навіть маги довгожителі та не безсмертні. А я тепер - так.

Сумні думки відігнала від себе. Не варто. Нічого доброго від постійних переживань не буде. Краще отримувати задоволення від того, що маю.

А що я мала – стопка моїх речей лежала в кутку, чиста і сухісінька. Навіть білизна! Упс! Цікаво, хто мене переодягав? Та і з речей половина належали Кирилу. Повернемось додому поверну. Та і затримались ми, з роботою доведеться попрощатись, це точно та і на навчанні проблеми будуть. Доведеться відробляти, хоча тепер в мене буде повно вільного часу!

Переодяглась. Вийшла на вулицю. Всі якраз готувались трапезувати.

Кирил побачивши мене підійшов і взяв за руку.

- Ти молодець. – він усміхнувся. – Їсти хочеш? – я закивала і він потяг мене до решти. – Чур, я займаю місце поряд!

Останню фразу він оголосив всім, а потім, посадивши мене подався розкладати їжу в посуд, допомагаючи хлопцям. Мені дісталась перша порція, вдячно усміхнулась йому. А за мить він плюхнувся поряд. Ми їли мовчки. І взагалі в медіонів не було традиції розмовляти з набитим ротом. Вони почали говорити вже опісля.

- А де Елларія? – це мене цікавило з самого початку.

- Так, пропала зранку. – відповіла мені Зана. – Просила не турбуватись, скоро повернеться.

- А куди подалась не повідомила? – я зло прищурилась, ну Елька! Нам же додому позаріз треба. А що там хлопці думають? Напевно ж всіх на голову підняли нас шукаючи – якось раніше і не думала про це. А й справді, що вони могли подумати, коли не застали нас? Тим більше зникли ми взимку, без верхнього одягу та взуття! Взялась за голову!

- Що таке? – добив Кирил, і невже він не розуміє!? Я мало не завила. Там же батьки місця не знаходять собі від тривоги…

- Тебе щось болить? – спитала Зана, виручивши нас обох.

- Ні, просто нас вже точно розшукують на Землі, ми ж нікому не сказали, що ідемо.

- То й що. – вона знизала плечима. – Ви ж повернетесь. Та і двоє дорослих людей, що з вас візьмеш.

- Ми навчаємось. І мусимо відповідально до цього відноситись. В неї робота. Батьки турбуються.

- За тебе? – здивувалась Зана.

- Їм пощастило – я в них один.

- Дивне щастя – добре, коли дітей багато.

- В нас це не так. Якби ти потрапила в наше місто, то точно здивувалась би. І троє дітей, як у тебе рідкість.

- Меладжіо теж був моїм сином. – байдуже повідомила вона.

- А чому був? – здивувався Кирил та і я з ним.

- В нас, мужчини ідуть з дому і будують власний, куди потім намагаються привести дружину. Ми не кличемо їх більше дітьми.

Що ж, у всіх свої традиції. Сумно якось, та що їм доведеш.

Після обіду я пішла поглянути на те, що ми з Елею сотворили.

Посередині галявини зіяв величезний котлован, обсипаний попелом. Він підлітав від кроків і поклубившись невеличкими хмарками знову осідав на землю. Метрів на десять навкруги все було чорне. Хотіла б я знати, що то було. Та свідків тих подій не лишилось, а медіони не пишуть книг.

- Треба посадити їм нове дерево. – Кирил пішов зі мною. А зараз його обличчя сяяло гордістю. Не знаю, з чого я це взяла – відчула, чи що? Кивнула.

А він наставив руку, в якому лежала насінина.

- Намір із Заною дали. – відповів він на моє німе питання. – Так вирішили на зборах табору.

Мені стало ніяково. Адже не я одна боролась з цим злом.

- Не думаю, що Елларія образиться. – вгадав він мої думки і мене затопила ніжність.

Кивнула і наставила долоню. Він повільно опустив досить велику насінину невідомого мені дерева ніжно погладивши при цьому руку.

- Дозволиш мені з тобою? Я маг землі і це моя стихія. – пояснив він. А я кивнула, ніколи не пророщувала зерно. – Думаю, для початку варто очистити місцину від цієї гарі.

Він підморгнув, я ж заплющила очі і розкинула енергію сіткою, розщеплюючи атоми попелу і перетворюючи їх в інші відомі мені сполуки. Робота вийшла ювелірна. Майже все пішло у повітря в складі вуглекислого газу.

На обличчі хлопця я зустріла такий вираз, що й годі описати.

- А ти часом не богиня? Відьми такого не роблять. Та й маги здебільшого однією стихією володіють. Дві це більше, ніж рідкість. І їх я вже бачив, хоча підозрюю, що ти ще та шкатулка з таємницями…а може й скриня.

Швидко захитала головою в сторону. Оце сказонув – богиня! І поспішила до котловану. Ну не в таку ж ямищу садити це малесеньке зернятко, дощем затопить, чи камінням завалить.

А ще більше хотілось побачити в дії Кирила. Тож зухвало ткнула пальцем на котлован і жестами показала, що треба порівняти. Він кивнув і присів біля ями. Очей, як я, він не закривав, видно було, що він на відміну від мене знає, що робить – витягнув руки, а потім поклав їх на землю.

І диво, вперше я бачила чужі потоки сили, вони розлились навкруг ями і та, наче рана почала затягуватись під його руками. Невже все так просто. Ну таке я зможу! Усміхнулась сама собі.

Кирил витер руки від землі.

- Ну що? Садимо.

Само собою. Він вирив ямку, в яку поклала зерня. І яке ж дерево має бути з такого гігантського?

- Думаю, сила землі в тобі також є… - я питально підвела брову. – Та магія, що ви тут бороли нею прокляття була чимось незвичайним. Не входить у список відомих нам! Спробуй, а я допоможу. Просто пошли енергію тепла і сонця, воду і мікроелементи в ній. Дружиш з хімією? Це добре.

Крил взяв мої руки та бережно загорнув ними насіння. А мені так і не вдалось відірватись від нього. Я роздивлялась його так близько і кристально вперше. Між бровами залягла зосереджена складочка. Різко захотілось торкнутись його, поцілувати її. Його руки на моїх тепер обпікали вогнем. На мене нахлинули спогади про позаминулу ніч і стало незручно. Ми навіть не поговорили. Йому було погано, а я зайнята – стрибками і проблемами медіонів. Хоча, поправді – шукала спосіб допомогти йому.

- Розпочнемо? – вивів із задуми його голос.

Заплющила очі за старим звичаєм і відпустила ниточку сили до зерняти.

«Прокинся» - заспівала йому в думках і ніжно попестила. А потім почала перетворювати свою силу у сонячне проміння і витягати воду з повітря.

Тріск зерняти і поява ростка були неймовірним вибухом на магічному рівні.

Росток тягнувся вгору беручи все, що я йому пропоную і ніби співаючи свою пісню. А я щедро ділилась силою і потік став не ниточкою, а цілим канатом. Відчувала, як воно виростає, розриваючи грунт під руками, та зупинятись не хотілось. Від малесенького ростка відходило стільки тепла і радості, ніби він і справді був живий. Хотілось віддати йому ще більше і тоді я послала не тільки найнеобхідніше, а й трошки радості і любові, шматочок блакитного неба і кохання, віру в краще майбутнє і справедливість, тільки хороші емоції.

Так хотілось поглянути на моє дерево. Розплющила очі і мало не відірвала рук від землі. Воно було вже з пів метра вистою! Навпроти Кирил щасливо усміхався, наче виграв в лотерею.

- Ти ж знаєш, наше знамените, що чоловік має посадити дерево. Здається вийшло. Тільки від того, що ми разом – ще приємніше.

Прикусила губи і зустрілась з його потемнілим поглядом. Різко перестало вистачати повітря і стало неймовірно жарко, мимоволі облизала губи, а він сіпнувся. Невже хотів поцілувати? Повторила ще раз, дивлячись на нього.

- Мар! – гаркнув він. Ну і тон. Я образилась. – Давай ми його виростимо спочатку.

Він зціпив зуби. Ясно. Сама відволіклась і його відволікаю. Тож повернувшись до деревця подвоїла енергетичний потік, а потім збільшила ще. Цього разу очей не закривала і могла бачити, як воно підіймається і росте вгору, товстіє стовбур і збільшується кількість листочків. Ніжних і зелених.

Навколо нас, як і першого разу збирались очевидці. А потім вони розсідались колом біля нас і по нашому прикладу клали руки на землю. Справжньої магії у них не було, їх міняла кров та все ж вони посилали емоції любові і захвату, поваги і радості, а дерево якимось чином ловило їх і втягувало в себе. І це було найдивовижніше, що я бачила за все своє життя.

Коли ми закінчили дерево було метрів з двадцять заввишки, а стовбур могли обняти тільки двоє. Вся крона була усипана чудесними квітами, які неймовірно пахли.

Оглянувши все це зраділа – це було неймовірно, фантастично і феєрично. А півроку тому я ще сміялась з подруг, котрі читали книги фентезі і розповідали про магію. Всі стіни рухнули – я нарешті прийняла магію. Всім серцем, яке співало в унісон з деревом.

Відчула, що пристойно втомилась. Ледве трималась на ногах. З Кирила взагалі капало, він виглядав поганенько та усмішка не сходила з обличчя. Дурнувата і щаслива.

- Ну, лишилось написати пісню, побудувати дім і виростити сина. – на цьому він підморгнув мені. О, я б відповіла, «Сина йому захотілось бач! За ним тільки що роби то наглядай, сам дитина!». Він схопився за голову і з докором подивився на мене.

Це я що, думки передала йому свої!? От блін! Ну і хай знає, а то тут губу розкатав. Блін-два! Ми не захищались! Що ж буде-то!? За мить всю радість від вирощення дерева, як вітром здуло, а руки похололи – до такого раннього материнства я точно не готова! І чим думала?

Як кажуть в народі – чим далі в ліс, тим більше дров. А я додам своє – наламаєш…наламала!

- Ходімо вже. – гукнув він мене та мені щось розхотілось. Подалась до Наміра та Зани, котрих побачила неподалік разом із дітьми.

Намір виступив та потис мені руку, Зана обняла.

- Ви виростили потужний талісман. Він уже зцілює поранену землю. – Меладжіо виник нізвідки і стис мене в обіймах.

- Вже очухався? – я усміхнулась.

- Типу того. Тепер матиму чим хвастатись – тут явно ніхто не цілувався з богинею кохання.

- І як воно? – мене розпирало від цікавості.

- Ніби я мураха, а роздавили чоботом…та це по силі, а так класно.

- Він ще ні з ким не цілувався. – видала його з патрохами Зана. – В нас же дівчат раз-два і все, одна на сто хлопців на виданні. І то ще не доросла. А ще дві діти.

- Можливо Еля закинула б його до нас…- видала я геніальну, як на мене ідею. – У нас цілий коледж відьом і магинь на виданні, та і простих дівчат трохи набереться.

- Навіть не знаю…

- Так тебе ще ніхто й не переправляє. Я взагалі боюсь, щоб Еля вернулась за нами. До речі, у вас цілителі є? здається Кирил забагато енергій віддав дереву. – і що ж я так, увесь час про нього думаю?

- В нас виникла одна ідея…

Можливо була вона геніальна, та мене не посвятили. Вони забрали Кирила прямо з-під мого носа своїми загребущими руками і повели невідомо куди. Мені ж веліли сидіти і ждати вдома. Тобто вдома у Наміра з Заною.

Якби не була така втомлена ніхто б мене не зупинив, а так – сказала, що повідриваю голови всім, хто його образить і гордо пішла геть. До найближчого повороту. А далі мало не поповзла. Добравшись до хатинки-пагоди завалила під навіс. Там було обідішнє м'ясо, яке ще не встигло зіпсуватись, хлібці навіть дивні фіолетові овочі, котрі на смак нагадували помідори і звались чічава.

Ум’яла я все! І куди влізло? А потім сіла і пригорюнилась. Їм же не буде що їсти! Вечір надворі. Намір на полюванні не був – отже м’яса немає, а хто ж овочі в темноті шукатиме! Хоча, хіба я не заслужила? Таке дерево навіть за століття не вимахало б! а ми з Кирилом за один день!

Кинувши все збігала до струмка, скупалась і прополоскала речі. А потім спати. Не знаю, що вони задумали з Кирилом, та якщо буде щось не так, розмажу, як прокинусь…їх же деревом! Подумаєш – медіони!

З такими думками плюхнулась в ліжко і сон поглинув мене повністю!

Мені знову приснився Кирил?

 Тільки цього разу я просто лежала під м’яким пледом, а він влаштувався позаду, обійнявши мене. Та довго він так не пролежав важко дихаючи мені в потилицю. Його руки ковзнули по моєму тілу викликаючи хвилю ніжності, це було навіть крутіше, ніж в реальності. Мимоволі прогнулась, а його рука сковзнула під трусики і я навіть не пробувала стримати стогін від задоволення. Нічого ж поганого в тому, що він знає, що мені добре!

- М-м. Я скучився за тобою. – прошепотіли мені у вухо.

Сон почав відступати і мені нарешті дійшло, що це зовсім не сон. А я лежу в його обіймах. Тільки, якщо я раніше піддавалась на його ласки і підсвідомо підставляла себе, то зараз застигла у ступорі.

- Щось не так? – прошепотів він. – Якщо тобі не подобається, можеш сказати, я зрозумію.

Та я промовчала. Він все не прибирав рук, а його пальці доводили мало не до безумства. Навіть повітря вже не вистачало і я почала захлинатись від дикого задоволення та його рук стало мало.

Він зупинився тільки для того, щоб стягнути такий непотрібний в цей момент елемент гардеробу, вигнулась йому на зустріч. Сильні руки схопили за бедра, з моїх губ злетів зойк. Він цілував шию, покусуючи її і не зупиняючись. При кожному доторку між нами пролітали іскри сили, не бачила та відчувала це, та не було ні каплі бажання, щоб він зупинився. Кирил і не зупинявся, забувши про всі заборони я вхопилась за його руки, проте коханий не забрав їх, тільки злегка напружився.

- Не при-би-рай! – ледве вимовив по складах він, а я впилась нігтями. Він рикнув та не зупинився…

Ми лежали прикрившись пледом. В мене дихання так і не могло нормалізуватись. Він по-хазяйськи заграбастав мене і теж важко дихав у шию.

І байдуже, що не можу нічого сказати. Хіба потрібні слова, щоб прогнати, хіба потрібні вони, щоб сказати так? Мовчання красномовніше…

Моє мовчання красномовніше всіх слів,

І ним сказати можна все на світі

І в мене, як в Шекспіра погляд йде замість послів,

А дихання замість поштових голубів,

А наша тишина дзвінка і повна

Безмежна ніби космос й невимовна…

- Що ти шепочеш? – запитав він і притис мене сильніше, між нами пробіг слабкий потічок сили, ніби намагаючись роз’єднати. – Спочатку я хотів розповісти тобі, що зробили зі мною медіони. – на цьому прислухалась уважніше. – Тільки ти під ковдрою виявилась майже оголеною, і мені знесло дах. Від твого запаху, від того, як мене мало не б’є током при кожному доторку до тебе. Від твого збитого дихання, волосся розсипаного по мені. А ще ти так прогинаєшся…ще тиждень тому і не подумав би, що сьогодні хотітиму, щоб ти стогнала піді мною щоночі. – проміжки між словами він заповнював поцілунками, та від його слів я горіла як рак в каструлі. - …і вранці…і увечері…і вдень…

- Гайдар, а не відпаде!? – я вже забула про те, що маю мовчати…

- Нєа! – нагло заявив він і повернув до себе. – Наші нові друзі зробили мені неоціненний подарунок. Знаєш, якщо після першого разу я думав, що мені капець буде, то зараз цілком нормально. Ніколи б не подумав, що медіоном бути так круто!

- Медіоном!? – мене мало не спружинило, так швидко відскочила від нього.

- Сам думав – нічого не вийде. – він потягнувся і вхопив мене за ногу, затягуючи під плед, та я вирвала її. – Ну що, раз я не зовсім такий як раніше, то ти вирішила мене продинамити? Нічого не вийде, солоденька.

На моїх очах він плавно перетік у стоячу форму.

- Крутим значить став? – ляпнула, а він підійшов упритик.

- Знаєш, зараз від твого голосу болить голова, я справляюсь…

І коли це він встиг знову роздразнити мене?

- Так і хочеться заткнути твій чарівний ротик. Хай навіть довбане аби ти тільки відповідала.

І він поцілував мене. Його губи зводили мене з розуму, тож відповіла. Він на мить відірвався від мене та потім ми цілувались з подвійною пристрастю, яка поглинала і я знову забула про все. Лишились тільки його руки і губи, розриваючий тріск магії, його шепіт і ім’я на моїх губах.

Ранок зустрів темнотою. Не здогадалась би що це ранок. По даху барабанив дощ, а під пледом було тепло і затишно. Та і не просто під пледом – я поклала голову на груди Кирилу, а мої руки обвивали його.

Злякалась, що роблю йому боляче і рвонулась, та він притис мене назад.

- І чого ти? Зай, не знаю, що це за фігня, та я став наркоманом…мені так подобається та енергія, що потріскує між нами. Надіюсь, це не пройде.

- Точно наркоман!

- Не переживай, коли пройде мені лишиться твоя сексуальна попка, ну і всі інші місця! – стукнула його ліктем і виявилась підм'ята вниз і зрозуміла, що несамовито хочеться продовження. Ну і влипла так влипла! – І що ти робиш зі мною? Ніколи нікого так не хотів…- його губи опустились на мої.

З кімнати ми вилізли за годину. Спочатку думала, що не зможу йти. Ноги ще й досі тряслись і все тіло щеміло від задоволення. Кожен раз зустрічаючись поглядом з моїм хлопцем, а в цьому я тепер була впевнена, по тілу пробігала хвиля задоволення, ніби ще один оргазм.

Наш прихід на після сніданок Зана зустріла розуміючою усмішкою. І чого я забула, що там такі тонкі стіни! Нас же чув увесь будинок! Блін, коли він поряд я перестаю думати – це погано. Можна було накласти полог. Раніше це робила Еля і зараз я знала, що в мене вийшло би.

- Може б ви лишились у нас жити? – Зана широко усміхалась обводячи нас поглядом.

- В нас італійці кажуть – риба смердить на третій день.

- Так я пропоную лишитись в поселенні.

- Ну якщо Елларія за нами не повернеться, то так і буде. – пожартувала собі, та подумала, що подруга може що хочеш влаштувати.

- Не турбуйся, у нас добре. Не так як у вас та ми живемо, тож і ви зможете.

Спостерігаючи, як її руки вправно тчуть я тверезо оцінила таку можливість. Що я вмію, окрім приготувати їсти? Нічого. Умови можна стерпіти, та вони працюють самі на себе, вчаться з дитинства і це для них рідне. Поспівчувала в деякій мірі жінкам, що прийшли сюди – це ж як потрібно було закохатись, щоб лишити домівку! Та врешті, звідки мені знати, хто як з них жив. Можливо, там ще гірше.

- Марино, медіонам взагалі не потрібне поселення, як таке. Ми можемо жити і без будинків і без одягу, підлаштовуючись під навколишнє середовище. Все це дань тим, хто приходить і ділить з нами їжу та дах.

- Тож коли у вас будуть народжуватись дівчатка ви знову повернетесь в природу?

- Не думаю. Навіть нам кров потрібно розбавляти. Наш народ багато разів був на межі вимирання і це один з них. Більше тисячі років вони віддалялись від інших, але популяція мало не вимерла. Потім нас вибили війни і жага озолотитись через Самат. Та і кожен хто приходить у плем’я, особливо з силою, даром чи вміннями покращує його. Тож не думаю.

Якщо так, то цілком можливо, що колись до них прийде цивілізація і вони навіть мобілками обзаведуться. Ага. Відразу, як вони з’являться на Валеріані!