Раді Вас бачити!

Я обіцяла собі бути сильною. Та обіцянку легше дати, ніж виконати. Слова взагалі часто злітають з наших язиків і ми навіть не думаємо, що говоримо, а вони міняють наші життя. Вселена чує нас і наші прохання, тож пам’ятає і наші обіцянки. Тому, якщо вам не щастить і ви чекаєте вашого суперпризу занадто довго, згадайте, чи ви часом чого не обіцяли. Собі, комусь. Просто з почуттями. Це все діє, все пишеться на плівку обіцянок.

Наш суд, не такий строгий, як для тих, хто живе довше і має сил більше, та він все одно є і про нього ніхто не забуває. Око за око, зуб за зуб і ніяких християнських прощень. Вселена любить рівновагу і старанно її зберігає, плекає і сповідує.

Проте, не завжди вдається це зробити і тоді починаються незвичайні речі. Часто не завжди добрі і приємні.

І ось зовсім недавно, нібито рятуючи її, ми порушили частину її задуму. Всі істоти не вічні, навіть ті, що теоретично безсмертні. Я ж віддала свою смерть за життя свого друга і коханого. І тепер боюсь.

Сама Елларія не радила. Вона говорить, що все можна виправити і Вселенна сама вкаже шлях. Та мені потрібно думати про близьких, яких можуть зачепити ці зміни.

І Кирил. Тепер мені навіть сни про нього не сняться. Вже місяць. Він уникає мене. І я все рідше ходжу до хлопців на студію. Тільки тоді, коли його там немає. Тоді Бузько телефонує мені і кличе в гості. Вони і далі ні сном ні духом про минулі події.

І ще мене цікавить мій дід.

Але це все завтра. Зараз я підробляю. Переїхала в гуртожиток, щоб не піддавати батьків небезпеці. Та і гроші сама намагаюсь заробити. Тож влаштувалась офіціанткою в нічний бар. З восьмої до першої. Невеличка зарплата, плюс чайові, які частенько її перевищують. Ось так-от.

- Марино! За твоїм столиком клієнти! – гукнула колега.

Я схопила блокнот і подалась в зал. Надіюсь, сьогодні придурків не буде.