Раді Вас бачити!

Якого біса ми опинились на дереві я тільки могла здогадуватись. Та я трималась за гілку і повільно сповзала вниз, боячись, щоб вона не тріснула взагалі. А ще мене мутило і кружилась голова. Почала поволі відпускати руки і таки спустилась вниз, хлюпнувшись з двох метрів висотою я мало не зламала ногу, а перевернувшись вирвала все що з’їла з самого ранку.

- Ловіть їх. Взяти! – почулось з однієї сторони.

Мені скрутили руки за спину і коли я підняла голову, побачила, що в такій же ситуації опинились мої друзі. Кирил взагалі був мало не зеленого кольору. Дарма ми взяли його з собою – перехід тільки погіршив його стан! Елі ж, навпаки нічого не було і вона радісно здалась у полон.

Та і взагалі то були якісь грабіжники. Погано помиті і обдерті. Проте, в нас такого не носять.

Один з них по черзі обшарював нас. Першим був Кирил. Та нічого цінного вони на ньому не знайшли. Навіть мобільник і той лишився в бункері.

Потім настала моя черга. Їх дуже зацікавив мій годинник.

- Дивись. Такий же, як на ратуші в столиці.

- Круто, я собі заберу. – він потягнувся своїми лапищами і вхопив мене за руку.

- Ніфіга! – в нього полетіла ментальна сніжка, дуже потужна. Грабіжник віддьорнув руку і завив від болю – волосся на ній поплавилось. Крута я і за це отримала ляпас, який мало не вивихнув шию.

- Ти, чмо! – Еля була в своєму репертуарі. – Ще раз торкнешся до неї і будеш мати справу зі мною!

- Лялю, так я і так зібрався мати справу з тобою. – грабіжник який мене вдарив наблизився до неї, прицмокуючи. – Думаєш, якщо ви маги, то ми вас боїмось?

- Я не маг?

- Так і краще, обійдемось без заморочок. – він схопив її за підборіддя.

Та Еля була не промах. Вона легко вийняла руку з захвату і прибрала його руку зі свого обличчя.

- А тепер досить. – вона сказала це настільки велично, кожне слово ніби проникало під шкіру і заставляло їжитись і слухатись. – Відпускайте моїх друзів і принесіть вибачення!

- Але…- один грабіжників спробував суперечити.

- Якщо ви хочете забратись звідси цілими і неушкодженими, не радила б вам зволікати.

І п’ятеро грабіжників швиденько повідпускали нас та збились в кучку на іншій стороні галявини.

А я по інерції рвонула до Кирила. Це я його торкалась вперше з того часу. Особисто я нічого не відчула та він відсахнувся від мене. Зціпивши зуби все-таки змогла змовчати, щоб нічого не спитати. Було видно, що йому погано. Причому і тут я не могла допомогти.

- Кирил, ти як? – виручила Еля.

- Тримаюсь. Відправляй вже цих недоуків кудись і пішли до твоїх хвалених цілителів. – він присів на місці і глянув на мене. – Мар, пробач, та тобі краще не торкатись мене. Давай вже я краще тебе. – він спробував усміхнутись, та в нього погано вийшло.

Елларія ж відправила тих хто нас напав додому. Просто веліла і все. Круто бути богинею.

- Не думайте, що все так просто. Ці індивіди досить примітивні. Чим вищий розум, тим важче ним керувати і маніпулювати.

- Тобто будь ти з…

- Будь я з Аденом, я покерувала б ним не більше, ніж ти цим юнаком. – вона кивнула на Кирила. – До речі, раз ти вже втягнутий в цю історію, то думаю, мені варто представитись – Елларія, богиня, кохання у всіх його проявах, авантюризму та магії.

Кирил якось навіть перемінився в обличчі.

- А я то думав спитати, як ми тут опинились. Тепер все зрозуміло. Пробач, що некрасиво висловився про тебе.

- Навіть, якщо я богиня, ти не зобов’язаний мене любити чи поважати. Хочеш, можеш боятись…

- Богиню кохання?

- Ну знаєш, найпримітивніше покарання, а головне – найдієвіше для чоловіків – довічна імпотенція. Це я найпершим навчилась. Ох, ходімо вже, нам ще їх шукати. Не була тут років двісті.

- Скільки?

- Так, приблизно. - вдавано роздивляюсь довкола відповіла Еля.

- То через те ти нас не туди перенесла? – мені хотілось деталей.

- Мар, я просто як востаннє була тут, вирішила лишити мітку. Позолотила насінину і вкинула в землю. Не думала, що вона проросте. Ось і портал вийшов прямо на дерево.

- Це звичайно цікаво і я послухав би історію повністю, та ходімо вже. - ледве вимовив зелененький Кирилл.

Сподіваюся, він дійде раніше, ніж станеться, щось гірше.

І ми нарешті вирушили.

Перший раз в новому світі. Чи може це планета? Як розуміти цей вислів? Адже якщо це планета біля зірки в якомусь із сузір’їв, то ми можемо туди долетіти на космічному кораблі! Хоча, навряд. Вони ніколи не вилітали за межі сонячної системи. І цілком можливо, якщо моя теорія справедлива, то вилетіти просто неможливо. А цю колосальну силу для подолання міжсвітових і міжсвітлових відстаней мають саме боги. Можливо вони нова ступінь еволюції? Вищий ранг реінкарнації? Так багато питань і так мало відповідей.

Ліс шумів над головою. А ми все йшли і жодного разу не натикались на хоча б якісь місцини перебування людей. Ні попелищ від ватр, ні хижин чи хоча б сміття. Адже сміття це атрибут людини. Відходи інших тварин легко поглинаються тваринами, а наші захаращують купами Землю. Хоча, цілком можливо, що на Велеріані зовсім не так. Можливо тут немає таких потужних виробництв і відповідно чистіше. Не знаю, як в інших місцях, та в лісі було на диво чисто.

Якщо з’явились ми тут біля обіду то зараз вже вечоріло, а ми не надибали жодного сліду від поселення.

Еля вилізла на високе дерево, щоб оглянути місцевість – давно пора.

- Ти знаєш, в ту сторону річка. – вона гукнула мені.  – Думаю, що більшість живе сам там. Колись тут так було.

- Скажи, тобі і справді за двісті років ні разу не довелось тут побувати?

- А навіщо? Світів безліч. Кожен хочеться пізнати. Ваш хоч який не був би скудний, а по своєму цікавий.

- Земля не скудна!

- Ага, ти просто на Етеїмі не була. Там зараз більшу частину планети займають стражі лісу. Жити там любо! Небо…у вас таке буває тільки на відфотошоплених фотографіях, озера чистісінькі. В деяких навіть русалки живуть, а ліси і степи – захоплюють дух. Кажуть, що там прокидається магія без всіляких ініціацій, вона сама через природу знаходить ключ до тебе. Я туди відпочивати ходжу.

- Звучить неймовірно. – Кирил сидів під дерево і відпочивав, я ж трохи подалі. – А в нас стільки умовностей.

- В них також було все не ідеально. Були війни і лилась кров, поки вона не напоїла дерева і ті не ожили. А від них пішли і стражі лісу. Принаймні так говорять легенди. Тоді мене ще не було.

- Я думав, боги безсмертні.

- О ні, ми народжуємось і помираємо, як і все живе. Просто живемо в сотні-тисячі раз довше і не старіємо дуже довго. Часто нам помагають змінити оболонку. Рідше нам набридає жити і ми самі помираємо. Нам таке доступне – ми просто йдемо у світло і обираємо нове перевтілення.

- Це круто.

- У всьому є свої мінуси. Всі кого ти знав помирають. З часом втомлюєшся тужити і дерев’янієш душею.

- Це тому то любов така зла? – це була іронія, не втрималась.

- Мар, любов не зла. В неї безліч безлічей іпостасей, не варто казати так. Якби ви не звинувачували все і вся, а насолоджувались тим, що маєте, воно не здавалось би поганим. Любов сама по собі вже є і коли ти любиш – це вже чудо. Навіть коли тобі не відповідають взаємністю, Мар. Для любові взаємність необов’язково. Найголовніше вона є в твоєму серці і вона має приносити тобі радість, адже ти полюбила, має заставляти тебе співати і насолоджуватись світом. Не перетворюй її у батіг, яким будеш увесь час бити себе. Спробуй отримати задоволення і пам’ятай, для цього достатньо тільки тебе.

Від її слів аж мороз пішов по шкірі. Вона наче говорила з чимось глибоко в мені. І воно відгукувалось. Як же подруга була права – я перетворила любов у батіг, який бив мене і бив його. Краще було відпустити себе, дати волю, писати вірші чи новели, фліртувати з кимось і радіти, жити. Адже любов до життя – ось що найголовніше. Адже любов і є життя, справжнє. Тоді ми не такі заснулі, як зазвичай. Ми діємо, мріємо, літаємо, навіть не маючи справжніх крил.

Роздумуючи я мало не пропустила появу на галявині дивного звіра. Він був схожий на кота, тільки величезний, а з рота стирчали два ікла.

- Еля, обернись назад, тільки повільно. – прошепотіла я, а звір неупинно наближався до нас повільним переможним кроком. Наче, ми вже були у його шлунку.

Вона повільно повернула голову і підвела брови, а губи стали трубочкою.

- Усі-пусі, хто в нас тут такий малесенький?

Кирил і собі вскочив та став попереду нас, ніби в своєму стані міг захистити. Сам був як шматок м’яса на блюді, тільки злегка зіпсований.

І ми троє могли спостерігати дивне явище. І страшнувате. У звіра почала зникати шерсть – вона вростала всередину, дівались зуби і він став рости вгору, а кінцівки деформуватись. Під акомпанемент наших відкритих ротів врешті виріс високий біловолосий юнак.

- Лади, ти не такий вже й малесенький. – констатувала очевидний факт Еля. – Медіон, значить? Думала вас всіх звели давно.

- Зовсім ні. Ми живемо не так погано. – заявив юнак високо піднявши підборіддя. – А ви хто такі? Чого вдерлись на нашу територію?

- Пробач, я двісті років тут не була. І не знала, що вона стала вашою. Раніше тут проживали кілька цілителів. Саме вони чи їх нащадки нам і потрібні.

- Чим доведеш?

- Йому необхідна допомога. – вона кивнула на Кирила, той гордо тримався перед суперником зі всіх сил. Мені варто було ним гордитись.

- Підійти можна?

Еля кивнула і незнайомець підійшов до Кирила, кивнув йому, а потім втяг носом повітря. Спочатку біля нього, а потім і біля нас. Врешті, зробив висновки, які озвучив і навіть шокував мене.

- Тримається. А чому вона не полікує, вона ж має такий потенціал і енергії достатньо. Гібрид?

- Так. Але є деякий нюанс. Вона не може – її втручання його і вбиває.

Хлопець почухав потилицю.

- А хто ти, в тебе ідеальна аура?

- Еля. – вона присіла в реверансі і подала руку, а цей дикар її поцілував. – Моїх друзів звати Марина і Кирил.

- Я - Меладжіо. Якщо не тримаєте злих умислів можете слідувати за мною. Спробуємо вам допомогти.

- Злих умислів не маємо. Будемо вдячні за допомогу.

«Тільки не давай ніяких обіцянок» - пролунало в мене в голові голосом Елларії.

 

Йшли ми довго. І звідки я вирішила, що їхнє поселення має бути поруч!

По дорозі я навіть встигла роздивитись нового знайомого. Він був не менший за Кирила, а можливо навіть вищий. Біле, наче сиве волосся, було коротко стрижене. А шкура була злегка засмаглою. Схожа відтінком на таку, як в латиноамериканців. Він був майже повністю голий, тільки з набедреною пов’язкою. Та його така ситуація цілком влаштовувала, тож і мене впринципі також. Можливо в них тут так ходять.

Цілу дорогу Меладжіо задавав нам питання, починаючи з того, звідки ми і як виглядає Земля і до того, що ми їмо, про наші звичаї, вірування, навіть одяг. Його цікавило все, але питання він задавав так, що виникало враження, що він веде допит, а не щиро цікавиться нашим життям. Та в голові знову пролунало заперечення в протилежному. Просто, медіони були такими – стриманими і чужими з незнайомцями.

Врешті я задала питання про те, що мене мучило всю дорогу, але не було можливості, бо діалог вела Еля.

- Хто такі медіони?

Наш співрозмовник хмикнув та промовчав. Відповіла подруга.

- Я б сказала, що це люди-амеби по-вашому розумінню. Вони можуть приймати будь-яку вподобану форму. Проте основна – людська, в ній вони народжуються. А в певний момент вони набувають здатність перетворюватись.

- Це круто. Я б не відмовився від таких вмінь. – Кирил усміхнувся мені, видно було через силу, та було неймовірно приємно.

- Оцей певний момент у вас називають ініціацією, проте в нас не чекають, поки ми станемо дорослими. Тільки, щоб ми мали поняття про види тварин, розуміли, що падати боляче. Років три-чотири. А перше перетворення відбувається на викиді адреналіну. В нас є скеля, з якої нас кидають. А в нас же є вибір чим ставати по дорозі – птахом, рибою…

- Три-чотири роки!

- Мар! Цить. Це не Земля. Вони інші. – намагалась зупинити мене Еля.

- Не можна малу дитину кидати зі скелі! Це дикість. – мене розпирало від гніву. Я уявила малесеньку канадську сестричку, яку скидають зі скелі – ні-за-що!

- І зовсім не дикість. Дикість це так, як робите ви. Чекаєте поки виростете, потім, можливо, займаючись сексом ви досягнете оргазму і вона відбудеться. По-моєму це дурість. Справжня ініціація відбувається не від втрати цнотливості, а від збурення енергетичних каналів, яке відбувається стрімко і послідовно. Це може бути стрес чи ситуація з викидом адреналіну. Ми не чекаємо поки виростемо. Ми пробуджуємось і вчимось виживати. І я зовсім не шкодую, що мене тоді скинули мої батьки. Це було круто!

- Навіть всі твої пояснення не роблять це менш страшним.

Він обернувся до мене і зупинив мене рукою.

- Марина з Землі, ти зміниш свою думку, коли потрапиш до нас. Щоб ти знала, твоя ініціація не завершена до кінця. І це дивно, такого я ще не бачив. – він знову втягнув повітря біля мене, нагадуючи великого пса. – Хм. В тебе немає друга і ніколи не було.

- Ні. – відповіла я і злякано глянула на Елларію.

«Заспокойся. Просто ніяких обіцянок.»

- Якщо хочеш, зможеш лишитись і вибрати собі кого захочеш.

- Я не хочу лишатись.

- Ти ще передумаєш. – самовпевнено заявив він і обернувшись попрямував вперед. – Ми вже близько.

Я ж збоку глянула на Кирила, він був злегка напружений. Невже він і справді боїться, що я тут лишусь? На душі стало тепло і приємно. Та потім згадались слова Елларії про любов і самодостатність – невже не можна радіти тому, що він звертає на мене увагу? Турбується чи переживає? Не зможу я так.

Через хвилин десять ми і справді прийшли. Це було звичайне поселення, будинки більше схожі на китайські пагоди. Та і тут було доволі тепло. З мене по дорозі сім потім зійшло та роздягнутись я не посміла. А то ще той стрьомний чувак вирішить, що я вже з ними.

Біля хатинок метушились самі звичайнісінькі люди, бігали дітлахи. Хтось носив воду від річки у великих дерев’яних відрах, у кількох місцях палили печі і прості багаття, а по поселенню розносився запах їжі. Досить непоганий, якщо згадати, що за увесь день ми перекусили тільки піцою вранці.

Еля тримала мене за руку, Кирил йшов обіч неї, а Меладжіо вів нас далі. Він пояснив, що спочатку мусить представити нас вождеві, а потім буде вечеря. Ми йому сподобались, то ж, як він сказав, на цю ніч можемо лишитись під його дахом.

Еля знову заспокоїла мене, мовляв, все добре, так у них було заведено. Про гостів в поселенні мають знати усі, адже, коли це вбивці чи злодії – ризикують усі. Вона повідомила, що за нами будуть стежити усю ніч, але боятись не варто. В них і так вартові є, щоб могли спокійно спати жінки та дітлахи.

Найбільше мене вразило те, що серед дітлахів практично не було дівчаток. Я бачила всього дві. Невже їм не дозволяють бігати з хлопчиками? Тоді чому цим дозволили? На моє питання Меладжіо гірко всміхнувся та все ж відповів.

- Особи жіночої статі в нас рідкість. Чому ми не знаємо але для всіх медіонів це величезна проблема.

- Але ж жінок нібито вистачає. – підмітила я очевидний факт. – Я бачила їх достатньо.

- Більшість з них не медіони. Це прості смертні жінки, медіони з них, аж троє, є одна магиня-стихійниця землі. Всі вони дружини моїх братів по плем’ю.

- А як же…де ж вони взялись?

- Ми подорожуємо у пошуках своєї половинки.

- Ви їх крадете?

- Ні, ти що. В нас діє єдине правило – жінка нас має обрати сама, інакше потомства взагалі не буде.

- А вас точно ніхто не прокляв? – поцікавилась Еля. – Коли я була востаннє ваше плем’я переслідували і добивали крики. Але таких проблем не було. Жінки у вас і тоді обирали чоловіків та вони були серед ваших дітей і приблизно пропорційно.

- Хто ти така, що знаєш про нас так багато?

- Будеш знати – погано спатимеш! – владно перебила Елларія. – Веди вже до свого вождя.

- Так ми і прийшли. – він вказав на саму звичайну хатинку, яка нічим не відрізнялась від інших. Біля неї теж була велика піч під навісом із якогось зілля і трав, там копошилось троє хлоп’ят різного віку, старшому було років чотирнадцять по виду, середньому з вісім, а малий може й мав чотири, а може й ні. Вони дружно готували їсти. А обіч них сиділа молода симпатична жінка, на вигляд років двадцять п’ять, а може й менше. – медіона Зана, медіон Намір вдома?

- Чого тобі, Меладжіо?

- В мене гості. Хотів представити вам.

- Дуже цікаво. – жінка підвелась і по спині розсипалось дуже довге та густе і такого ж кольору, як у Меладжіо, волосся. Я мало не ахнула. Було чому позаздрити. – Представ мені поки що. Намір поки на полюванні.

- Це Еля, Марина та Кирил. Вони із Землі. Прийшли за допомогою оцьому юнаку. Зілля Самат хочуть приготувати. І йому потрібен цілитель.

- І що ж вони нам можуть запропонувати взамін? – Зана гордо оглядала нас. І я зрозуміла – вона мати цих трьох хлопців. Але як!? Така молода!?

«Вони довго лишаються молодими, як і маги. Тільки дуже старі не мають сил підтримувати власну оболонку в привабливому стані.» - виручила Еля. – «Говоритиму я, нічого не поспішай обіцяти!»

- Дивлячись що ви можете нам запропонувати. Ми можемо зійтись в ціні. – дала розпливчасту відповідь подруга. – Ми сюди йшли до лісових цілителів. Та там де я їх зустрічала востаннє зараз їх немає. Як-не-як пройшло двісті років.

- Двісті? – здивувалась Зана. – Так довго живуть хіба маги. Ви магиня?

- Ні.

- А хто ж ви?

- Бажаю лишитись інкогніто. – владно промовила вона. – Так ми з тобою будемо обговорювати все?

- Разом з нами обома. Скажіть, де ж ви були стільки часу? На Землі?

- Нема мені чого робити там стільки часу. Подорожувала, навчалась і ще багато чого.

- Що ж, тоді запрошую вас до столу. Меладжіо, ти теж можеш лишитись. – медіон кивнув. – Думаю, що було б непогано, коли б ви розповіли про Землю. Я чула, що є інші світи та що вони існують доказів не було.

- Думаю, ми зможемо задовольнити вашу цікавість. – усміхнулась Еля.

Потім ми всі пройшли до вогнища розведеного на подвір’ї. Навколо були покладені лавки із брусків деревини. Ми розсілись по них, а хлопчики почали роздавати нам їжу. Проте наш новий знайомий сам взяв собі миску і лише потім приєднався. Так само вчинили і хлоп’ята.

В моїй мисці виявився шматок м’яса, якийсь дивний блінчик та овочі, принаймні я так вирішила. Все окрім м’яса було дивним та цілком нормальним на смак. Хоча нічого знайомого. Еля знову запевнила мене, що я можу їсти. І повідомила, що Кирилові теж це відомо. Мені стало образливо, ревную? Я насупилась, а вона усміхнулась. Все-то вона відчуває.

«Дарма ти, якщо я захочу, будь який мужчина буде моїм. А він, до речі, тебе до білобрисого приревнував»

«Звідки тобі знати!?» - огризнулась я.

«Я ж богиня кохання». – вона потисла плечима.

На середині трапези з’явився Намір. Він був чимось дуже схожим на Меладжіо. Можливо вони брати?

Хазяїн садибки нам сподобався. Він був досить приємним і зовсім не таким строгим, як Зана. Хоча могло бути ще гірше. Тож привітавши господаря ми вже разом з ним закінчили трапезу. З якою він справився за кілька хвилин.

А потім знову почались розпитування про Землю. Нас в черговий раз обнюхали. Це ніби був якийсь ритуал – хотіла б я відчувати, як і вони. А вони відчували нюхом магію і її вид. Тільки Елю не внюхали – вона вища за них по рівню сил.

Нарешті вирішили, що ми говоримо правду і всі наші проблеми ми будемо вирішувати зранку. А зараз нас запросили в дім.

І він здивував мене всередині – у напівголих господарів були ліжка із шкур тварин і такі ж ковдри, а також будо досить багато ковдр тканих, із тканини і навіть нормальний одяг!

Нам виділили постіль у одній з кімнат, всім чотирьом. Меладжіо лишився нас вартувати. Як сказав вождь – ти привів – це твоя проблема. Мені аж смішно стало. Адже ми насправді нічого не планували їм робити. Самій було трохи страшнувато – чужа домівка, чужі медіони. А якщо вони все-таки крадуть жінок. Хоч поряд були Елларія та Кирил, було стрьомно.

Я довго вертілась біля подруги і не могла заснути. Ще більше мене бісив її абсолютний спокій – вона заснула як малятко, блаженним сном і її зовсім не будили мої метання. Та потім втома зборола мене і важкий сон накотився на свідомість.

Я стояла на краю скелі. Вниз було метрів п’ятдесят, не менше і раптом мене штовхнули. Я не втрималась, тільки встигла змахнути під визг руками і полетіла вниз. Дух забило, у вухах свистів вітер і я розуміла – це кінець, з тридцятиметрової висоти вода, як цемент! А я зі зростаючою швидкістю наближалась до неї. Крик розірвав легені біля самої води. Я прокинулась!

Навколо було ще темно, а біля мене сиділа Еля і тріпала за плечі.

- Я вже прокинулась.

- Нарешті. – ти так кричала, що я злякалась. Еля випустила дух. А я помітила, що біля мене сидять хлопці. Стало трохи незручно.

- Кошмар наснився.

 - Гаразд, лягай спати і більше не буди нас.

Я закуталась в ковдру – виявилось, що вночі у них було досить холодно, і через деякий час знову заснула уже без сновидінь.

Ранок зустрів нас приємним сяйвом у кімнаті. Вона була без вікон та воно розсіювалось крізь тонкі напівпрозорі стіни рожевуватого кольору.

Я потягнулась і сіла. Побачена картина мене вбила морально! Кирил і Меладжіо сиділи біля стіни – один навпроти одного, вони медитувати. Дві ідеальні статуї, одну з яких я без тями любила.

О боги, я ж в його футболці, і штанях – трохи завеликих на мене. Шкарпетки, які стерлись по дорозі довелось вчора ввечері спалити. Тож я була боса. Ноги боліли. А Елі ніде не було.

Ох, дарма я вчора вирішила прогулятись в бункер…а потім ті речі, що я витворяла з Кирилом! Аж прикрила очі, було соромно. І що то було? Це ж не я! я хороша, скромна і не нав’язуюсь!

Та думки все повертались до мого імпровізованого стриптизу-примірки його футболок. Я добре знала, як виглядала у тій білизні, що прикупила Еля. Чесно кажучи, я не певна, що голою краще…А його руки, коли пригадала їх на своєму тілі, прикрила очі і застогнала – настільки сильно знову хотілось повторити ці відчуття.

- Ти прокинулась? – Кирил дивився на мене і усміхався. Він не виглядав таким кволим, як учора, ніби сон зцілив його. Усміхнулась і йому. – А знаєш, залиш цю футболку собі. Тобі в ній дуже класно.

- Взагалі не розумію, навіщо стільки одягу вдень? – Меладжіо презирливо оглянув нас.

- В нас інший клімат. – відповів Кирил. – Зараз у нас зима і ми одягаємось ще тепліше, у ваші шкури.

- А що таке зима?

- Ти не знаєш, що таке зима?

- Зима, це коли холодніше ніж у вас вночі, падає сніг – білий холодний пух, а вода стає тверда, як камінь.

Меладжіо обвів нас здивованим поглядом.

- У нас такого немає.

- Навіть в горах?

- Ні, в горах щось схоже, тільки трохи прохолодніше вночі.

- Дивно. Я думала, що кліматичні закономірності кругом схожі.

- Можливо, Валеріан не під кутом до своєї зірки і значно ближче? Можуть бути і інші причини, зовсім не зрозумілі нам. – констатував Кирил.

Після прийшов один з хлопчиків і покликав нас їсти. Класно все-таки в гостях – їжу готують замість тебе!

Снідати ми сіли на веранді біля низенького столика. Їли запечену козу з травами та пили молоко. Як не дивно – козине. Було досить непогано.

Я вже знала, що хлопців звуть Орам, Зен і Кладж. Іменам я вирішила не дивуватись.

- Намір, вчора Меладжіо повідав нам про вашу проблему з дівчатками. – почала Елларія, коли доїла і почала пити молоко. – Ти не міг би прояснити ситуацію, адже це дуже цікаво.

- Таке почалось трохи більше ста років тому. Для нас це не дуже довгий термін, бо деякі живуть і довше та все ж проблема тільки усугубляється. Закономірність відслідкували через років п'ятнадцять, коли дівчата перестали народжуватись зовсім, або ж одна в кілька років. Тоді причин встановити так і не змогли. Ніякі ритуали не допомагають, ні моління богам. Кожен з наших юнаків мусить йти шукати собі дружину у чужі краї. Часто вони не повертаються і я думаю, що закінчили вони погано.

- Це сумно.

- Намір, Зана, ви дозволите оглянути поселення? Адже ви тут давно, не переїздили з тих пір?

- Ні. Тут вдосталь їжі і відносно безпечно. Після останньої війни тут рідко хто проїжджає, більшість намагається оминати ці ліси.

- А як же розбійники, ви їх не боїтесь?

- Вони знають про нас і не соваються. Все-таки нас не десяток, а душ чотириста вісімдесят дві.

- Ого! Мені здалось, що ваше поселення зовсім маленьке. – не втрималась я.

- Воно не маленьке, а просто розсіяне. Для того, хто тут не живе постійно, воно як лабіринт, важко зрозуміти де ти і знайти вихід. Ви можете оглянути поселення. Хай Меладжіо вас проведе. Ти сьогодні вільний від полювання і вечеряєш з нами. Можете йти.

Ми всі попіднімались з-за столу і подякували господарям. А потім Меладжіо повів нас поселенням.

Воно було яскравим і сонячним, воно рябіло барвами. Більшість жінок були одягнені в легкі сукні, які мало що прикривали, діти взагалі бігали в одних пов’язках. Кожен зустрічав нас по-різному. Дітлахи кружляли навколо – вони любили нове і незнайомців. Деякі жінки привітно усміхались, деякі ж сторожко оглядали нас. Чоловіків ми майже не зустрічали в дорозі. Очевидно всі пішли на полювання або ж збір врожаю. Як виявилось – вони навіть щось вирощують у цих лісах!

Еля почала нас муштрувати. Правда в думках.

«Мар, ти повинна прислухатись і сканувати місцевість, слухати щось незвичайне. Я думаю, якщо це якесь прокляття – воно має бути прикріплене до чогось. Цілком можливо, що якась відьма, яку вкрали зробила їм невеличку неприємність. Може і не так, та все ж я хотіла б подивитись. Шукай!»

І я почала шукати. Я уявляла свою силу сіткою і накидала її та прислухалась. Сканувала кожен сантиметр. Та нічого особливого. Хвороби у людей бачила, відчувала зношеність старих медіонів і зблиски їхньої магії. Земля ж під ними гула. Дивне явище, та звідки мені знати, що тут так не кругом. Та Елларія запевнила мене, що не кругом. Тут щось не так і земля гуде під усім поселенням. Принаймні під тією частиною, яку ми встигли обслідувати.

На обід ми повернулись до Зани та Наміра. Його знову не було вдома, а медіона ткала тканину на станку. Цього разу вона зустріла нас більш радісно.

- У вас дійсно щось не так. – почала Еля, тільки-но ступивши на поріг. – Ми ще не вияснили. Цілком можливо, що це пов’язано з місцем вашого поселення. Земля під вашими ногами незадоволена. Звучить це дивно, та і я сама не розумію, як таке можливо…

- Ми знаємо це і щоразу молимось їй і співаємо, на великі свята приносимо жертви.

- Отут подетальніше.

- Наших хлопчиків… - понуро прошепотіла Зана.

- І, допомагає?

- Ненадовго. – вона відвела погляд.

- Скільки дівчат народжується після таких жертвоприношень?

- Зазвичай жодної, хіба раз в кілька років.

- Жертви більше не приносьте. Землю це не радує. Вбивство виправдане тільки заради їжі, в природному кругообігу. Ви порушуєте рівновагу і прикликаєте темні сили.

- Тож, всі наші проблеми через це? – стрепенулась вона.

- Поки не знаю. Потрібен час. Я ще не все оглянула. Та і відпочити потрібно. Боюсь, що сьогодні ми не встигнемо нічого конкретно дізнатись, якщо зможемо взагалі.

- І на цьому дякуємо.

Після обіду наші пошуки продовжились та не увінчались нічим хорошим. Ми нічого не знайшли.

Проте нас порадував Намір. Він зібрав частину зілля для Самату, складнішу частину! Тож цілком можливо, що ми скоро його приготуємо. Це підняло мені настрій. Адже саме за цим ми сюди заявились. Не те, що я не хотіла допомагати медіонам та мені здавалось, що ми втрачаємо час. Та і завтра вже на заняття. А Еля здавалось би забула про них. Та що їй, вона ж богиня, подумаєш, пропустить кілька уроків!

Увечері Меладжіо нам влаштував екскурсію на скелю посвячення.

Було страшнувато – я згадала сон, що приснився вночі.

Та сходили ми мирно. Ніхто мене не скидав вниз. А висота і справді була вражаюча! А внизу шуміла бурхливо ріка. Ніколи б не ризикнула стрибнути з такої висоти. Кирил тільки усміхнувся, і додав, що був би він не таким хворим зараз то стрибнув би, для різноманітності. Я хотіла накричати та стрималась і згадала, що колись він вже так робив. Коли налякав мене вперше і продемонстрував деякі свої можливості. Та і не маленький він, думає що робить. Зазвичай. Може, похизуватись хотів?

Чи то мені здається, чи сьогодні він увесь день поки не шукав аномалій зиркав в мою сторону, здебільшого мовчав, та все ж було приємно. А може то я занадто часто обертаюсь на нього? І так вчора видала себе з головою! Може він просто вирішив скористатись мною? Адже поки ми знайомі він з двома встиг позустрічатись і кинути. І головне там були зовсім не платонічні стосунки.

Згадка про це боляче кольнула. Адже поки я мріяла про нього він зовсім про мене не думав, жив своїм життям і чудово почувався. Поки я щоночі мучилась дивними снами він і вухом не вів! Сни! Ось воно! Елларія говорила, що вони були спільними! І як це розуміти?

- Ель, нам потрібно поговорити. – попросила я подругу.

Та вона тільки відмахнулась. Напевно відчула, що я влаштую допит і вирішила не мучитись.

На відміну від неї наш новий знайомий мені увагу приділяв. Непомітно, ніби. Моментами здавалось, що вони з Кирилом наперегонки намагаються щось зробити. Нагодувати мене за обідом, подати воду, чи відповісти на питання. Від цього ставало смішно.

Хоча, якщо подивитись на це з їх сторони – то у Меладжіо практично не було вибору дівчат, а Кирил навряд чи хотів, щоб я лишилась тут. Він би відчував себе винним – це точно.

За вечерею все повторилось. Та першим миску з їжею мені притяг Меладжіо. І плюхнувся потім біля мене на лаву. В мій особистий простір він не вторгався, тож я не кіпішувала. Та і з хлопцями звикла, що всі тебе люблять і бережуть.

- Щось вияснили? – запитав Намір.

- На жаль, поки ні. Я говорила Зані, ваші жертви недоречні, це все, що можку сказати поки що. Не думаю, що справа в цьому, проте робити такого більше не варто. Цілком можливо ця кров може підгодовувати закляття і посилювати його. Скільки у вас всього жінок-медіон?

- Одинадцять з малечею.

- І це майже на п’ятсот душ! Немислимо!

- Але, чому ми маємо вірити незнайомці? – видав Намір, ми очікували такого та все одно було неприємно.

- Діти вже поїли? – обвела поглядом їх Еля. – Якщо так, хай покинуть нас. Це не для їх вух.

- Чули? – рявкнула Зана. – взяли миски і до сусідів. Поїсте, прийдете в дім спати.

- А як же найменший? – насмілилась спитати.

- В нього двоє няньок. Не турбуйся, це на вид вони малі і хилі, а самі пробуджені медіони, можуть міняти подобу і трансформуватись. Та і безпечно у нас, ще ніхто не пропадав.

А хлопчики, поки вона розповідала гуськом покинули вогнище і зникли з двору. Еля сплеснула руками і повітря навкруг заіскрилось і утворило кокон сріблястого кольору, який через кілька секунд погас.

- Тепер нас ніхто не почує.

- Що це за чари?

- Тобі такі не підвладні, медіоне. А зараз, ви троє поклянетесь, що нікому не видасте моєї таємниці.

Медіони переглянулись.

- Тільки якщо твоя таємниця не несе зла нашому плем’ю. – мовив нарешті Намір, а за ним Зана та Меладжіо. Повітря заіскрилось блискавкою і згасло.

- Клятва прийнята. Отже, я богиня, кохання і авантюризму.

- Богиня!? – прозвучало здивоване і злякане з трьох сторін. Обличчя у наших співбесідників були злякані і здивовані водночас, ах недарма ж медіони! Ніколи б не подумала, що ці дві несумісні емоції можуть з’явитись на чиємусь обличчі.

- А тепер досить на мене витріщатись, а то я розсердитись можу! – рявкнула вона і ті нарешті відмерли та все одно тримались напружено. – Розслабтесь, я ж ночувала у вас вдома і нічого злого вам не зробила, тож якщо у вас немає зла в серці і не зроблю.

- Чому ж, превелебна, ти раніше не сказала? – спитав Намір.

- Я попрошу усіх вас не звертатись так до мене. А як раніше. Ніхто немає знати, що я тут. І це у ваших же інтересах. Можливо мені, і моїм супутникам вдасться вирішити ваше питання. Я не обіцяю, але ми спробуємо.

- Якщо ти взялась за цю справу, то точно вдасться! – усміхнулась Зана, розглядаючи Елларію уважніше.

- Навіть якщо я богиня, зовсім не означає, що мені під силу усе, по-перше. А по-друге, в мене є стажерка, ось вона і займатиметься цим, я тільки допомагаю їй. – вона кивнула в мою сторону і всі витріщились на мене.

- Е-е! я спробую. – перше, що спало на думку. Еля всю дорогу просила не давати їм обіцянок.

- А ти певна, що вона справиться? – запитав Намір?

- Якщо вона з вашою проблемою не справиться, то з нею спробую справитись я, тільки чи вийде – цього невідомо. А якщо ти не впевнений в моїй протеже, то вам і моя допомога очевидно не потрібна.

- А як же Самат? – встряв Меладжіо.

- Юначе! Думаєш, що я прожила тисячі років і не знаю з чого готується Самат? Чи не знайду потрібних рослин? Звичайно – це займе час, та це не означає, що це неможливо. Тож двічі подумай, ніж щось мені говорити. Я і покарати можу так що більше огризатись неповадно буде. – її голос гримів і наводив страх, а я мимоволі подумала, з ким я зв’язалась.

Була б собі Маринка, без дару, звичайна студентка. Тусувалась з друзями, прогулювала пари, зустрічалась би з симпатичним хлопцем і не страждала фігнею. І за що мені це все!?

Інші поїжились не менше мене і тихо мовчали. Кожен з нас відчував гнітючу хвилю могутньої сили, від якої хотілось згорбитись і заховатись. Та через кілька секунд воно пропало.

- Ох, не сердіть мене. – вона витерла руки в рушник. – Я досить імпульсивна і можу не стриматись. – потім вона обернулась до мене. – Мар, тебе це не стосується! Ти ж моя подруга! І ми взагалі тепер разом навіки. – вона потріпала мене по плечу, щоб я прийшла в себе, а потім обняла. І таке тепло потекло від неї і ніжність, ніби мама обнімає. Серце наповнилось радістю.

- Дякую. – прошепотіла.

- А що означає, разом навіки? – спохватився Кирил. – Можна про це детальніше?

- Ні. – вона глянула йому у вічі. – Ти забудеш про цей момент.

Я не відчула ніякої магії та Кирил сів на місце, тріпнув головою і здивовано заозирався. Що ж, це тільки на краще. Йому не варто знати ні про власну смерть, ні про чарівні терези і мої торги, навіщо? Щоб жити з почуттям провини? Тоді це буде не життя, а мої жертви – даремні. Інколи солодке незнання – краще!