Спочатку:
На сторінку книги
Не пройшло й тижня, як мати з дочкою приземлилися в міжнародному аеропорту Бориспіль. Звісно, дбайливий таточко не зустрічав їх в залі очікування хоча б тому, що просто не знав про повернення блудних жінок. А навіть якби й знав, то навряд чи прилетів би до них білим лебедем. Крила тепер потрібні йому були, щоб пурхати навколо своєї чарівної Кіри. Саме там Тимур відчував законне й блаженно прекрасне місце.
Квітуче літо було в самому розпалі, а молодята Буянови сиділи у вітальні на улюбленому дивані та обирали тур, для весільної подорожі. Животик у маленької колібрі вже став дещо круглішим, але поруч зі своїм дбайливим коханим почувалася вона прекрасно. Парочка гортала один рекламний журнал за іншим, але зупинилися вони на місті кохання – Парижі. До народження крихітки ще залишається багато часу і тому майбутні батьки точно встигнуть насолодитися красою та духом чарівної Франції.
Через навстіж відкриті вікна чулися звичайні звуки міста та спів веселих пташок. Нове життєрадісне оздоблення вікна у вітальні, що припало подружжю до душі, майоріло й розліталося у повітрі та нагадувало вітрила корабля Кохання. Власне так воно й було!
Кіра тихенько примостилася в обіймах свого судженого і танула від блаженства. А Тимур обережно притримував дружину за животик, наче оберігав подвійний скарб та жартував:
– Що маленький, поїдемо до моря?
– І чому ти вирішив, що там хлопчик? Хоча хто б не був, не розбещуй дитя вже зараз! – намагалася бути розважливою Кіра, а сама від насолоди заплющувала очі.
На екрані телевізора, без звуку, бігали якісь герої фільму та Буянови не зважали на них. Головне відбувалося тут і зараз. Вони просто дуже щасливі разом! Хіба буває щось важливіше у житті?
* * *
А на околиці столиці, у хрущівці, що залишилася Вікторії від батьків, вона курила сигарету за сигаретою. Пані Буянова (у дівочості Краснова) повернулася з донькою до рідних країв та поняття не мала, що робити?
Саманта, як будь-яка дівчина, що побувала в Європі, начепила краще вбрання та й подалася розповідати подружкам про своє «цивілізоване» життя. А Вікторія від гніву не знала куди подітися?
Бігти дряпати обличчя розлучниці – було якось не на часі. Адже Віка сама кинула чоловіка та веселилася в Лондоні з розпусним парубком, ні від кого не приховуючи цього. Вона вихвалялася статками свого стриптизера й тим, що скоро вийде за нього заміж. А тепер немає ні статків, ні нареченого, ні Європи. І сидить вона сама-самісінька на старій скрипучій софі та шукає хоч якогось розумного виходу.
Всередині Вікторії палала така жага до помсти, що думки плутались і геть не трималися купи. Вона відчувала себе викинутою на узбіччя брудною ганчіркою, якою вже ніхто та ніколи не захоче скористатись.
Це блудливий Буянов десь відкопав собі тендітну суперзірку. А вона ще доволі молода сорокарічна жінка, теж хоче чоловічої уваги та ласки. От тільки де нині знайдеться дурень, котрий кинувся б на неї - безгрошову стару?
А був же час, коли навіть неймовірний Руслан Горін не відходив від неї! Знати б, де він зараз і з ким? Вікторія так захопилася спогадами про колись відомого українського каскадера, що знову прикурила сигарету й заковзала пальцями по екрану Самантиного планшета.
Дивовижно, але інформацію про Горіна в мережі вона шукала зовсім недовго. Виявляється, він вже давно не знімається в кіно, а живе собі тут, в Києві та отримує пенсію по інвалідності.
«Ого! До чого ж це ми дожилися, Русику? Я – стара й нікому не потрібна шкапа, а ти – нікчемний інвалід. Зателефонувати йому, чи що? Згадали б школу чи інші часи... Але ж він каліка! Може й не ходить зовсім? Та все одно дуже хочеться поспілкуватися» - розмірковувала самотня жінка.
Спочатку Віка намагалася глянути на себе в дзеркало, але передумала. Що такого нового вона може там побачити: провислі щоки та згаслий погляд? Тому жінка прокашлялась, попила води та й набрала номер однокласника.
– Алло, хто це? – почула вона такий же прокурений, як в самої голос і зрозуміла, що потрапила саме туди.
– Русику, привіт! Це Віка, як живеш, дружечку? – намагалася промовляти лагідно вона, а виходило так, наче стара собака квилить втраченим голосом.
– Хто? Яка Віка? З ломбарду? Та пішла ти...
– Стій-стій! Не з ломбарду. Це я Вікторія Краснова, твоя однокласниця, пам’ятаєш? – прохала жінка й на тому кінці зв’язку стало спочатку тихо, а потім Руслан закашлявся та здається пригадав її.
– Краснова? Щоб тобі! Де взялася? Казали, що ти тепер в Європі осіла? Що не прийняла тебе стара баба? Чи як дехто каже «матінка-Європа». Ну це більше ті, кого вона добре приймає. А чого ти телефонуєш взагалі? – якось не дуже ввічливо запитав колишній коханець.
Мабуть, дійсно став геть нікчемним та слабким, бо раніше таких питань у нього не виникало. Вікторія тяжко зітхнула і вже пошкодувала, що знайшла в мережі цей мотлох, але відповіла:
– Так, Русю. Була я в тій Європі, поки донька навчалась. Треба було дитині допомагати. А зараз вона повернулася і я також. Мати завжди за дитиною поїде, куди завгодно. Ось побачила твоє фото в мережі та й вирішила зателефонувати. Тут написано, що ти травмований. То ти як: на ногах чи ні?
Наразі Вікторія знову почула його пронизливий кашель:
– Та нехай собі пишуть кляті писаки! Нормально я живу і все в мене пучком.
– Тобто брешуть і ти в порядку? – незрозуміло на що наразі натякала стара коханка.
– Тю! Звичайно ж я в порядку. Ходжу і навіть їздити не розучився. Мерседес у мене ще ніхто не відібрав. Баби, правда, наразі в черзі до мене вже не стоять. Але живу - не тужу! – гордо запевнив жінку Горін.
– Це добре. Русику, а зустріньмося якось. Про школу згадаємо і взагалі... – хтиво хіхікнула Вікторія.
– А що твій адвокат: вже стерся чи розлюбив? Колись він ревнував мене страшенно, – пригадав Горін, як Тимур одного разу мало не начистив його каскадерську пику.
– Ой, Горін! Буянов уже в далекому минулому. Розлучені ми та цей паскудник навіть встиг вдруге одружитися з якоюсь соплею, – відверто поскаржилася йому Вікторія.
– Та ти що? Обскакав, значить, Тимурчик тебе у зрадах! Оце номер. А такий працьовитий був раніше, за своїми слуханнями зовсім нічогісінько не помічав, – нахабно натякав Горін на добру душу Тимура.
– Та пішов він! Не сповзай з теми. Коли запросиш даму в гості? – вчепилася хоч у якогось мужика роздратована жінка.
– Добре, пиши адресу, – здався каскадер.
– Та пам’ятаю я твою адресу, чого її писати? – зраділа Вікторія.
– Е, ні! Тієї квартири в мене давно немає. Пропив! Тепер лише проста готелька на Нивках, тому пиши, – цим поясненням колишній славний каскадер підтвердив, що життя обох їх не пошкодувало.
Бідолашна Вікторія до крові прикусила губу. Вона миттю зрозуміла, що й тут ні гроші, ні кохання геть не світять. Але якщо вже сама зголосилася, то звичайно поїде.
Надовго цей пенсіонер їй не знався та пригадати минуле, під чарочку, з Русланом Горіним вона не проти. І наразі Вікторія ще не здогадувалась: які страшні думки прийдуть у її мстиву голову під час зустрічі з однокласником.
