Раді Вас бачити!

- Я хотів би ще раз перепросити, я не мав так вчиняти без твого відома. Я мав спочатку обговорити це з тобою, Устиме, - в черговий раз перепрошував Богдан за свій минулотижневий вчинок.

- Слухай, давай уже не будемо про це. Я вибачив, тож не потрібно продовжувати, добре? Бо це вже стає схожим на заїжджену пластинку, - день сьогодні не дуже гарно складався: купа клієнтів, купа завдань від керівництва, бо в нас будуть якісь нові партнери чи щось типу цього і ще й до того ж – Богдан прийшов під кінець робочого дня і знов за рибу гроші!

- Я бачу, що ти сьогодні дуже замучений, - сумно підмітив хлопець від чого мені стало совісно.

- Так, вибач, сьогодні купа всього відбувалося і якщо чесно – я хочу просто десь впасти і щоб мене ніхто не чіпав.

- В мене ідея! Коли в тебе вихідні? – а йому схоже не йметься і знову щось вигадує на ходу!

- Ну, завтра, а що? – обережно поцікавився я, підбиваючи касу і готуючись до здачі зміни.

- Я хочу тобі дещо запропонувати. Місце, де ти відпочинеш і тілом і душею.

Судячи із сяйливого обличчя хлопця – це мало бути щось дійсно хороше та вартісне.

- Гаразд, що ти там придумав?

- Ти ж казав, що тобі набридло це шумне місто і хотілося б побути десь в тиші? Бажано без зв’язку? – як дивно – цей хлопець слухає мене уважніше за рідну матір.

- Так, було таке, і я досі про це мрію.

- То в мене є таке місце і ми завтра можемо туди відправитися! Це будинок за містом, в селі. Будинок моєї бабці та діда, царство їм небесне. Там є всі зручності. Ми можемо провести твої вихідні в тиші. На крайній випадок – якщо стане геть нудно – там є телевізор. Це буде як вибачення за минулий невдалий раз.

- Та годі вже, серйозно. Добре, я згоден поїхати, якщо ти перестанеш вибачатися і більше ніколи не згадуватимеш той нещасний день святого Валентина.

Отже, було вирішено – ми їдемо перезарядитися і підзарядитися в село до будинку його діда і баби. Це було несподіванкою, звісно. Але й цікавим заняттям. Залишалося тільки вигадати, чим двоє чоловіків можуть займатися на самоті за містом, в богом забутому селі, коли один із них гетеро, а інший – гей, якому до зірочок в очах подобається цей самий гетеро. 

Коли ми приїхали в село, то перше правило, яке довелося вивчити - відсутність доріг тут – це закономірність.

- Люди, що тут живуть чисто на стежках та ентузіазмі? – запитав я, будучи далеким від подібних місцин.

- Та, чому ж? Це ми всі звикли до заасфальтованих доріг. А тут – все просто – маєш ноги – йди, де нижча трава. Або, де менше багнюки – залежить від пори року.

- М-тааа, нам схоже не пощастило з порою року, - продовжував нарікати я, намагаючись обережно ступати за Богданом вздовж найменш глевкої стежини.

- Так, трохи не пощастило. Зате яке повітря! – друг розкинув руки і глибоко вдихнув, усміхаючись, наче дурник.

Ранок був холодний і з роту ще йшов пар, але це не завадило моїм очам отетеріло дивитися на картину, яка розпростягнулася перед нами. Коли ми вийшли в поле я теж почав відчувати цю незбагненну заразну радість. Навколо в далечі стояли хатинки, над якими то тут, то там тоненькими цівочками підіймався темний дим – господарі прогрівали ще холодні після зими будинки. Було вкрай чітко видно дивовижні полонини, які влітку, я був впевнений, мали приголомшливий вигляд! Небо було яскраво блакитним, без жодної хмаринки, а сонце, яке почало тільки-тільки підійматися над пагорбами створювало неповторну атмосферу чогось спокійного, релаксуючого, чарівного… Десь дуже далеко перегукувалися півні, цвірінькали пташки. І більше – жодного звуку.

Я теж, як дурний розпростер руки, ніби силкуючись обійняти весь цей спокій і також, як мій друг вдихнув не забруднене викидами машин повітря на повні груди.

- Блаженство, - видихнув я .

- Я сподівався, що тобі сподобається.

До будинку його пращурів ми дійшли досить швидко – якихось півгодини. Речей ми брали небагато – дві дорожні сумки і один мій рюкзак, в якому я по своїй глупоті в таємній кишеньці, яку ніхто ніколи не знайде, заховав про всяк випадок пачку презервативів та пляшечку змазки. Так, згоден, дуже нерозсудливо, дуже. Чим я думав в той момент, коли ховав це все – не пам’ятаю і зараз мені за це жахливо соромно.

В самому селі хатин було не багато, але кожна була по-своєму гарно зробленою і на кожному подвір’ї було щонайменше кілька видів живності: кури, гуси, собаки, коти.

Коли ми дійшли до блакитних воріт та відкрили хвіртку, Богдан раптом промовив:

- Слухай, мені потрібно тебе попередити про дещо.

- Ти це кажеш таким голосом, наче це щось катастрофічне.

- Ну як сказати…

Ми пройшли в глиб невеличкого дворика, рясно обсадженого старими і молодими деревцями, які влітку мабуть створювали блаженний затінок. Хатина була досить велика, пофарбована в звичайний білий колір, але на кожній стіні були сині рослинні візерунки та орнаменти – ніби позначаючи, що хоч життя й покинуло цей будинок, проте пам’ять і сила роду продовжували в ньому жити.

- Богдане, ти мене лякаєш! Зараз виявиться, що ти насправді маніяк, який дуже довго втирався до мене в довіру і от тепер – заманив у це село, в цей будинок, щоб розрізати і продати на органи? Якщо так, то знай – я повернуся привидом і не даватиму тобі спокою до кінця твоїх днів!

- Ха-ха-ха, насмішив! Ну, який з мене маніяк, ну?

«Достатньо переконливий і сексуальний», - подумалося мені.

Відімкнувши двері ми увійшли всередину.

Веранда була великим прохідним приміщенням, де стояло два крісла-гойдалки і столик. На одному з крісел був кинутий теплий плед з бахромою, а на столику лежала потріпана книга та стояв великий брудний кухлик в сині квіточки. Половину кожної стіни з гори і до середини займали вікна(щось типу напів панорамного стилю минулого століття), які виходили на садочок. З такого ракурсу – це було ідеальне місце для відпочинку – сидиш собі, попиваєш чай в кріслі-гойдалці і милуєшся природою.

Ми пройшли в наступну кімнату, якою виявилася кухня – невеличка, без вікон, але дуже затишна. Тут був дерев’яний стіл та кілька стільців. Майже половину кухні займала красива, громіздка, чисто побілена пічка, яку до цього мені доводилося бачити лише в кіно.

Богдан увімкнув світло і провів мене далі крізь дерев’яні, пофарбовані в блакитний колір двері натиснувши перед тим на химерний механізм поруч з круглою залізною ручкою.

- Що це? – здивовано запитав я, вказуючи на залізну міні-лопатку, яка стирчала в отворі дверей, а над нею була ще якась залізна пластина, кінець якої лягав на товстий штир, вколочений в одвірок.

- Це? Та це ж клямка, ніколи не бачив? – здивувався друг.

Я лише похитав головою, на що Богдан усміхнувся, зачинив двері і ще раз їх повільно відчинив, показуючи як ця клямка працює.

Наступною була звичайна кімната, в якій мабуть колись приймали гостей – тут був великий круглий стіл, на якому стояв телевізор, буфет з посудом, кілька стільчиків під стіною, на яких громіздкою купою лежали речі. На стінах висіли килими, а на вікнах – світлі штори.

Та коли ми увійшли в останню кімнату, яка мала слугувати спальнею, я завмер.