Раді Вас бачити!

Після того як ми підкріпилися і прогріли будинок Богдан показав мені, що де знаходиться в його дворі і ми рушили милуватися краєвидами цього затишного села.

- Влітку тут набагато гарніше, ніж зараз – на початку весни, - сказав Богдан, коли ми минали невеличкий потічок, який уже наповну дзюрчав за відсутності снігу.

- Я хотів би це побачити, - замріяно відповів я.

- Тоді приїдемо обов’язково і влітку теж!

Якби нас зараз хтось побачив, то в нього склалося б враження мабуть, що ми виглядаємо скоріше, як парочка, аніж, як друзі. Богдан ішов занадто близько до мене інколи тримаючи мене за руку, коли місце було з ненадійними виступами чи ямками. Притримував він мене і коли ми переходили місток, хоч в тому і не було потреби – міст був надійнішим за сейф в державному банку.

Ще Богдан час від часу торкався ніби ненароком своєю тильною стороною долоні моєї долоні під час ходьби. Я робив вигляд, що не звертаю на це уваги. Але я розумів, що це геть незвичне проявлення тактильності для наших приятельських стосунків.

- Слухай, Богдане, можна запитати?

- Звісно, питай.

- Чому ти захотів звести мене саме з Демидом?

- Оуу, ну це неочікуване питання, - схоже йому знову було не по собі, але я мав дізнатися причину – нехай це й дурна забаганка і ми наче закрили тему, проте мені це питання не давало спокою.

- Я розумію, що ми закрили тему, але…

- Та ні, все гаразд, я відповім. На той момент мені здалося, що ви можете підійти один одному, бо…бо, соромно зізнатися, але я тоді не багато знав про світ геїв, в Демид – єдиний в моєму оточенні, окрім тебе, хто ним був і хто був самотній. Тому я навіть не обдумав все як слід. А варто було. Зараз би я так не зробив.

- Ну, бувають же не лише геї, ще є бісексуали, наприклад, - чомусь бовкнув я.

- Так, тепер я це вже знаю, - тихо відповів Богдан.

Він обережно торкнувся мого волосся і я здивовано підняв на нього очі. Їх сірий колір зараз видавався грозовими хмарами, які от-от мали задощити приносячи на землю таку жадану вологу.

- Пір’ячко, - рука хлопця опустилась на рівень моїх очей і в ній він тримав…пір’ячко, звичайне пташине пір’я, яке мабуть занесло вітром мені на голову.

- Дякую, - сором’язливо відповів я і ми рушили далі.

Нагулявшись і повернувшись разом із сутінками ми знайшли на порозі з десяток яєць, банку молока і пакунок замотаний в хустку, а в ньому - ще теплі і запашні рогалики присипані ваніліном і корицею.

- Це тітка Галина – приятелька моєї бабусі, - пояснив хлопець на моє німе запитання. – Вона завжди щось приносить, коли бачить, що я приїхав, щоб не сидів голодним, як вона каже. Зазвичай ми їмо її гостинці і розмовляємо, а це вона мене не застала і вочевидь вирішила залишити їжу на порозі. Нічого, пізніше завітає – як мінімум за своїм слоїком.

- Слоїком?

- Не знаєш, що таке слоїк? Це банка. За банкою прийде, банки тут ледь не на вагу золота!

Більше я не став розпитувати, бо ноги після довгої прогулянки починали пекти і хотілося швидше десь присісти, а ще краще – прилягти!

Я був здивований, коли виявилося, що в цій старій на вигляд хатині таки провели душ - до нього вели двері із кухні, які раніше я не помітив, бо вони були сховані за щільною фіранкою! Хоч і трохи древній, проте – це не митися в мисці, як колись у селах!

Богдан прийняв душ першим і опісля пішов я. Гаряча вода приємно гріла і розслаблювала кожну шпаринку мого фізичного і ментального тіла.

Вийшовши з душу я почувався геть іншою відновленою людиною.

Богдан за цей час встиг знову розпалити пічку та зробити вечерю. Правда я очікував якусь мінімальну мівінку, а тут – печена картопля, котлетки, млинчики, шинка з печі, горіхи, сушений інжир, все ті ж рогалики з корицею і ваніллю і на додачу – запашний чай з медом…

- Це ж скільки часу я провів у душі, що ти встиг це все приготувати?

- Це знову тітка Галина приходила. Аби таке від мене отримати тобі довелося б просидіти в душі кілька днів - я би з перших разів нічого не зміг би приготувати і все б згоріло, - засміявся Богдан.

- Та годі тобі, я пам’ятаю твій смачнючий омлет – він дійсно найкращий, який я тільки куштував у житті!

- Ти дуже сильно перебільшуєш і лестиш мені! – тим не менше він зашарівся.

Одного з тих разів, коли ми випивали в квартирі Богдана - в мене забурчало в животі – я нічогісінько не їв цілий день, віддаючи всю душу сродній праці. І почувши крики мого шлунку про допомогу Богдан зготував той бомбічний мегасмачний омлет з помідорками, оливками, сиром і купою спецій, при згадці якого в мене зараз же виділяється слина!

Ми сіли за стіл. Чомусь особливо добре мені заходили рогалики з яблучною начинкою та інжир, запивав я це добро смачнючим чаєм з медом і від переповненого шлунку мене дуже швидко почало хилити в сон.

- Ооо, то ти вже геть знесилений. А я то сподівався ще поговорити з тобою перед сном, почути твої враження від сьогоднішнього дня.

- Мхх, можливо завтра, - я потягнувся і смачно позіхнув. – Чай був дуже смачний, я ще ніколи такого не смакував! Скажеш мені потім що за сорт?

- Женьшеневий улун. Скину посилання. Іди відпочивай, а я тут приберуся, ліжко розстелене.

- Боже, який ти просто неймовірний господар – все сам зробив ще й ліжко розстелив! Будь-хто віддав би тобі своє серце прямісінько зараз!

- І навіть ти? – засміявся у відповідь на мою бурхливу промову хлопець.

- Звісно, - відповів я без жодної задньої думки і поплентався шукати тепле і м’яке ліжечко.

- Тоді я його неодмінно заберу, - почув я напівсонний покидаючи кухню, але так і не зрозумів чи то мені почулося, чи то дійсно було сказано.