Раді Вас бачити!

- Саме про це я й забув тебе попередити - тут тільки одне ліжко. Було ще одне, але ми його віддали сусідам. Ще ми повіддавали деякі меблі, речі, бо вони тут не потрібні, а людям в селі згодилися. Проте тут залишилося все необхідне для життя – крісла, стільчики, стіл, шафа, подушки і ковдри – все є. От тільки…ліжко одне. Це велика проблема? Якщо так – ми повернемося назад в місто. Або я спатиму в кріслі.

Я оцінив ситуацію і наскільки вигляд Богдана був винуватим. Не можна точно знати чи він дійсно забув попередити мене про цю незначну деталь чи це було зроблено зумисно?

- Якби там не було – ти не маніяк – а це думаю головне в даній ситуації, тому одне ліжко – то нічого страшного. Спатимемо разом, я не хочу, щоб ти спав у кріслі! Якщо ти звісно не боїшся спати в одному ліжку з геєм? Я ж можу уві сні ногу на тебе закинути, наприклад, - хитро запитав я, очікуючи побачити спантеличення чи ніяковіння.

- Та, все гаразд, я дуже переживав, що ти не захочеш спати зі мною в одному ліжку, але якщо тебе влаштовує, то можеш закидати на мене обидві ноги і навіть руки, - на обличчі хлопця на мить промайнуло полегшення. Але це ж не міг бути його підступний план? Хоча, про який план мова, якщо я не по його частині?! Знову надумую собі бозна-що!

- Тоді влаштовуйся, перевдягайся і я тобі все тут покажу, а потім підемо прогуляємося?

- Я перед тим не проти був би випити горнятко кави.

- Зараз все влаштуємо, - з цими словами Богдан схопив свою сумку і пішов у кухню, залишивши мене самого в кімнаті. Через кілька хвилин я почув звук електрочайника.

Я роззирнувся. Кімната була дуже мила і затишна. Два вікна, на яких висіли тюлі і сині штори в білий горошок, маленький дерев’яний столик, на якому стосиком лежали книги і стояла напівзігнувшись червона лампа, стільчики з м’якими сидіннями – зараз такі вже не роблять, невеличка шафа і навпроти неї – єдине в цьому домі залізне ліжко. Добре, що хоч достатньо велике, щоб вмістити нас обох. На стіні висіло стареньке дротове радіо і щось тихенько розказувало. Під ногами скрізь були килими і на диво чисті, не запилюжені. Значить Богдан часто сюди навідується і прибирає тут? І мабуть відпочиває? А зараз він вирішив запросити і мене. Цікаво, кого ще він сюди привозив?

Я швиденько перевдягнувся в сірий спортивний костюм, який вдало підкреслював всі мої вигідні сторони і пішов на запах кави.

Богдан здається намагався розпалити пічку.

- А це обов’язково? – злякано запитав я. – А раптом щось піде не так?

- Ти ніколи не мав з таким справи? Все буде гаразд, я ж не перший раз сюди приїжджаю і запалюю грубку.

- Мабуть твоїм дівчатам тут більше подобалося, ніж мені, - вирвалося в мене перш, ніж встиг подумати.

- Я сюди нікого, окрім тебе не запрошував, - просто відповів хлопець, продовжуючи колупатися в пічці.

Я сковтнув грудку в горлі і вирішив поки помовчати. Раптом ще щось зайве бовкну. Але той факт, що я тут був, а його колишні – ні, приємно лоскотав груди і самолюбство.

Попиваючи гарячу каву з бутербродами я розглядав старі картини і портрети, які висіли на стінах. На кількох були зображене подружжя – власники будинку - в різних роках свого життя – від молодості до похилого віку, ще на кількох – мабуть вся родина мого друга, бо в центрі стояв не хто інший, як сам Богдан.

- Твої дідусь з бабусею тебе напевно дуже любили.

- Це так, - усміхнувся мрійливо хлопець, розвертаючись до мене – у пічці нарешті горів вогонь, даючи таке бажане тепло цій хатинці. – А твої? – запитав він.

- Мої весь час жили і живуть у місті, я час від часу спілкуюся з ними, але, щоб відчувати прямо якусь любов… Не знаю…

- Можливо вони тебе люблять по-своєму. А можливо за рахунок того, що вони виросли в місті – просто не знають як правильно виражати свою любов до тебе?

- Які глибокодумні в тебе судження, - мені подобався цей бік Богдана – він хоч і може з першого погляду видаватися любителем більше фізично розвитку, але насправді він дуже розумний та інтелектуально підкований.

Між нами панувала тепла і спокійна атмосфера, під впливом якої страх як хотілося підійти та обійняти Богдана, дозволивши собі закутатися в цей спокій і затишок ще більше. В очах хлопця танцювали відблиски полум’я, а м’які вуста дарували найніжнішу усмішку, яку я коли-небудь був спроможний побачити від цього хлопця в місті.

- Дякую, що запросив, Богдане, - усміхнувся я у відповідь.

- Дякую, що погодився, Устиме.