Раді Вас бачити!

Розділ 4

Я сиділа в кабінеті пана Дарвіна й дивилася на стіну перед собою. Я досі трусилася і не могла зібрати думки в купу. Мою руку обробили і перев'язали, але я досі відчувала на місці порізу легке поколювання.

Пан Дарвін сидів коло мене і уже хвилин з двадцять намагався витягнути з мене інформацію. Я ж досі перебувала у стані шоку і ледь могла вимовити хоч шось. Я хотіла кричати, але мовчала. Хотіла закутатися в ковдру і не бачити нікого, але сиділа тут і змушена була відповідати на запитання. Мені геть не хотілося знову згадувати той хаос, що відбувався у бібліотеці. Люди пана Дарвіна прочісували маєток і прилеглу територію, але я знала, що вони нікого не знайдуть. Той , хто це зробив, вже напевно далеко звідси. Як могло статися, що його ніхто не бачив? Здавалося, ніби він ховається і пересувається в тіні, непомітний для людського ока.

Досі не можу забути як побачила той напис на стіні. В мого горла вирвався крик, на який прибігли кілька служниць, з жахом глянули на стіну і вивели мене з кімнати. Потім прийшов пан Дарвін, оглянув бібліотеку і наказав мені ідти до його кабінету. Я ледве пересувалися, трималася за стіни, щоб не впасти і схлипувала. У кабінеті пан Дарвін залишив мене на кілька хвилин і повернувся з чашкою гарячого запашного чаю.

Зараз чай стояв холодний на столі, я навіть не торкнулася до нього. Не могла змусити себе поворухнутися. Мені задавали питання та я ледь їх чула.

– Ліє, будь ласка, це дуже важливо. Ти повинна розповісти мені все, що бачила,– вкотре сказав пан Дарвін, але вже наполегливіше.

Я боялася, що якщо й далі буду мовчати, то йому урветься терпець, тож тихо заговорила:

– Предмети просто почали падати самі по собі, їх ніхто не чіпав, я б побачила. Я оглянула всю кімнату дуже уважно, але там нікого не було. Взагалі не розуміла, що відбувається, а коли побачила напис... Я справді злякалася, адже жодної душі, яка могла це написати не було.

– Тобто ти була у бібліотеці, і предмети навкруги просто почали падати? – пан Дарвін уважно дивився на мене, у його очах я помітила краплю недовіри.

– Саме так.

– Що ж, це дуже цікаво.

– Ви казали, що маєток надійно захищений.

– І це справді так. Я геть не розумію, як хтось зумів обійти захист, це майже неможливо. – пан Дарвін очевидно був спантеличений.

– Майже? – я вигнула брову.

– Завжди є те, чого ми не можемо прорахувати, Ліє.

– Але я не розумію хто створив би таке робити. Хіба нормальна людина здатна на таке?

– Повір, у нашому світі є багато людей здатних на таке, і далеко не всі з них нормальні.

***

Через дві години у головній залі маєтку зібралося майже тридцять незнайомих мені людей. Пан Дарвін сказав, що всі вони «Тінньові мисливці». Я спитала його навіщо вони тут, але він не відповів. Сказав лише, що скоро я все дізнаюся.

Я вже встигла переодягнуся в зручні штани та сорочку. Пан Дарвін дав мені чорну мантію і сказав надягнути поверх одягу. Я натягнула темну матерію на плечі і надягла широкий капюшон. Не хотіла, щоб хтось бачив моє досі нажахане обличчя.

Коли всі зібралися пан Дарвін наказав йти за ним. Ми йшли довгим коридором, поки не опинилися впритул до стіни. Пан Дарвін відсунув гобелен і перед нами з'явилися темні масивні двері. Він дістав з кишені ключ, вставив у шпарину, клацнув замок і двері відчинилися. Всередині було непроглядно темно. Пан Дарвін запалив свічку і я побачила спіральні сходи, що вели донизу. Обережно, щоб не впасти, ми по черзі почали спускатися сходами, притримуючись за поручні. Не знаю скільки сходинок тут було, але мені здалося, що доволі багато. Унизу були ще одні двері, ці вже не замкнуті. Пан Дарвін перший увійшов у величезну кімнату і запалив свічки у канделябрах. Вже через декілька хвилин кімната наповнилася теплим світлом. Тепер я побачила, що у центрі кімнати стояв величезний довгий стіл. Пан Дарвін сів у в центрі і сказав, щоб ми також сідали. Я була трохи збентежена, тож вибрала місце поближче до нього. Мені стало трохи моторошно від всієї цієї обстановки. Напівтемрява давила на мене і не давала розслабитися. Навкруги не було чутно нічого, крім скрипу стільців об підлогу. Цікаво, що це за місце? Напевно щось типу таємної штаб-квартири. Що ж, якщо потребувалися аж такі міри безпеки, то інформація, яку тут обговорювали дійсно була секретною.

Нарешті пан Дарвін піднявся зі свого стільця й прокашлявся. Він оглянув нас усіх уважним поглядом, трохи довше затримавши його на мені і промовив:

— Оголошую збори «Тінньових мисливців» відкритими.

З різних боків одразу почувся шепіт, але пан Дарвін підняв руку вгору, змушуючи всіх мовчати.

— Що ж, друзі, думаю ви розумієте, що я зібрав вас тут не просто так. Декілька годин тому сталася подія, яка дуже мене збентежила.

Пан Дарвін на хвилину замовчав і всі звернули на нього уважні погляди, хоча більшість із них я не бачила, адже вони як і я ховали обличчя за капюшонами. Ця атмосфера таємничості дійсно наганяла страху.

— Ви коли нибудь бачили, щоб предмети рухалися самі собою? – пан Дарвін здавався дуже серйозним. — Що ж, саме це і відбулося в бібліотеці мого маєтку декілька годин тому. Я звісно розумію, що за цим стоїть певна людина, але чому тоді її ніхто не бачив? Як злодій, який вдерся до мого маєтку міг зайти і вийти непоміченим?

— Але Вінсенте, як хтось зміг пройти крізь захисний бар'єр навколо маєтку? Це ж неможливо, адже бар'єр пропускає тільки довірених осіб, – промовив якийсь чоловік і я глянула в його сторону. Мене дуже здивувало, що він назвав пана Дарвіна на ім'я. Майже ніколи не чула, щоб до нього так зверталися. Певне, цей чоловік був його хорошим другом. Але дещо здивувало мене ще більше. Бар'єр. То ось, що захищало територію маєтку. Але хіба це можливо? І якщо так, то хто його створив? Хто мав силу, яка дозволяла таке робити? До цього я не задумувалася про те, що хтось окрім мене міг мати певні здібності, але тепер я вже в цьому не впевнена.

– Адаме, в мене виникло таке саме запитання, але я не маю на нього точної відповіді. Є лише декілька припущень. Або знайшлася така сильна людина, яка змогла подолати бар'єр, або нас зрадили, - пан Дарвін явно був незадоволений останнім своїм припущенням.

Всі почали роздивлятися одне одного, ніби шукаючи серед нас зрадника. Мене також це трохи збентежило. А якщо тут зараз сидить людина, яка мало не до смерті злякала мене декілька годин тому. Я швидко відкинула цю думку. Хотілося сподіватися, що жоден в цій кімнаті не причетний до скоєного. Пан Дарвін знову привернув до себе увагу і продовжив:

— Я дуже сподіваюся, що це моє припущення хибне, тож попрошу зберігати повагу одне до одного. Все таки я можу помилятися. Але є ще дещо, що мене збентежило. В мене давно були деякі припущення, і те, що я побачив , можливо, підтвердило їх. У бібліотеці на стіні хтось залишив послання « темрява наближається», і це знову наштовхнуло мене на думку, що у Темряви є послідовники. Це, звісно, не підтверджена інформація, але відкидати цей варіант не слід. Я думаю тут не все так просто і однозначно. Якщо у Темряви є прибічники, то вся наша місія виходить на новий рівень. Ми повинні бути готові до будь-якого розвитку подій. Якщо моя версія все ж виявиться правильною, то нам доведеться мати справу не лише з самою Темрявою, але й з тими, хто їй підкоряється.

Я почула декілька тихих зойків. З-від усюду полинуло приглушене шепотіння. Пан Дарвін не став його зупиняти, здається, він замислився про щось важливе. Я сиділа, вступившись поглядом у свої руки, які ледь помітно тремтіли. Швидко сховала їх, щоб ніхто випадково не побачив прояв моєї слабкості. Я намагалася переконати себе, що уся ця ситуація мене не лякає, але брехати самій собі я ще не навчилася. Що як у Темряви дійсно є прибічники? Що це все буде означати для нас і нашої мети? Мені здається, я ще багато чого не знала і деяку інформацію від мене старанно приховували. Але чому? Вони мені не довіряли? Або думали, що я слабка і не здатна витримати це все? Я злилася на усе й усіх, на себе, на свою долю, яка виявилася геть не легка. Чому все завжди має бути так важко? Я глибоко вдихнула і зосередилася, відкинувши усі непотрібні думки.

Навколо тривала бесіда, але я не сильно в неї вслуховувалася. Безліч незнайомих людей говорили між собою, задавали питання пану Дарвіну, який вже, певно, втомився на них відповідати. Хвилин через десять він знову закликав усіх мовчати і уважно слухати:

—Що ж, якщо ми всі вже сьогодні тут зібралися, то я хотів би обговорити кордони просування Темряви. На сьогоднішній день вона повністю захопила провінцію Віолен, і нещодавно перетнула кордон провінції Ціанон. Це мене турбує, адже Темрява поширюється все швидше. Я боюся, залишилося не так вже й багато часу до того моменту, коли вона дійде до нас.

Я помітила стривожені погляди й голоси. Це була ще одна недобра новина за сьогодні. Якщо Темрява перетне кордони Ференеї, то усіх нас чекатиме однакова доля. Я розуміла, що багато чого залежить від мене, тож пообіцяла собі, що буду тренуватися і розвивати свою силу так, як тільки зможу. Я не повинна підвести всіх цих людей.

Ще через півгодини збори закінчилися. Пан Дарвін щось казав про захист кордонів і евакуацію людей з прикордонних сіл та містечок. Я не дуже його слухала, думки не хотіли збиратися в купу, а ще я була виснажена і хотіла якнайшвидше опинитися у своїй кімнаті. Напевно те, що я хотіла сховатися від усього було егоїстично, але сили дійсно покинули мене і тіло вимагало здорового сну.

Усі повільно встали, поправляючи свої мантії. Я також підвелася зі свого стільця й глянула на пана Дарвіна. На секунду наші погляди зустрілися і він легенько кивнув мені, розуміючи мій тяжкий стан. Натовп людей попрямував до виходу, а я пішла остання, не маючи бажання проштовхуватися крізь них. Ноги ледве підіймали мене по сходам, які, здавалося, ніяк не закінчувалися. Коли я нарешті піднялася, то видихнула з полегшенням. Біля дверей на мене чекав пан Дарвін. Він нахилився до прошепотів мені на вухо:

–Піди відпочинь, Ліє. Сон тобі зараз не завадить, – пан Дарвін змовницьки посміхнувся до мене.

–Саме це й хотіла зробити, - я теж мимоволі посміхнулася, бо те, що про мене турбувалися було по-справжньому приємно.

Він поплескав мене по плечу й пішов проводжати інших членів. Я швидко прошмигнула коридором і пішла у свою кімнату. Увійшовши до свого помешкання , я нарешті розслабилася. Сівши на ліжко, глянула у вікно. На вулиці вже сутеніло. Як швидко минув цей тяжкий день. Я хотіла забути його, як страшний сон. Знявши мантію, я обережно повісила її у шафу. Лягла у ліжко, закутавшись у м’яку ковдру. Як же приємно було нарешті відчувати тепло і спокій. А ще мені треба було побути на самоті і подумати.

Я оглянула кімнату, у якій жила багато років: велика дубова шафа, письмовий стіл і стілець, гарне дзеркало, м’який пухнастий килим. Нічого незвичного у ній не було, але зараз ця кімната була для мене найкращим прихистком.

Я лежала і дивилася у стелю. Аж раптом згадала. Там, у бібліотеці я плакала. Але ж я пообіцяла собі більше ніколи цього не робити. Дала волю слабкості й страху, випустила назовні емоції й почуття. Я злилася на саму себе за ці сльози, бо порушила обіцянку дану собі. Це було так гірко усвідомлювати, що я вдарила кулаком об ліжко. Травмована рука заболіла, і я ще більше розізлилася на себе й свою дурість. Обережно поклала руку і повернулася на інший бік.

Треба забути про ці мимовільні сльози, бо цього більше не повториться. Жодна сльозинка відтепер не впаде з моїх очей.