Раді Вас бачити!

Розділ 5

Минув тиждень. Я майже не виходила зі своєї кімнати. Не було ні бажання,ні сил це робити, тож я брала книгу і читала, закутавшись у ковдру. Здивувало те, що за цей тиждень мені не наснилося жодного кошмару. Це радувало, але й настрожувало. Невже щось у мені змінилось?

Я б і далі сиділа у своїй кімнаті, але сьогодні мав приїхати племінник пана Дарвіна – Раєн, а це означало, що тепер мене чекатимуть важливі, але виснажливі тренування. Я пообіцяла пану Дарвіну, що буду старатися і не збиралася порушувати дану обіцянку. Тим більше, це в першу чергу було важливо для мене. Я повинна вміти захищатися, щоб вижити у цьому жорстокому, повному ворогів світі.

Повільно вставши з ліжка, я глянула на себе в дзеркало і вражено вдихнула. Вигляд я мала далеко не найкращий: волосся стирчало в усі боки, обличчя було втомлене й заспане, а кола під очима, не дивлячись на більш менш нормальний сон нікуди не зникли. Мені терміново потрібно було привести себе у порядок, не варто так виходити в люди.

Через півгодини я наскільки змогла повернула собі нормальний вигляд. Волосся вдалося розплутати, хоча й далеко не з першої спроби. Що вдягнути я не знала , тож вирішила, що поки вдягну звичайні штани й светр. Зібравши довге неслухняне волосся в косу , я задоволено глянула на своє відображення. Як не як краще, ніж було. Не знаючи, що робити далі я вирішила трохи посидіти й привести в порядок також свої думки. Мені було вже значно легше ніж тиждень тому, але деякі переживання й досі залишилися. На тренуваннях я повинна бути максимально зосередженою, а для цього потрібно очистити розум. Колись пан Дарвін розповів мені про один метод. Потрібно просто глибоко дихати, не зосереджуючись ні на чому конкретному. Я так і зробила, розслабилася, глибоко вдихнула і відкинула усі не потрібні думки геть. Голова ніби стала чистішою й легшою. Я посміхнулася своєму успіху. Вирівняла спину і пішла зустрічати гостя.

***

Біля маєтку вже зібралися люди. Загалом це була прислуга й пан Дарвін, який мав досить втомлений вигляд. Цікаво, що він робив увесь цей час? Напевно, було багато проблем, які він мав вирішити. Мені стало соромно за те, що поки інші тяжко працювали, я тиждень крутилась в кімнаті не зробивши нічого корисного.

Через п’ять хвилин біля маєтку зупинилася карета, запряжена двома чорними жеребцями. Їх довга грива виблискувала на сонці, а очі були повні розчарування в людях. Я обережно підійшла до них, і поглядила одного по шиї. Я любила коней, вони здавалися мені дуже величними, але передусім сміливими, сильними й досконалими. Мені було шкода, що багато хто не розумів їхньої справжньої краси.

Я не помітила, коли з карети вийшов хлопець. Він мав років двадцять на вигляд, небесно-блакитні очі та світле, майже золоте волосся. На обличчі пана Дарвіна розквітла посмішка, коли він побачив онука. Слуги ж навколо шанобливо опустили голови, ніби боялися подивитися хлопцю в обличчя. Він підійшов до пана Дарвіна, широко йому посміхаючись. Той поплескав хлопця по плечу і щось прошепотів на вухо. Вони розмовляли кілька хвилин, поки пан Дарвін не вказав йому на мене. Хлопець обернувся, і наші погляди зустрілися. Я продовжувала гладити коня, в той час як він крокував до мене. Коли він підійшов, то я помітила, що хлопець вищий , ніж здався на перший погляд. Його постать височіла наді мною, тож довелося підняти обличчя, щоб краще його бачити. Тим часом хлопець протягнув мені руку:

–Я Раєн Бавілль,- він тепло мені усміхнувся.

–Лія Девінгер,- я потисла його руку.

–Приємно познайомитися, Ліє. Я багато про тебе чув.

–Не думала, що я тепер відома.

–Мій дід про тебе розповідав. Власне, я тут, щоб навчати тебе. Тобі ж про це відомо?

–Так, мене сповістили.

–Що ж, це дуже добре. Я сподіваюся, що впораюся з роллю твого наставника. – він знову посміхнувся і глянув на мою руку, що гладила гриву жеребця.– Ти любиш коней?

–Так, дуже,- я поглянула на коней захопленим поглядом.– Мені здається, що вони кращі ніж люди. Вони величні, розумні й витривалі. А ще вони дуже милі.

–Тут я з тобою згоден, коні дійсно особливі тварини. Ти коли-небудь їздила верхи?

–Ні, не знаю чому ніколи не пробувала. Я якось навіть не задумувалася про це та й можливості як такої не було,- я дійсно задумалася, чому не робила цього раніше. Це певно неймовірні відчуття: сидіти верхи на коні, відчуваючи під собою сильне тіло, опиратися вітру, який тріпоче волосся. Я майже відчула це на собі, з мрій мене вирвав лише голос Раєна:

– Я думаю, що зміг би тебе навчити. Звісно, якщо ти хочеш, - він запитально поглянув на мене.

Мене охопила така радість, що я, не вагаючись, відповіла:

–Я була б рада,- щира посмішка засяяла на моєму обличчі.

–Що ж, тоді вирішено. Я поговорю з дідом. Це буде доповненням до твоїх тренувань,-він теж весело посміхнувся мені й підморгнув.

–Я дуже вдячна тобі за це. Сподіваюсь, це не буде надто виснажливо для тебе, беручи до уваги й інше моє навчання. Мені б не хотілося створювати тобі зайвий клопіт.

–Ні, це не буде проблемою. Мені зовсім не важко. Доречі, ти не проти, якщо ми обговоримо наші тренування трохи пізніше? Хочу трохи відпочити, дорога сюди була нелегка.

–Так, звичайно. Я думаю це почекає до завтрашнього ранку,- я з розумінням глянула на нього.

Він вдячно кивнув мені, ще раз посміхнувся і пішов до пана Дарвіна. Той сказав слугам, щоб взяли речі з карети, а сам повів онука до середини. Я дивилася їм услід, поки вони не зникли за дверима маєтку.

***

Наступного дня я прокинулася, коли сонце тільки зʼявлялося на горизонті. Переживання перед першим тренуванням не давало мені спати, тому о сьомій ранку я вже повністю вдягнулася у спеціально підготовлений одяг: шкіряні штани, сорочку, жилет й грубі чоботи. Волосся заплела у високий хвіст , щоб не лізло в очі й не заважало бачити. Сівши на підвіконня, я поглянула надвір. Там , вдалині, виднівся густий темний ліс, високі дерева похитувалися від невеликого вітру. Погода була похмура, що не додавало гарного настрою. Я все думала, чи зміниться тепер моє життя? Чи впораюся я зі всім тим , що на мене чекає? Мене лякало невідоме, але ще більше лякало те, що я можу не впоратися. Так багато людей розраховувало на мене, і я не хотіла їх підвести. Бо тоді я не зможу пробачити собі. Так сталося, що тепер від мене залежали чужі життя і я несла за них відповідальность. Я занадто молода для цього, але не маю вибору. Та чи колись в мене взагалі був вибір? Я завжди робила те, що мені казали , не мала права самостійно прийняти рішення. Для мене це стало нормою, я не вміла по-іншому, але іноді це неабияк злило. Чому я не можу впливати на своє життя? Та й життя моє ніколи не було повноцінним.

Знудившись, я злізла з підвіконня й вирішила прогулятися. До тренування було ще кілька годин. Я дістала з шафи торбинку, поклала туди невелику підстилку, вкинула кілька яблук, кинджал й тихо вислизнула з кімнати.

В маєтку було тихо, в такий час більшість ще спали, тож я намагалася рухатися беззвучно. Обережно пересуваючись у напівтемряві коридору, я дійшла до сходинок. Вони поскрипували під моїми ногами, і цей звук здавався надто голосним у навколишній тиші. Опинившись за дверима маєтку, я видихнула з полегшенням і зраділа, що залишилася непоміченою. Кинула погляд у сторону лісу. Саме туди я й збиралася.

Обережно перелізши через огорожу, я пішла по вузькій стежці. На відстані двадцяти метрів від мене починалися хащі. Я впевнено прямувала до них. Зараз мені хотілося побути на одинці, серед дерев і свіжого, прохолодного повітря. Небо все більше затягувало хмарами. Я сподівалася, що несподіваний дощ не завадить моїй ранковій прогулянці.

Діставшись до дерев, я прослизнула всередину лісу. Тут все було по-іншому. Дихалося легше, думалося легше й панував спокій. Навколо не було ні душі, а це саме те, що мені зараз потрібно. Я продовжувала йти по вузькій, тепер ледь помітній стежці, кружляючи між дерев. Десь вгорі іноді нагадували про свою присутність птахи. Вони безтурботно щебетали, й це нагадувало про те, яким простим може бути життя. Я йшла, не спиняючись, поринута в свої думки. Через якийсь час переді мною виринуло невелике лісове озеро. Іноді я ходила сюди, коли хотіла побути наодинці і ні про що не думати. Зараз це місце здавалося мені невеликим шматочком раю, призначеним лише для мене.

Я дістала з торбинки покривало і розклала його на холодній землі. Повільно підійшла до озера і торкнулася води кінчиками пальців. Та була холодна, але одночасно приємно бадьорила. Набравши води в долоні, я вмила обличчя й голосно вдихнула від льодяного доторку. Хвилину я сиділа із заплющеними очима, вдихаючи аромат лісу. Потім встала, витерла руки об штани й лягла на підстилку, вдивляючись в небо. Те було сіре й непривітне, як і моє життя. Я заплющила очі, слухаючи звуки природи. Зараз я була далеко від усього, могла бути самою собою й нічого не боятися. Це відчуття дарувало спокій та розслабленість. Я мимоволі всміхнулася й перевернулася на бік.

Мене починало клонити в сон, аж раптом почувся шелест неподалік. Я миттю вскочила й озирнулася по сторонам. Навкруги не було нікого. Напевно, просто пташка або порив вітру. Я вже думала знову лягти, але почула, як тріснула гілка. Це почало насторожувати. Тут же точно нікого немає? Звуки повторювалися все частіше і ставали все голоснішими. Я почула кроки десь недалеко. Хтось точно тут був. Я дістала кинджал й піднялася на ноги, вдивляючись вглиб лісу. Хто б це не був я готова. Кроки все наближалися, і я зручніше вхопила кинджал, відступаючи ближче до води. Яке було моє здивування, коли з-за дерева зʼявився Раєн, ніяково посміхаючись:

–Привіт,-він помахав мені рукою, підходячи ближче.

–Що ти тут робиш?- я насупилася

–Побачив, що ти йдеш і вирішив піти слідом,- він здавався трохи присоромленим.

–Ти слідкував за мною?- я починала злитися.

–Та ні, просто випадково побачив тебе з вікна. Подумав, що тобі не слід ходити тут наодинці, - він спробував всміхнутися, та побачивши мій вираз обличчя вмить передумав.

–Ти що думаєш, що я не здатна себе захистити? Думаєш, що я слабка? Чи може боягузка? - я кинула на нього такий вбивчий погляд, що він опустив очі.

–Зовсім ні. А взагалі я тебе не знаю, тож не знаю, що думати. Тут можуть бути дикі звірі чи ще щось, тож будь-кому не варто ходити одному. А ще я подумав, що можу скласти тобі компанію.

–Мені не потрібна компанія.

–Всім потрібна компанія.

–Лише не мені.

–Ти так думаєш?- він питально глянув на мене.

У відповідь я промовчала. Він це помітив, тож вирішив змінити тему:

–Чому не спиш в такий час?

–В мене до тебе таке ж питання,- тепер я питально дивилася на нього.

–Не спиться,- він важко зітхнув.

–Теж,- чесно відповіла я.

–Хвилюєшся перед тренуванням?

–Ні,- сердито відповіла я.

–Хвилюватися це цілком нормально.

–Я не хвилююся.

–Як скажеш, – він примирливо підняв руки.

Я втомилася від цієї розмови, тож сіла на підстилку і відвернулася. Він трохи постояв і сів поряд. Я продовжувала дивитися у бік озера і навмисно його ігнорувала. Ми сиділи у повній тиші, кожен у своїх думках. Через деякий час він знову заговорив:

–Чому саме це місце?

–Мені тут подобається.

–Ти часто тут буваєш?

–Не дуже.

–Ти завжди гуляєш сама? – він повернув голову до мене, але я не звернула уваги і продовжила дивитися на воду.

–Чому ти задаєш так багато питань?

–Бо хочу більше про тебе знати.

–Навіщо тобі це?- я нарешті поглянула на нього.

–Бо мені хочеться знати людину, з якою я буду проводити багато часу,- він здавався здивованим через моє запитання.

–Скажи чесно, що тобі пообіцяли, щоб ти тренувався зі мною?

–Нічого.

–Тоді чому ти це робиш?

–Бо мене попросили,- спокійно відповів він.

–Ти завжди робиш те, про що тебе просять?

–Ні, - тепер він відвернувся й подивився на озеро.

–Тоді чому в цей раз погодився?- запитала я.

–Тому що був не проти,- він потиснув плечима.

Розмова зайшла в глухий кут. Я замовчала. Взяла торбинку, дістала два яблука, одне взяла собі, а інше кинула Раєну.

Він впіймав його і відкусив невеликий шматок. Краєм ока я дивилася на нього і думала, чому він все таки погодився приїхати сюди й тренувати мене. Мала бути ще якась причина, окрім прохання його дядька. Він не знає мене, але я також не знаю його. Можливо, нам дійсно варто дізнатися більше одне про одного. Я не планувала заводити друзів, але що як вони мені дійсно потрібні? Та чи захоче хтось дружити з такою як я?

–Тут дуже гарно,- порушив мовчанку Раєн.

–Так.

–Як ти знайшла це місце?

–Випадково натрапила колись. Мені тут сподобалося. Гарне, усамітнене місце. Те що треба, коли хочеш відпочити від світу.

–Що правда, то правда.

На мене впала невелика крапля, потім ще одна. Починався дощ. Я змахнула ще одну краплю зі щоки. На воді зʼявлялися невеликі кола. Подув вітер. Десь вдалині почувся грім.

–Нам час іти,- тихо промовив Раєн.

Я мовчки кивнула.