Раді Вас бачити!

Розділ 11

Ми з Анікою повернулися до маєтку з гарним настроєм. Мʼязи рук боліли після стрільби, але зараз це не мало ніякого значення. Було важливо лише те, що я вперше з минулого тижня по-щирому посміхалася. Звісно, моє серце досі краялося від смерті Маргарет , але в цей момент я відкинула всі переживання і погані думки. Адже треба хоч трохи насолодитися життям, поки є можливість. Бо далі буде ще гірше і я чудово це розуміла. Скоро настануть по-справжньому темні часи.

Зупинившись біля дверей маєтку, ми сіли на невеликі мармурові сходи. Вони були частинкою прохолоди серед навколишньої спеки. По обличчю ріками стікав піт, який постійно доводилося витирати брудним рукавом сорочки. Тепер моє лице було ще й у багнюці. Намагаючись стерти її, я ще більше забруднилася і врешті покинула спроби виправити усе. Аніка обернулася до мене і ледь стримала сміх:

–Ти ніби з могили вилізла. Не хочеш піти вмитися?

–Дуже смішно. Насправді, мені байдуже, - сказала я.

–Пішли, - весело промовила Аніка і схопила мене за руку. – Давай, ходімо.

–Куди?

–Зробимо з тебе людину.

–Але я не…, - почала я.

–Ніяких «але», - весело промовила Аніка і потягнула мене до саду. Зрештою ми опинилися біля невеликого ставка. На його поверхні плавало латаття й цвіли білосніжні водяні лілії. Птахи купалися у прохолодній воді, рятуючись від спеки. Аніка дістала з кишені хустинку, змочила її і стала витирати моє обличчя.

–Ну годі, - попросила я, скривившись..

–Зачекай, я ще не закінчила.

–Яка кому різниця, як я виглядаю?

–Не хочу, щоб моя подруга ходила вся брудна. Ти мене соромиш, - засміялася Аніка.

–Ой, ну вибач.

Нарешті вона закінчила і сховала хустинку назад до кишені. Потім уважно оглянулася мене, задоволено кивнула і пробурмотіла щось на кшталт «так набагато краще». Я закотила очі й важко зітхнула:

–Тепер задоволена?

–Так, - щасливо відповіла Аніка.

Я похитала головою і сіла та траву. Вона сіла поруч, трохи подумала і зняла взуття. Підсунулася ближче до ставка і опустила ноги у воду. Я, не вагаючись, повторила за нею. Коли пальці ніг торкнулися прохолодної води, я відчула полегшення і задоволення. У таку сонячну погоду, це неабияк допомагало й бадьорило. Між нами запанувала хвилинна тиша, але я порушила її важливим для мене запитанням:

–Коли наступне тренування? Ти ж будеш продовжувати мене вчити?

–А ти дійсно цього хочеш? – здивувалася Аніка.

–Так, мені дуже сподобалося.

– Я так рада це чути! Давай через дні два? Щоб руки трохи відпочили. Підійде? – з посмішкою запитала Аніка.

–Підійде. – відповіла я.

–От і чудово. А тепер давай йти, бо зараз розплавимося на цьому палючому сонці.

–Так, ти права. - погодилася я

–Я завжди права, - підморгнула Аніка.

–Навіть сперечатися з тобою не буду.

–І правильно робиш.

Я засміялася і встала з землі. Трава приємно лоскотала босі ноги. Ставши до ставка спиною, я глянула на подругу. Та тяжко вставала й мружилася від яскравих променів. Я нахилилася, щоб взутися, але відчула під ногами щось мокре і слизьке. Не встигла зреагувати, бо стояла надто близько до краю ставка. Послизнувшись, я спробувала втримати рівновагу, але було надто пізно. Я полетіла у воду.

Першим, що я відчула була приємна прохолода. Лише потім я зрозуміла, що ковтнула багато води. Від удару об поверхню з легень вибило усе повітря, тож я задихалася і намагалася виплисти нагору. Перед очима все розпливалося, а серце шалено билося у грудях. Ставок був неглибокий, але зараз здавався справжньою безоднею. Десь наді мною було світло, і я відчайдушно намагалася до нього дістатися. Крики нагорі були ледь чутними серед навколишньої тиші й порожнечі. Аж раптом я почула голоси, вони долинали не згори, а з темної глибини. Мене ніби кликали, запрошували до себе, чекали у непроглядній чорноті каламутної води. Стало моторошно. Я з усіх сил заворушила руками і ногами. Світло було все ближче, і доводилося триматися до останнього, щоб не втратити свідомість. Кисень у моїх легенях майже закінчився, все усередині палало і вимагало зробити вдих.

Нарешті я виринула на поверхню й закашлялася, випльовуючи воду. Зробила декілька глибоких вдихів, намагаючись втриматися і не піти під воду знов. Біля краю стояла схвильована Аніка і простягала руку. З останніх сил підпливши до неї, схопилася за руку. Загальними зусиллями, я все таки опинилася на землі. Тіло трусилося, а дихання досі не відновилося. Я ніби ковтала повітря, одночасно задихаючись й кашляючи. Аніка сіла поряд й прибрала з мого обличчя мокре волосся. Вона глянула на мене й стривожено запитала:

–Ліє, як ти? Все добре? Я так хвилювалася…

–Все гаразд, - хрипко відповіла я.

–Вибач, мені так шкода. Я б стрибнула за тобою, але не вмію плавати,- Аніка винувато опустила погляд.

–Нічого страшного, я розумію. Ти й не повинна була.

–А якби ти втонула?Я б собі не пробачила.

–Не втонула б. Я непогано плаваю, - досі важко дихаючи, заспокоїла її я.

–Мені дійсно шкода, що так сталося. Я так переживала, кликала на допомогу, але нікого не було. Мені стало страшно, що ти можеш не виплисти на поверхню. Я просто стояла і дивилася, не знаючи, що робити. Навіть не уявляєш, як я почувалася в той момент, – почала розповідати Аніка з сумом на обличчі.

–Уявляю, і я тебе не звинувачую. Тим більше все обійшлось.

–Я рада, що з тобою все гаразд. Але ти вся мокра, тож ходімо швидше до маєтку. Треба перевдягнутись та заспокоїтись. Я зроблю нам чаю.

–Не варто. Іди краще відпочинь, - запротестувала я.

–Я в нормі, а от ти не дуже. Тож не сперечайся.

–Ну гаразд, якщо ти наполягаєш,

–Ще й як, - посміхнулася Аніка. Я посміхнувся у відповідь і, хитаючись, піднялася з землі. Мокрий одяг неприємно лип до тіла, і я здригнулася коли подув вітер. На моїй нозі був лише один чобіт, інший лежав неподалік. Аніка помітила мій погляд і принесла його, допомагаючи взутися. Потім взяла мене за лікоть, обережно притримуючи, і ми повільним кроком пішли до маєтку. Сонце трохи зігрівало, але недостатньо, щоб не труситися від холоду. Певно, зі сторони, вигляд я мала далеко не найкращий. Заплутавшись у ногах, ледь не впала, але Аніка вчасно мене втримала.

Мене дивувало те, що сталося. Я достатньо добре плавала і не боялася води, але в той момент ніби все забулося. І мені стало страшно. Навколо була лиш темна вода і холод, який все більше пробирав до кісток. Чомусь у цій місцевості водойми не нагрівалися навіть у найбільшу спеку. Вони завжди були холодними. Зараз я згадувала те, що відчувала, опинившись у водяній пастці. Це були паніка, безпорадність, але й непереборне бажання жити. Інстинкти змусили мене прийти до тями і боротися за власне існування. Але ще я згадала голоси. Вони не могли бути справжніми. Певно, недостатня кількість кисню спровокувала галюцинації. Інших пояснень в мене не було.

Ми підійшли до маєтку. Аніка відчинила важкі двері й завела мене досередини. З мокрого одягу стікала вода і залишала краплі на мармуровій підлозі. Навколо не було нікого. Майже нікого. Я почула кроки зліва від себе і обернулася. Там стояв Раєн і посміхався. Я здивувалася побачивши його тут.

–Привіт, Ліє, - промовив він.

–І тобі. Я бачу, ти вже можеш ходити? – всміхнулася я

–Трохи можу. Поки що не дуже довго, але краще ніж нічого. Моллі сказала, що ще тиждень і зможу повернутися до нормального життя.

–Це чудово! Але, що ти тут робиш? Тобі краще побільше відпочивати.

–Втомився лежати і вирішив трохи пройтися. А з тобою що? Чому ти уся мокра? – здивовано запитав він.

–Вирішила поплавати, - снизала плечима я

–Прекрасна погода. Чому б не скупатися у таку спеку, еге ж?

–Саме так.

–Так, Раєне, ми з тобою підемо на кухню робити чай, а Лія хай піде перевдягнеться, - втрутилась Аніка

–Гаразд, як скажеш, - відповів він.

–Ліє, зустрінемося у червоній вітальні, - сказала подруга.

–Добре, я скоро повернуся.

Аніка нахилилася і тихо прошепотіла:

–Дійдеш сама?

–Так, звичайно.

–Тоді чекаю. Дивись не втрап ще в якусь халепу, - попередила вона

Я ледь чутно засміялася і пішла до себе в кімнату, залишаючи мокрі сліди.

***

Знявши з себе мокрий одяг, я кинула його на підлогу у куток кімнати. Тіло вкрилося мурашками й було холодне, наче лід. Довге вологе волосся хвилями спадало по спині, ще більше морозячи шкіру. Я здригнулася і звʼязала його у косу. Потім сіла на ліжко і закуталася у мʼяку теплу ковдру. Вона приємно зігрівала і заспокоювала. Захотілося залишитися тут, у спокої і затишку, але внизу на мене чекали друзі. Я через силу встала, ступаючи босими ногами по деревʼяній підлозі. Через вікно пробивалися сонячні промені, такі яскраві і теплі, що засліплювали, але й гріли. Витягнувши з шафи чисті речі, я поспіхом вдяглася. Суха тканина була приємною на дотик. Повільним кроком я підійшла до дзеркала й оглянула себе. На мене дивилося втомлене обличчя, з синцями під очима, подряпинами й потрісканими губами. Смарагдові очі ніби вицвіли і були вже не такими яскравими, як раніше. Це засмутило найбільше, адже я любила свої очі за іскру життя, що жевріла у них. Зараз ця іскра була майже непомітна. Я провела пальцем по свіжій подряпині на щоці. На його кінчику залишилася невелика крапля крові. І звідки взялася ця рана? Я вела пальцем далі, дійшовши до сухих потрісканих губ. Потім до вже загоєної рани на підборідді. До невеликого синця на шиї. Раніше я була доволі гарною, але тепер вся ця краса зникла, завʼяла як квітка без води. Риси обличчя стали суворими й гострими. Жорстокими. Тільки волосся залишилося таким же вугільно-чорним як і завжди. Воно єдине нагадувало, що я це я. І неважливо як все змінилося .

Я не знала, скільки простояла біля дзеркала, але розуміла, що маю йти. Певно, Аніка з Раєном вже закінчили готувати чай. Не дивлячись на спеку, я б із задоволенням випила чогось теплого. Останній раз озирнувшись кімнатою, я здригнулася. За вікном сидів ворон і дивився на мене своїми великими темними очима. Його погляд був здавався вивчальним і зацікавленим. Останній раз я бачила цих птахів минулого тижня. Але тоді вони були мертві. Подолавши страх і тривогу, які поселилися всередині і відкинувши спогади, я розвернулася й швидко вийшла з кімнати.

***

Зайшовши до червоної вітальні, я побачила Аніку й Раєна, які тихо про щось сперечалися. Помітивши мене, вони замовкли й обмінялися ледь помітними стурбованими поглядами. Я сіла на диван поряд з Анікою. Вона дала мені велику чашку чаю і я відпила гарячу рідину. Приємний солодкий смак змусив мене на секунду заплющити очі а тепло огорнуло тіло зсередини. Настрій одразу змінився в кращу сторону. Я глянула на друзів, які з мого приходу не промовили ні слова й зацікавлено запитала:

–Про що говорили? Щось сталося?

–Та нічого такого. Все гаразд, - відповів Раєн. Він здавався трохи напруженим і чимось засмученим.

–Я якраз розповідала йому, що вчила тебе стріляти, - весело промовила Аніка.

–Так, вона каже що в тебе добре виходить, - підтвердив він

–Ну, не так вже й добре, - невпевнено промовила я.

–Досить себе недооцінювати. Як для першого тренування ти добре впоралася, - заперечила Аніка.

–Могла б і краще, - я потисла плечима.

–Ти просто нестерпна, - зітхнула вона. –Тебе хоч у чомусь можливо переконати?

–Дуже рідко. Я завжди на все маю свою думку.

–Це правда, - погодився Раєн.

Я замовчала і відпила ще трохи чаю. Аніка дивилася на мене і ледь помітно посміхалася. Раєн сидів у кріслі і мав задумливий вигляд. Його блакитні очі були повні глибокого суму й переживань. Це був не той веселий погляд, який я звикла бачити зазвичай. Зараз щось пожирало його зсередини , і мені хотілося, щоб він поділився тим, що не давало йому спокою. Я повільно встала, підійшла і стала позаду його крісла. Трохи подумавши, нахилилася і тихо запитала:

–В тебе все гаразд?

–Так, все чудово.

–Ти впевнений? Мені здалося, що ти чимось засмучений.

–Тобі здалося, - знервовано сказав він і встав. –Мені вже час іти. І він поспіхом покинув вітальню, не промовивши більше ні слова.

–Ти знаєш, що з ним таке? – спитала я Аніку.

–Навіть не уявляю. Може настрій поганий? – вона похитала головою.

–Це на нього не схоже. Я думаю щось сталося, але він не хоче про це говорити.

–Якщо це дійсно так, то він скаже, якщо захоче.

–Ти маєш рацію, - погодилася я.

Ми продовжили сидіти в повній тиші, кожен у своїх думках. Я думала про все одразу: про Раєна, про прибічників Темряви, про випробування, які на мене чекають. Чай вже охолонув, тож я поставила напівпорожню чашку на стіл. Хотілося розповісти про все Аніці, поділитися своїми переживаннями й страхами. Та чи могла я їй довіряти? Ми не так довго знали одне одну, тож я не була впевнена. З одного боку вона здавалася доброю й милою дівчиною, але з іншого, чи була вона такою насправді, чи це був просто образ? Мені почало здаватися, що я скрізь шукаю підступ. «Так розкажи. Поділися в тим, що в тебе на серці», - сказала сьогодні вона. Їй дійсно було цікаво, чи це просто прояв приязні? Я сказала, що не розповім, принаймні не зараз. Але чи був сенс приховувати все й надалі? В глибині душі я боялася лиш одного: чи захоче вона спілкуватися з такою як я. Страх, що Аніка не прийме мене справжню, не давав мені розказати їй правду. Але зі страхом потрібно боротися, чи не так? Якщо не розкажу, то ніколи не дізнаюся, що станеться. Я така, яка є і не повинна це приховувати. Якщо буду тримати все у собі, то одного дня не витримаю напруги і збожеволію. Те, що Темрява живе у мені, не робить з мене монстра. Я все ще залишаюся собою, просто не такою як інші. Ще з дитинства я відрізнялася, не була звичайною дівчинкою, тож звикла що всі ставляться до мене з обережністю. Але в глибині душі я завжди прагнула одного: щоб мене приймали й любили, не дивлячись на те, що я інша. Ніколи не говорила цього вголос і не хотіла зізнаватись самій собі, проте так шалено прагнула й соромилася цього одночасно. А ще я завжди боялася, що якщо все таки відкриюсь, то мене не приймуть, не зрозуміють і не полюблять. Тож я завжди тримала все у собі і ні з ким не розмовляла, щоб ненароком не розповісти жахливу правду. У будинку Агати я й без того усіх лякала, тому трималася осторонь. Не хотіла, щоб тамтешні діти вважали мене бездушною й небезпечною. Та чи не була я такою насправді? І чи не залишаюся зараз? Надто багато питань, відповідь на які я боялася почути.

Я нарешті виринула з думок і подивилася на Аніку. Та дивилася у вікно і задумано смикала косу. Веснянки на її обличчі були розкидані, наче сузірʼя у нічному небі. Аніка була не така як я, навпаки зовсім протилежна. Від мʼякого характеру до яскравої й незвичної зовнішності, все у ній відрізнялося. Я була похмурою, тихою й нічим непримітною, а вона завжди веселою, емоційною й палаючою як вогонь. Вона була сонцем, а я місяцем. Обидві світилися, але різним сяйвом. Можливо, мені завжди потрібна була така подруга як вона. Та, що робила б моє життя не таким сірим й одноманітним, яка б ділилася своєю радістю й була яскравим сонцем навіть у найтемніші дні. Тож я вирішила, що розповім їй усе. Сьогодні, опівночі, коли на небі сяятимуть лиш місяць і зорі, такі близькі до мене і такі далекі водночас. І я сподіватимусь, що вона зрозуміє. Бо інакше я втрачу єдину подругу назавжди.