Раді Вас бачити!

Розділ 7

Пройшло два тижні. Весь цей час я старанно тренувалася і вже досягла невеликих результатів. Бігати стало легше і я кожен раз збільшувала дистанцію. Удари стали більш сильними й чіткими. Мені подобалося те, як я змінювалася. Після виснажливих тренувань я краще спала й почувалася більш живою. Кола під очима поступово зникали, я стала схожа на нормальну людину. Раєн казав, що я змінилася , і це було правдою. Мені подобалася нова я.

Сьогодні Раєн зробив мені вихідний, тож я виспалася, не поспішаючи зібралася і вирішила піти прогулятися в сад. На вулиці була чудова погода: яскраво світило сонце і на небі не було ні хмаринки. Я вдихала свіже повітря й посміхалася. Мій настрій був чудовим і ніщо не могло його зіпсувати. Повільно йдучи по саду, я розглядала дерева й гарні квіткові кущі. Чому я раніше не помічала цієї краси? Нахилившись до куща червоних троянд, я вдихнула їх солодкуватий аромат.

Біля маєтку щось жваво обговорювали служниці. Я не звертала на них уваги. Подув теплий вітерець і скуйовдив моє розпущене волосся. Планів на день я не мала, тож безтурботно крокувала по камʼяній алеї. Мій погляд впав на дівчину, що сиділа в тіні невеликого дерева. Я спинилася і поглянула на неї. Дівчина мала руде волосся, заплетене в дві коси, що гарно виблискувало на сонці. Обличчя було всіяне веснянками, а очі мали гарний світло-зелений колір. Вона дивилася в далечінь, поринута в думки. Коли я підійшла трохи ближче, дівчина відчула мою присутність й обернулася. Її погляд впав на мене й уважно оглянув. Дівчина невпевнено посміхнулася й махнула рукою:

–Привіт,- промовила вона

–Привіт, - відповіла я й сіла біля неї, не маючи змоги піти. – Я Лія.

–Аніка, - представилася вона.

–Не бачила тебе тут раніше.

–Я приїхала на минулому тижні. Моя мама влаштувалася працювати тут служницею і ми перебралися до маєтку. – пояснила Аніка.

–Зрозуміла.

–А ти теж тут живеш?

–Так.

–І давно?

–Вісім років. – відповіла я.

–Як ти сюди потрапила? В тебе батьки тут працюють? Чи ти чиясь родичка?- зацікавлено запитала Аніка.

–Це довга історія. Може іншим разом, - мені не хотілося розповідати їй про батьків, принаймні зараз.

–Як скажеш, - відповіла вона.

Запала тиша. Кожен з нас був у своїх думках. Аніка здалася мені милою простою дівчиною, але в її очах я бачила гострий розум і розсудливість. Якщо її мама працює служницею, то вона може пробути тут як місяць, так і рік. Та чи хотіла вона переїжджати сюди? Може їй подобалося те місце де вона жила і вимушено покинути його було важко? Як вона почувається тут, у незнайомому місці, без друзів і звичного середовища?

–Тобі тут подобається? – зацікавлено запитала я.

–Не знаю. Мені здається, тут непогано, - трохи подумавши, відповіла Аніка. – А тобі?

–Тут досить добре, я звикла до цього місця. Воно стало мені домом, - чесно відповіла я

–Це чудово. Можливо, мені теж колись стане.

–Можливо, - підтвердила я. –Доречі, як ти проводиш вільний час?

–Та ніяк. Сиджу у своїй кімнаті й думаю чим зайнятися. Іноді виходжу прогулятися, частіше ввечері. Що я дійсно люблю, так це стріляти з лука, але не знаю, де знайти тут підходяще місце для цього, - задумано сказала Аніка.

–Ти вмієш стріляти?

–Так, і достатньо непогано.

–Але хто тебе навчив?

–Мій батько. Він був мисливцем, ходив на полювання. Іноді я ходила з ним і він вирішив навчити мене стріляти з лука. Памʼятаю, як вполювала свого першого зайця. Батько так мною пишався, - відповіла вона.

–А де зараз твій батько? Він з вами приїхав?

–Він помер. Одного разу на нього напав ведмідь і він не повернувся з полювання, - у її словах був відчутний біль, схований за безліччю інших почуттів. Я, як ніхто інший, це розуміла.

–Мені шкода,- тихо промовила я.

–Все добре. Я вже змирилася з цим, - вона спробувала посміхнутися.

–Але чому вам довелось переїхати?

–Коли помер батько, нам з мамою стало не вистачати грошей. Я іноді ходила полювати, щоб добути їжу і шкури на продаж, але цього було недостатньо. Маму не хотіли брати на роботу, а якщо й брали, то платили дуже мало. Але одного разу ми зустріли на вулиці чоловіка, він подивився на маму й запитав чи не шукає вона роботу. Він сказав, що може влаштувати її і ми будемо жити в маєтку. Вибору не було, тож мама погодилася, щоб захистити мене. Вона не хотіла, щоб я ходила на полювання, боялася, що мене спіткає доля батька. Так ми й переїхали сюди, - розповіла Аніка.

–Дуже сумно, що тобі довелося таке пережити.

–Я намагаюся забути минуле і жити сьогоднішнім днем.

–Я думаю, це правильно , - стиха відповіла я.

–Вже не знаю, що правильно, а що ні, - трохи сумно промовила вона.

Розмова стала занадто болючою. Я не хотіла змушувати Аніку згадувати трагічне минуле, тож змінила тему:

–Як думаєш, ти змогла б навчити мене стріляти з лука?

–Ти дійсно цього хочеш? – здивовано запитала Аніка.

–Так.

–Ну тоді чому ні?Думаю зможу, - вона посміхнулася мені. Я посміхнувся у відповідь. Тепер я знала, що ми будемо бачитися частіше. Можливо, ми станемо друзями? Останнім часом мені потрібна була людина, з якою можно поговорити чи просто побути разом. Звісно, я могла поговорити з Раєном, але мені також хотілося мати подругу. Хоча до цього я ніколи не мала подруг. Раніше самотність не заважала мені жити, але тепер вона іноді набридала. Хоча бувало, я дійсно потребувала побути наодинці з собою. Проводити весь час серед людей – не для мене.

–Може прогуляємося? – запропонувала я.

–Із задоволенням. Покажеш, що тут де? – запитала Аніка

–Звичайно.

Ми піднялися з землі й пішли. Аніка йшла за мною, зацікавлено розглядаючи все навкруги. Я показала їй всі місця в саду, навіть свій таємний сховок, серед віддалених кущів бузку.Вийшовши за ворота, ми зупинилися.

–Тут навкруги здебільшого ліс, - промовила я. – Трохи далі є річка, а так більше нічого особливого. Можемо пройтися вздовж дерев, якщо хочеш.

–Чудова ідея. Обожнюю ліси, вони такі затишні й трохи таємничі , - з помітним захватом відповіла Аніка.

Ми йшли вздовж лісової смуги по ґрунтовій дорозі. Час від часу я щось розказувала Аніці, і та зацікавлено слухала. З нею я почувалася легко, наче ми були знайомі вже багато років. Вдихаючи аромати хвої й свіжої трави, я почувалася піднесено. Ми обійшли маєток навколо й повернулися до воріт. Там, притулившись до дерева, стояв Раєн.

–Привіт, Ліє, - привітався він.

–Привіт, що ти тут робиш? Я думала в тебе теж вихідний, - запитала я.

–Так і є. Ось вирішив повітрям подихати.

–Зрозуміла. Доречі, це Аніка, - представила подругу я

–Я Раєн, приємно познайомитись, - він простягнув руку і Аніка швидко її потисла. Вона всміхнулася й пригладила волосся.

–Мені також, - відповіла вона.

–Я хотів запропонувати тобі прогулятися, Ліє, але бачу ти зайнята, - сказав Раєн.

–Та ні, я не проти. Хочеш піти з нами, Аніко? – запитала я.

–Насправді мені вже треба йти. Може, наступного разу, - вона знизала плечима.

–Добре, тоді побачимося.

–Обовʼязково.

Аніка пішла стежиною назад до маєтку. Я дивилася ій услід, поки вона не зникла за поворотом. Потім розвернулася до Раєна, який стояв нерухомо й дивився у небо. Його світле волосся виблискувало золотом .

–Куди підемо?- запитала я.

–Можемо до лісу. Я нещодавно натрапив на одну галявину, там стільки кущів ожини росте, - як би ненароком відказав він.

–Я зрозуміла. Міг би й одразу сказати, що хочеш поїсти, - засміялася я.

–Неправда, я просто згадав от і все,- виправдовувався він.

–Ну добре, веди, - ще досі сміючись, скомандувала я.

Раєн пішов вглиб лісу. Я йшла поруч, розглядаючи все навкруги. У цій частині лісу я бувала рідко, вона здавалася мені надто темною і похмурою. Однак зараз світило сонце і я була не одна, тож мені тут подобалося. Пташки жваво щебетали, десь вистукував дятел. Різні аромати спліталися в один єдиний, і я з насолодою вдихала його. Поринувши у думки , я не помітила повалене дерево і ледь не перечепилася. Раєн вчасно втримав мене і вберіг він падіння.

–Дякую, - сказала я

–Будь уважнішою, так можна й скалічитися.

–Буду.

–Доречі, хто та дівчина?- запитав Раєн.

–Аніка? Вона донька служниці. Нещодавно переїхали, - пояснила я.

–Зрозуміло. Ви з нею подружилися?

–Не знаю. Та вона, здається, непогана, тож я не проти, - відповіла я. – І ще вона навчить мене стріляти з лука. Це чудово, правда?

–Напевно, так. Хоч з цим вона мені допоможе, - відповів він.

–Довго нам ще іти?

–Ні, майже на місці.

І тут я побачила її. Серед гущі дерев розкинулася велика галявина. Навколо мене було безліч кущів ожини. Великі стиглі ягоди виблискували на сонці.

–Ось ми й прийшли, - повідомив Раєн.

–Тут чудово.

–А я що казав?

Я не звертала на його слова уваги. Підійшовши до найближчого куща, я зірвала темну ягоду й поклала до рота. Вона була соковита й дуже солодка. Я заплющила очі він насолоди й сіла прямо на траву.

–Ти виглядаєш дивно, - порушив тишу Раєн.

–Помовчи.

–І хто тут ще хоче поїсти.

–Ти можеш замовкнути?

–Як грубо, - він вдавано схопився за серце. – Оце й вся подяка ща те, що я розсекретив це місце?

–Тебе ніхто не просив.

–Але ж я хочу бути хорошим другом.

Я застигла. То він вважає мене другом? Це було щось нове й незвідане. Я не очікувала, що колись матиму друзів. Але це було приємно, і від думки, що я маю друга, ставало радісно на душі. Чи друг для мене Раєн? Напевно, що так. Принаймі я хотіла так вважати. Розвернувшись до нього, я чесно запитала:

–То ти вважаєш мене другом?

–Так. Тебе це так дивує?- розгублено промовив він.

–Трохи.

–Але чому?

–Не думала, що хтось захоче дружити з такою як я.

–Якою такою?

–Інакшою. Дивачкою, якщо вже так брати, - тихо відповіла я.

–Ти не дивачка.

–Ти так думаєш?

–Так, - чесно відповів Раєн.

Я не знала, що ще сказати. Не могла підібрати правильних слів, щоб сказати все те, що хотіла сказати. Тож я просто мовчала, опустивши погляд униз. Раєн помітив мою розгубленість, тож швидко змінив тему:

–Ну давай їсти чи що? Не пропадати ж добру.

–А й справді.

І ми накинулися на ягоди. Пальці пофарбувалися у філолетовий колір, та я не звертала уваги. Давно я не їла чогось настільки смачного. Раєн розлігся серед кущів, закидаючи до рота одразу по кілька ягід. Я дивилася на цю картину й посміхалася. Зараз він здавався таким безрурботним і щирим, як ніколи раніше. На тренуваннях Раєн був серйозним і суворим, але у житті – веселим й добрим.

Він помітив, що я спостерігаю й сів.

–Що таке? – запитав він.

–Ти смішний.

–Ти себе бачила? Усі руки вже фіолетові.

–То й що? В тебе теж.

Він подивився на свої пальці й скривився:

–Ну все. Як мені тепер у люди виходити? Сором та й годі.

–Ой, кому яка різниця?

–Як кому? Мені!

–Знайшов трагедію .

–Нічого ти не розумієш.

–Аякже, - я засміялася. Раєн з хвилину дивно дивився на мене, а потім теж засміявся. Наші голоси порушували навколишню тишу й спокій. Чомусь я згадала недалеке минуле. Тоді я майже ніколи не сміялася. Так дивно, що все змінилося настільки швидко. Наскільки з того часу змінилася я. Чи це спілкування з Раєном так на мене повпливало? Він просто випромінював веселість, і це було заразно. Мені подобалося радіти життю і хоч іноді забувати про проблеми.

Це було те, що мені потрібно, чого я не могла так довго відчувати. Ще нещодавно я була беземоційною, порожньою оболонкою. Я думала емоції лише шкодять і заважають. Але це не так. Позитивні емоції допомагають пережити найгірші моменти життя. Як шкода, що я не розуміла цього раніше.

–Я думаю, нам все час повертатися, - промовила я до Раєна.

–Ти права,- погодився він.

Я встала і обтрусила з себе листя й землю. Чистий одяг став брудним від багнюки й фіолетових плям. Мене це не хвилювало.

–Ти памʼятаєш звідки ми прийшли?- запитала я.

–Так, нам туди, - Раєн вказав рукою направо.

Він пішов уперед і я попрямувала слідом. Та раптом почула прямо над своєю головою звук, який нагадував свист. Я заклякла, не розуміючи звідки він узявся, та несподівано побачила, що з дерева переді мною стирчить стріла.

–Ліє,обережно! – закричав Раєн.

Я вчасно нахилилася. Наді мною пролетіла ще одна стріла. Я напружено озирнулася, але нікого не побачила. Звідкілясь прилетіла ще одна стріла і ледь не влучила мені в бік.

–Біжимо! – прокричав Раєн, ховаючись за деревом. Він міцно схопив мене за руку і ми побігли, ухиляючись від стріл, які летіли у нас зі всіх боків. Одна пролетіла прямо біля мого плеча, розірвавши сорочку і залишивши невелику подряпину.

–Ти в порядку? – не зупиняючись, спитав Раєн.

–Так. Що відбувається?- запитала я.

–Поняття не маю. Давай поговоримо про це в більш безпечному місці.

–Згодна.

Ми бігли з усіх ніг, а стріли досі летіли нам у спини. Серце шалено калатало й ледь не вистрибувало з грудей. Раєн важко дихав біля мене. Сили покидали моє тіло і бігти ставало все тяжче. Проте потік стріл ніяк не закінчувався. Що взагалі відбувається? Як нас знайшли? Мені було страшно, дуже страшно, та я не давала цим емоціям захопити мене. Десь удалині я почула голоси. Хто ці люди, і що їм від нас треба? Я зачепилася за камінь і впала, потягнувши за собою Раєна. Під час падіння трохи забила коліно й подряпала руку, але наразі це не мало ніякого значення. Якщо ми хочемо вижити, то треба бігти далі. В нас летіли десятки стріл, ухилятися було все важче. Через силу піднявшись із землі, ми відновили біг, кружляючи колами й оминаючи дерева.

Біля мене зойкнув Раєн. Я глянула на нього й жахнулася. З його ноги стирчала стріла. Ми спинилися й сховалися за деревом. Уважно оглянувши ногу, я зрозуміла, що стріла увійшла досить глибоко.

–Боже мій, Раєне, - запанікувала я

–Все добре.

–Що тут доброго? Ти поранений!

–Переживу, - відповів він. По його нерівному диханню й скривленому обличчю я зрозуміла, що все погано. Йому було боляче, але він намагався триматися впевнено й не подавати вигляду.

–Ти зможеш йти? Ми виберемося звідси, я обіцяю, - прошепотіла я.

–Думаю зможу, - прохрипів він. В дерево за яким ми ховалися влучила стріла. Я взяла Раєна під руку і ми знову побігли, тепер трохи повільніше. Він шкутильгав, кожен крок супроводжувався болісною гримасою на обличчі. Мене охоплювала паніка, та я трималася заради нас обох. Я пообіцяла Раєну вибратися. І ми виберемося.

Звідкись збоку зʼявилася стріла і пролетіла просто коло наших обличь. Я злякано зойкнула і поглянула у той бік. Нікого не було. Це все було надто дивно, але зараз я хотіла лише опинитися подалі звідси.

Попереду вже потроху зʼявлялося світло. Ліс став не таким густим, що створювало більшу небезпеку. Я вчасно ухилилася від ще однієї стріли. Позаду хтось злісно заревів. Цей звук пробрав мене до самих кісток, ніби його видала не людина, а справжній монстр.

Ми вибігли на ґрунтову дорогу. Попереду вже виднівся маєток. Як тільки ми вийшли з лісу, потік стріл припинився. Я з полегшенням видихнула, але враз згадала про Раєна

–Ти як? Тримаєшся?- запитала я.

–Намагаюся.

–Ми майже на місці. Все буде добре.

Я поглянула на його ногу і побачила, що з штани навколо рани просочилися кровʼю. Я голосно вдихнула. Мене нудило і ноги тремтіли від напруги. Важко дихаючи, ми з Раєном попрямували до маєтку.

В моїх думках було так багато запитань. Вони змішувалися з тривогою, і я думала, що збожеволію. Подряпина на плечі й забите коліно нагадували про себе, та зараз це було дрібницею. Раєн почувався набагато гірше. Проминувши ворота, я голосно закричала:

–Домоможіть! Хто-небуть !

На мій крик збіглися служниці й занепокоєно поглянули на нас.

–Що трапилось, пані?- запитала одна з них.

–На нас напали. У Раєна влучила стріла, - я вказала на його ногу. Служниці нажахано зойкнули.

–Пане Бавілль, вам треба лягти. Підете зі мною,- промовила темноволоса служниця, потім глянула на свою напарницю й скомандувала: –А ти поклич лікарку, негайно!

Інша служниця швидко зникла за дверима маєтку.

–Пані, вас поранено?- запитала дівчина в мене.

–Зі мною все добре, тільки прошу, допоможіть Раєну.

–Ходімо пане, я відведу вас до вашої кімнати, - промовила служниця, кинула мені занепокоєний погляд і взявши Раєна під руку, пішла до маєтку.

Я попрямувала за нею. Хотіла сама пересвідчитися, що з Раєном все добре. Біля його кімнати вже стояла лікарка, вона зайшла як тільки відчинились двері кімнати. Раєна обережно вклали на ліжко. Біле простирадло стало червоним від крові.

–Пані, почекайте ззовні, будь ласка. А краще йдіть до своєї кімнати і відпочиньте. З паном Бавіллем все буде гаразд, - промовила до мене служниця.

–Я чекатиму тут.

–Як хочете, пані.

Двері до кімнати Раєна зачинилися і я важко опустилася на підлогу. Тривожні думки зринали в голові, та я одразу їх відкидала. З Раєном все буде добре. Бо інакше я ніколи собі не пробачу.